№17, вересень 2007
Питання місцевого самоврядування та адміністративно-територіальної реформи в Литовській Республіці віднесені до компетенції Міністерства внутрішніх справ. Безпосередньо цими проблемами опікується заступник міністра Регімантас ЧЮПАЙЛА, який має значний досвід роботи в органах місцевого самоврядування. Він, зокрема, з 1990 по 1996 рік працював у Вільнюському самоврядуванні, два роки перебував на посаді заступника голови міської ради. З 1996 по 2000 рік – член Сейму, заступник голови Комітету у європейських справах і член Комітету у закордонних справах. У 2001–2006 роках працював викладачем одного з університетів. Доктор математики. З липня 2006 року – заступник міністра внутрішніх справ. Регімантас Чюпайла люб'язно погодився відповісти на запитання нашого журналу.
Перший закон нової влади.
У часовому вимірі – старий,
а за духом – новий!
У 1940 році Литву окупував Радянський Союз. Тисячі литовців зазнали репресій. 14–17 червня 1941 року відбулися перші масові депортації. А в перший тиждень війни (червень 1941 року) країну окупували війська фашистської Німеччини. Її землі ввійшли до так званого Східного краю. При генеральному комісарі Литви А. фон Рентельне було створено Литовське самоврядування.
Після залучення Литви знову до складу СРСР (1944 рік) прихильники відновлення незалежності литовської держави продовжили збройну боротьбу, але до середини 1950-х років їхній опір було подолано. Новий етап національно-визвольного руху розпочався наприкінці 1980-х років. У жовтні 1988-го відбувся Установчий з'їзд Литовського руху за перебудову («Саюдіс»). З лютого 1989-го «Саюдіс» узяв курс на здобуття Литвою незалежності. Активізувалася також діяльність Ліги волі Литви – антикомуністичної організації, що виникла ще в 1978-му. 22 серпня 1989 року спеціальна комісія Верховної Ради Литви оголосила, що анексія й окупація Радянським Союзом країн Балтії у 1940 році є незаконною.
Нинішня офіційна назва держави – Литовська Республіка. На її території, а це 65 тис. кв. км, мешкають близько 3,6 млн. осіб. Національний склад: литовці (понад 80 %), росіяни (8,7 %), поляки (7 %). Офіційна мова – литовська. Ще понад 1 млн. литовців осіли нині у США, Канаді, Південній Америці, Австралії та інших країнах. Близько 150 тис. литовців мешкають у Росії, в Україні та Білорусі.
Литва – парламентська республіка. Глава держави – президент. Законодавчий орган – однопалатний парламент (Сейм). Виконавчу владу здійснює президент спільно з урядом. Адміністративно країна поділена на 10 округів.
– Пане Чюпайла, беручи до уваги ваш досвід роботи, важко знайти інформованішого співрозмовника для обговорення проблем і перспектив литовського самоврядування. Для початку хотілося б послухати, чим є самоврядування в розумінні «людини з вулиці».
– По-перше, це, як водиться, будинок чи бодай його частина. Має бути й «начальство» зі всіма атрибутами у вигляді авто, комп'ютерів, зв'язку тощо. Ось тоді вже виникає образ влади. Місцевої влади, але, як ви кажете, для «людини з вулиці» вона іноді важливіша за центральну, державну.
По тому – біржа праці, відділ соцзабезпечення, поліція самоврядування. До речі, утримання комісаріату поліції – аж ніяк не дешеве задоволення! Тут ми й підходимо до того, що залишається поза увагою обивателя. Тобто до фінансування. З'являються так звані операційні витрати. Якщо муніципалітет почав діяти, то одразу пішли витрати, лічильник увімкнувся, хоча результати можуть з'явитися лише за кілька років.
– Ви були депутатом першого після відновлення незалежності держави столичного самоврядування. На ваших очах і за вашої участі сталася зміна влади. Як це відбувалося на місцевому рівні?
