16 лютого 1989 року газета
"Літературна Україна" опублікувала програму
Народного руху України
Ідея створення Народного руху України виникла на звітно-виборних зборах Київської письменницької організації 1 листопада 1988 року. Мало кому тоді відомий прозаїк, генерал запасу Фока Бурлачук у виступі про те, що в Україні гальмуються процеси перебудови, ініційованої М. Горбачовим, запропонував створити Народний фронт на її підтримку. Збори ухвалили відповідне рішення, зорганізувалася ініціативна група, якій було доручено підготувати установчі документи.
5 ЛЮТОГО 1990
Скасовано 6-ту статтю Конституції УРСР
Нині Міністерством юстиції зареєстровано 126 політичних партій та об'єднань. Більшість із них навряд чи можна назвати впливовими, представивши (згідно з означенням) виразниками масових політичних інтересів. На минулих парламентських виборах 2002 року тільки 5 політичних партій і блоків змогли подолати виборчий бар'єр. Тож цілком слушною є теза, що партійна система країни перебуває на стадії становлення.
Однак ще в недалекому минулому партійне життя не вражало багатоманіттям. Конституцією УРСР 1978 року передбачалася бездоганна монолітність політичної організації, забезпечена статтею 6. Мабуть, нині не зайвим буде нагадати її зміст: "Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу". Випереджаючи ностальгійні порухи пам'яті окремих читачів, корисно також зазначити передісторію цієї донедавна чинної норми. 1917 рік. Лютневою революцією в Петрограді повалено монархічний устрій. Аби визначити новий конституційний лад, скликано Установчі збори. На одному із засідань, реагуючи на твердження, що жодна політична партія не може самостійно взяти на себе відповідальність за долю країни, Володимир Ульянов вигукує фразу, яка згодом стане хрестоматійною: "Є така партія!". Делегати сміються. 1918 рік. Сміється Володимир Ульянов: Установчі збори розпускають. Заразом забороняється діяльність й усіх політичних партій, окрім лівих.
26 березня 2006 року у виборчому бюлетені громадяни побачать назви 45 політичних партій і блоків, що висунули кандидатами в народні депутати 7721 особу. Безперечно, вибір широкий. Сподіватимемось, що наступне голосування підтвердить правило про зв'язок кількості та якості.
Чомусь ініціатори довго працювали над тими документами, ніяк не могли їх довести до потрібних кондицій. Тоді поет Борис Олійник, секретар парткому, після чергового засідання комітету наприкінці грудня передав мені стосик машинописних аркушиків і сказав:
– Зроби з цього нормальну програму Народного фронту.
– Мені не випадає "світитися", я – член бюро райкому партії.
– А я член ЦК.
– Гаразд, зроблю.
Так я став членом ініціативної групи, в якій уже працювали І. Драч, В. Дончик, В. Брюховецький, Д. Павличко, С. Гречанюк, Ю. Мушкетик, Ст. Тельнюк, Ю. Цеков, М. Слабошпицький та ще кілька письменників. Усіх не пригадую.
У лютому 1989 року відбулися спільні збори київських письменників і співробітників Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка у великій залі Будинку кіно. Напередодні наша група збиралася для роботи над документами в приміщенні Спілки письменників, на квартирі В. Дончика, а за кілька днів до зборів ми утрьох, я, В. Дончик, В. Брюховецький, допізна працювали над удосконаленням програми вдома у В. Брюховецького.
За день до зборів у Будинку кіно, знаючи, що програму на вимогу партійних органів подано в ЦК КПУ та в міськком партії, й передбачаючи, що нас серйозно критикуватимуть, я запропонував І. Драчеві внести деякі корективи до документа.
– Навіщо?
– Прийде завідувач ідеологічного відділу ЦК Леонід Кравчук на збори з готовим виступом і нас громитиме за те, що я пом'якшу, перередагую в програмі.
– Добре... Але як ти погодиш свої правки з членами ініціативної групи?
– А я їх з дому обдзвоню й попрошу прийти на годину раніше.
Так ми й учинили. Я сидів над програмою до третьої години ночі й вніс туди понад двадцять змін.