– З початку 1988 року почав створюватися «Саюдіс», що в перекладі на українську означає «Рух». Накотила потужна політична хвиля. У результаті так званих проміжних виборів члени «Саюдісу» стали депутатами Верховної Ради ще радянської Литви. У середині 1989-го вони створили групу для підготовки нового закону про самоврядування. Він був ухвалений у лютому 1990-го Верховною Радою Литовської РСР, напередодні виборів до Сейму Литовської Республіки. Фактично це перший закон нової влади. У часовому вимірі – старий, а за духом – новий! Дуже демократичний, бо надавав великі можливості та повноваження радам. Було свого часу гасло «Вся влада – радам!» Так от цей закон скасував переважний вплив виконкомів і насправді передав владу новим радам. Уже з перших чисел квітня того ж таки 1990 року ми почали працювати за новим законом, і все пішло-поїхало!..
Наша каденція тривала довго – п'ять років, і за цей час багато чого в Литві змінилося.
Було здійснено чимало реформ, пов'язаних із адміністративно-територіальним поділом, методикою виборів (перехід від мажоритарної до пропорційної системи), самою структурою самоврядувань, їхніми функціями, але, на жаль, зменшено фінансові можливості та юридичну свободу влади на місцях.
У жовтні 1992-го ухвалили нову Конституцію, й відповідно до неї з 1994-го почав функціонувати регіональний адміністративний рівень. На цьому рівні влада організується урядом. Реформа поставила запитання: як креслити нову мапу Литви?
До цього в державі існували 44 сільські райони та 11 міст і курортів. Це те, що в Україні називають «базовим» рівнем. А на нижньому рівні працювали апілінкові ради: сільські, селищні, районні в містах. Було поставлено завдання переходу до одного муніципального рівня.
Латвія та Естонія пішли іншим шляхом. Вони визнали «базовим рівнем» оці маленькі утворення, в котрих налічувалося до півтори тисячі жителів.
Тому в нас тепер найбільша в Європі кількість жителів у самоврядуванні: починаючи з 3 тисяч, але в середньому – 30–50 тисяч. Є 10 повітів, де управління здійснюється головою повіту – «губернатором». Його призначає на політичній основі уряд. Є також 60 муніципалітетів.
Лише початок
«перекрою»
– Чи можна сказати, що адміністративно-територіальна мапа Литви остаточно сформована?
– Ні. Це лише початок «перекрою», бо далеко не всі проблеми розв'язано. Найважливіша з них: що робити з «кільцевими» муніципалітетами? Йдеться про п'ять великих міст, які мають і район із такою само назвою, наприклад, Вільнюс та Вільнюський район. Виходить, що центр столичного району в тому ж місті, що й міський муніципалітет. Це старий радянський принцип, і з ним потрібно боротися, як того вимагає Європейська хартія місцевого самоврядування.
Було багато суперечок, багато досліджень. У 2000 році взяли один такий район із центром у місті Маріамполе. Вибачте за метафору, але на мапі він схожий на сосиску. Відрізали «кінці», тобто повернули їм муніципальне право, котре в 1962 році під час укрупнення районів відібрала радянська влада. Після зміни кордонів району постало питання: там живуть люди, котрі працюють у сільському господарстві, у них інший, ніж у мешканців міст, економічний режим (податок на землю, квотування сільськогосподарської продукції). Усе життя інше! Вони були занепокоєні, що після реформи стануть городянами. Цю проблему розв'язали в такий спосіб: стало два види мешканців – безпосередньо міста Маріамполе й сільської частини Маріамполе. Це був перший експеримент. Тобто з міського та районного самоврядувань зробили два однакових. І тепер усі задоволені.
Після цього хотіли утворити ще 12 нових самоврядувань, але з різних причин не вдалося. І нині існує «монстр» – Вільнюський район із населенням 85 тисяч осіб. Це окрім власне столичних мешканців.
Але є ті, хто не бачить у цьому проблеми. Один із їхніх аргументів, котрий важко спростувати: ми досить глибоко увійшли в методику «електронного уряду», коли не потрібна особиста присутність прохача в муніципальному закладі. Та й аргумент щодо проблем перебування на теренах одного муніципалітету об'єктів нерухомості іншого не здається таким уже й серйозним. Адже форми власності все одно тепер різні.
Окрім того, в Алітуському районі, наприклад, просто немає інших населених пунктів, котрі «тягнули» б на центр нового муніципалітету. Якщо відмовитися від «кільцевого» принципу, це фактично призведе до знищення районної ради. А за демократичного устрою це майже неможливо!
Після прийняття Конституції провели два дослідження, котрі передбачали створення 112 або 93 муніципалітетів замість наявних 55. Однак не вистачило ані ресурсів, ані сил, ані, схоже, політичної волі.