І ось розпочалися письменницькі збори. Велика зала переповнена. І. Драч головує, поруч у президії сидить Л. Кравчук (як виявилося, з розгромним виступом у внутрішній кишені піджака), а я за трибуною доповідаю програму Народного руху України за перебудову (від слова "фронт" ми відмовилися). Десь на десятій хвилині читання тексту в залі виникає пожвавлення, коли я називаю абревіатуру "НРУ". Певно, думаю, їм у залі вчувається УНР – крамольна на той час назва Української Народної Республіки.
І. Драч звертає увагу на тривожну реакцію зали, підходить до мене й каже:
– У тих місцях програми, де є скорочення "НРУ", читай одне слово – Рух.
Так я й робив. Зала заспокоїлася. Таким чином виникло слово "Рух" як самодостатнє, як назва політичної течії.
Програма була чималенька. Я трохи притомився, та й, очевидно, від хвилювання у мене почало в горлі пересихати. Це помітив І. Драч і прикінцеві розділи запропонував дочитувати Михайлові Шевченку, тоді відповідальному секретареві Київської письменницької організації.
Обговорення було жвавим, гарячим. Усі, хто виступав, окрім Л. Кравчука, схвалювали програму Руху.
Як я й передбачив, Л. Кравчук гостро критикував програму за те, чого в ній не було, що я перередагував.
Одразу після письменницьких зборів по радіо і телебаченню транслювали виступ компартійного ідеолога, який вибудовував між Спілкою письменників України і ЦК КПУ грізну політичну барикаду.
Підконтрольна "керівній і спрямовуючій силі" преса, від "Радянської України" до всіх обласних, міських і районних газет, влаштувала шквальний вогонь критики на адресу "несвідомих" письменників, насамперед членів нашої ініціативної групи.
Нас викликають у різні високі кабінети, пробують "перевиховати", залякують. Л. Кравчук разом із Ю. Єльченком під грифом "Цілком таємно" направляють доповідну записку першому секретареві ЦК КПУ В. Щербицькому, який накладає резолюцію, де, зокрема, зазначено: "После критики в средствах массовой информации о проекте программы т. н. народного движения за перестройку, публикации решений трудовых коллективов, общественных организаций, партийных комитетов произошли некоторые изменения в позициях членов инициативных групп НДУ. Практически отмежевался от идеи создания НДУ Б.И. Олейник. Во время беседы в идеологическом отделе ЦК Компартии Ю.М. Мушкетик согласился с предложением о возможной переориентации усилий инициативных групп на вопросы развития национальной культуры. С некоторыми оговорками поддержал эту идею и Д.В. Павлычко.
Однако наиболее экстремистски настроенная часть инициативных групп – И.Ф. Драч, В.С. Брюховецкий, П.И. Осадчук усиливают попытки организационного оформления НДУ"…
Цей документ має вхідний номер 350/6, датований 24.03.1989 р. До першого установчого з'їзду Руху залишалося півроку.
Варто зазначити, що адміністративно-політичний тиск на ініціаторів створення Руху поєднувався з елементами загравання й лібералізму. В цьому контексті того ж таки лютого 1989 року була дозволена в прямому телеефірі розмова протилежних сторін про програмні засади Руху. На боці ЦК КПУ виступали Л. Кравчук, директор Інституту історії партії І. Курас, доктор історичних наук Р. Симоненко. Нашу ініціативну групу представляли І. Драч, В. Брюховецький, В. Дончик та П. Осадчук.
Ми зайшли перші, не маючи уявлення, як вестимуть передачу. Група Л. Кравчука, як з-під землі, за лічені секунди до початку передачі з'явилася в студії. Леонід Макарович оголосив себе ведучим і перейшов у наступ. І. Драч вибрав хвильку й зачитав заяву, яку напередодні написали я і Д. Павличко. Це в передачі, що транслювалася на всю Україну, як нам уявлялося, мало найбільше значення для перспективи створення Руху, його підтримки. Та заява була своєрідним зверненням до народу, роз'ясненням позиції рухівців на противагу попереднім теле- і радіовиступам Л. Кравчука.
Далі, після заяви І. Драча, ми спростували сентенції компартійного ідеолога, а він, як ведучий телепередачі, наполягав на своєму.
Наприкінці ефіру група Л. Кравчука як раптово з'явилася в студії, так і щезла. З-за лаштунків вийшли освітлювачі, теле- і звукооператори й щиро привітали нас.
Автор: Петро ОСАДЧУК