У 2003 році прийняли концепцію розукрупнення самоврядувань. Почали підготовку. Але тут уряд подав у відставку, і знову все зупинилося. У вересні минулого року знову занепокоїлися реформою. Коли завершили всі процедури, з'ясувалося, що вже не залишається часу для нормального розгляду з урахуванням нових місцевих виборів, які наближаються.
Однак ця затримка послугувала й ретельнішій підготовці до чергового етапу реформи. Вдалося домовитися з Сеймом, що ми таки розпочнемо реформу, котра стане комплексною. Переглянемо мапу. Опитаємо людей. Виходитимемо з вимог Європейської хартії, згідно з якою потрібно домовлятися з мешканцями, а не з інституціями.
Треба зробити так, щоб, маючи на увазі місцеві вибори 2011 року, встигнути переформувати самоврядування, а їхні функції та послуги населенню максимально наблизити до нинішнього рівня. Щоб люди не потерпали від реформи.
З'явиться потужна
економічна «тяга»
– Ви наголосили, що проводилися дослідження щодо майбутньої реформи. Певно, прораховувався й економічний ефект від тієї чи іншої зміни?
– Узяти будь-яке село в глибинці й стверджувати, що побудуємо там Нью-Васюки, аж ніяк неможливо!
Проводячи дослідження, ми брали до уваги наявність чотирьох основних параметрів, притаманних Литві:
– у самоврядуванні має проживати не менш як 15 тисяч осіб;
– у його центрі має бути населений пункт, де мешкають не менш як 3000 жителів;
– відстань до центру нині існуючого муніципалітету або великого міста повинна становити не більше 20 кілометрів;
– не менш як 25 відсотків витрат муніципалітету мають покриватися за рахунок прибуткового податку його жителів, адже нині майже всі муніципалітети дотують.
Не всі майбутні муніципалітети відповідають цим чотирьом критеріям. Але якщо якийсь «тягне» бодай за трьома, тоді дивимося, наскільки не «витягує» за четвертим. Наприклад, відстань до центру сусіднього муніципалітету може бути від 6 до 19,5 кілометра.
– І якими є етапи цієї роботи, щоб встигнути до 2011 року?
– Восени ми передаємо законопроект в уряд. Упродовж місяця він має розглянути його та передати в Сейм. А тоді вже все залежатиме від Сейму: одразу прийняти чи дати час урядові для проведення реформи комплексно, тобто починати створювати фінансову та правову бази.
– Але якщо вас не зрозуміють, не приймуть вашої аргументації, то все залишиться, як є? І що тоді постраждає? Керованість? Якість послуг?
– Тут вирішуються геть інші завдання. Візьмімо, наприклад, найбільше за територією самоврядування з центром у місті Варена. Довкола нього суцільні ліси. Там є старовинне містечко Мяркінес. Якщо його не зробити центром нового самоврядування, то вся закуткова округа спатиме ще чверть віку, а то й більше. А якщо воно стане центром хай і невеликого самоврядування, з'явиться потужна економічна «тяга», малий бізнес. Урешті-решт і школа стане на ноги. Це потребує коштів, але вони швидко окупляться. Люди перестануть втікати з нажитих місць. Адже тікають звідти, де не занадто радісно.
Якщо ми говоримо про комплексний розвиток країни, то потрібно щось робити, а не просто вгатити багато мільйонів єврогрошей у столичний муніципалітет. Зараз, наприклад, у Вільнюса проектів на 2 мільярди літів із структурних фондів Євросоюзу. При тому, що власний бюджет становить 0,8 мільярда.
У Литві немає місцевих податків, лише державні, котрі пізніше перерозподіляються.
– Чи існує цільове фінансування для розвою регіональної політики?
– Сама держава грошей не дає. Вони надходять із європейських фондів. Але скеровані передусім на розвиток транспортної інфраструктури, охорону довкілля тощо. Нині в регіонах починають активно працювати ради регіонального розвитку, котрі розподіляють 11 відсотків всієї структурної допомоги від ЄС. Це багато!
– Чи була країна-прототип, на котру ви орієнтувалися, коли готували реформу?
– Повною мірою – ні! У період 1995–2003 років наша структура управління була близькою до датської, хоча її ніхто не копіював. А в 1990-му за приклад хотіли взяти структуру однієї із земель Німеччини. Принцип був такий: люди обирають раду, котра потім обирає голову ради та мера, але останнього вже не зі складу ради. Однак не врахували тодішньої нестабільної політичної погоди. Вибори дали непередбачені результати. З'явилося багато нових людей. Так звані перевороти у владі стали не винятком, а повсякденним явищем. Утворилося двовладдя: у голови ради – політична влада, а в обраного мера – все інше. Перші п'ять років тривали постійні «місцеві війни».
Потім систему змінили: рада зі свого складу почала обирати голову, котрий водночас ставав мером. Але в 2003 році цю систему було визнано неконституційною, й сьогодні діє такий порядок: рада обирає мера і за його пропозицією призначає директора адміністрації. Це є виконавчий орган самоврядування в одноосібному вигляді.
Місцеві вибори за
партійними списками
– Як ці мери взаємодіють із призначеними урядом «губернаторами»?
– Ніяк! У «губернаторів» свої завдання: передовсім розробка та реалізація програм територіального розвитку.
А наглядом за роботою самоврядувань займається уповноважений уряду. Це скоріше інспектор, котрий стежить за дотриманням законів.
– Рада й директор адміністрації – це аналоги Сейму та уряду на місцевому рівні?
– Ні. У законі чітко сказано, що ради – це самостійна влада на місцевому рівні. Поділ місцевих влад не слід сприймати так, як на рівні держави. Рада – верховна влада на місцевому рівні, але діє вона задля виконання законів, ухвалених Сеймом, і постанов уряду.
– Ради й мери – виконавчі органи, однак обираються за партійними списками, й, вочевидь, міжпартійні суперечності даються взнаки не лише в столичній раді, а й на місцях? І тому, певно, вони не можуть бути сліпими виконавцями волі правлячої коаліції?
– Це прояв консолідованої демократії. У нас усе так чисто й добре йде, що навіть дивно. А вже кого виборець хоче бачити при владі, то тут на колір і смак – товариш не всяк.
У нас місцеві вибори відбуваються лише за партійними списками. Нинішнього року група людей звернулася до Конституційного Суду із запитанням: «Чи можна вважати законним обмеження вибору кандидатами зі списків, якщо в Основному Законі написано, що кожна людина має право бути обраною?».
Рішення суду було хитромудрим, але простою мовою воно означає, що Сейму потрібно прийняти закон, який дозволяє список, до якого входить навіть один, хай і безпартійний, кандидат.
– І як же на Литву дивляться в міжнародних організаціях, наприклад, у Конгресі місцевих і регіональних влад Європи?
– На нас, як і на Нідерланди, дивляться не занадто радісно! Європейську хартію місцевого самоврядування Литва підписала у 1995 році, а ратифікувала у 1999-му. Ми одна з небагатьох країн, котрі ратифікували її без застережень. Але проблема в тому, що, маючи лише один муніципальний рівень, ми не «тягнемо» на те, що іменується «Конгресом місцевої і регіональної влади». У нас немає регіональної влади! В Литві лише регіональне адміністрування, котре здійснюється головою повіту, що призначається урядом.
Та коли таких країн, як Литва, побільшало, міжнародні організації почали змінювати свої статути. З'явився перехідний період, а потім почали змінювати й формулювання.
– Що ж, бажаю вам утілити все задумане в життя.
– Спасибі. Успіхів і самоврядуванню України.
Вів розмову
Володимир СТРОЙ.
Архів журналу Віче
№10 | |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Прем'єр Словаччини сказав Шмигалю про холодне ставлення до вступу України у НАТО, але не в ЄС
Нідерланди виділять 400 млн євро на розробку безпілотників для України
Фіцо каже, що ніколи не погодиться на членство України в НАТО
Президент Естонії закликав Захід знести стіну обмежень навколо України
Байден відмовляє Ізраїль від ударів по нафтових об’єктах Ірану
"Торгова війна" ЄС і Китаю, Молдову лякають путчем, рішення ЄС про сосиски: новини дня
Литва визнала Корпус вартових ісламської революції терористами і закликала ЄС брати приклад
Оборонний бюджет Польщі на 2025 рік буде рекордним
Фіцо мріє про "нормальні відносини з РФ" після війни в Україні