Нескінченний танець фарб і світла

У Сімферопольському художньому музеї вкотре з великим успіхом проходить виставка колекції картин народного художника України, лауреата Державної премії Автономної Республіки Крим Якова Басова. Він нагороджений п'ятьма медалями й багатьма Почесними грамотами урядів України та Криму. Видатний майстер живопису ніколи не зраджував принципу: «Усе створено в ім'я щастя». Тому, напевно, його виставки не перестають дивувати й вражати глядача.

Народився Яків Басов 2 лютого 1914 року в Сімферополі. З 8 років навчався у Студії Самокиша в Сімферополі, потім – на робітфаку «ИЗО» Інституту живопису, скульптури та архітектури Всеросійської академії мистецтв у Ленінграді, а далі відточував майстерність на факультеті живопису цього ж інституту. Вступити до престижного вузу СРСР допоміг випадок. Юний талант спізнився на вступний іспит. Уже не сподіваючись на успіх, виставив свої роботи просто в інституті академії. Професори не змогли не помітити такої виставки, великий творчий потенціал автора змусив їх усерйоз задуматися. І юний кримський художник потрапив в інститут без іспитів.

Художник пішов від нас 2004 року на 91-му році життя. Його спадщина – а це понад 600 робіт – яскрава творча епоха. Вони експонувалися на 63 персональних і численних колективних виставках у 22 країнах. Побували в Канаді, Голландії, Норвегії, Австрії, Німеччині, Японії, Бельгії, Польщі, США, Італії, Іспанії, Англії, Франції. Картини Якова Басова є в зібраннях 42 музеїв, зокрема в Державному музеї українського образотворчого мистецтва в Києві, та приватних колекціях.

1997 року в Алупці створено міський музей Якова Басова.

Його син Олександр із задоволенням може годинами говорити про батька, не акцентуючи його винятковість і геніальність:

– Він був дуже скромною людиною й вимогливим майстром. Підготовка до будь-якої виставки для батька була неабияким випробуванням. Пам'ятаю, як одного разу, незадоволений своїми роботами, він улаштував картинам публічну страту: спалив на березі моря. Ось так Гоголь спалив колись другий том свого геніального твору «Мертві душі».

Басову – людині й художникові – були притаманні доброта, щедрість і велика щира любов до природи, дружини, дітей, друзів. Для нього не існувало поняття «чужі люди». Зверніть увагу на його пейзажі: ніде не побачите самотньої людини. «Один – це шлях до самотності», – казав майстер. А він прагнув до гармонії, щастя, любові.

У його житті була війна. Пішовши добровольцем на фронт, не доторкнувся до мольберта, не намалював жодної роботи. Війна – це кров, бруд, несправедливість, насильство, жорстокість. Вони не збігалися з його сонячно-добрим поглядом на світ.

У 1946-му, після демобілізації з армії, Басов приїхав до рідного Криму. «Я – кримський художник. Так подумав я сьогодні, розглядаючи гальку на пляжі. Жодних причин, пояснень, чому я так подумав. Просто Крим у мені і я сам – Крим... Про все це нікому не скажеш, так само, як усе не напишеш – тому таємниця стане явою й теж буде свідченням того найдорожчого, найпотаємнішого.

Будуть не приймати. А порівнювати чужим поглядом, холодним, безпристрасним, а хіба любов безпристрасна?..

Минув цей день роздумів, розпачу й сліз. Полегшало, і я знову воскрес для живопису», – напише він у спогадах.

У житті Басова була доленосна зустріч із художником Олексієм Миколайовичем Волошиним, котрий захопливо розповідав про принади Криму, демонструючи свої акварелі «Бабуган», «Карабі-Яйла». Щодня відкривав йому нові обрії.

У 1973 році він присвятив Бахчисараєві цілий цикл мальовничих полотен «Бахчисарай. Негода», «Бахчисарай. Зима», «Бахчисарай. Лютий» тощо.

«Венеціанським пейзажем» називав Басов свою роботу «Стара Ялта».

Одного разу, прогулюючись Ялтою, художник раптом вирішив поїхати до Севастополя. Він побачив його у своєму кольорі та світлі: «Найтаємничіше з міст, які я знаю». Його вразили рельєф гір, скелі з білого вапняку, зелено-голубувате море.

Так з-під пензля художника вишикувалися в емоційний ряд картини: «Севастополь. Площа Ушакова», тривожна «Севастополь. Зимова бухта», мужня «Севастополь. Вулиця з укосом і темними деревами», музична й пронизлива «Приморський бульвар»...

Басов схилявся перед красою величного Києва. Його картина «Сад імені Т. Г. Шевченка» приваблює оригінальністю виконання. Ось що сказав про неї сам автор: «Моя любов до цього міста (Києва) почалася саме з них (дерев). Але є ще сонце, небо блакитне, світле, дощ, сніг, візерункові тіні. Усе це причетне до дерев, котрі, як на балу, завжди в різному вбранні, у різних рефлексах. І люди, хоч би куди вони поспішали, хоч би які думки їх обіймали, потопають у плазмі цього феєричного мальовничого дива».

Картини заспокоюють, надихають, лікують. Не таємниця, що вкладена в них автором позитивна енергія заряджає тисячі людей. Після знайомства з такими полотнами відступають хвороби.

Якось роботи Басова побачила одна жінка, в якої загинув чоловік, а за ним пішов із життя син. Перебуваючи в глибокій депресії, вона цілком випадково заблукала на виставку. Дуже довго стояла біля картин. Ідучи, низько вклонилася майстрові й повідала про своє горе. Басов зняв зі стіни одне з найкращих полотен і подарував їй. Жінка із вдячністю прийняла незвичайний подарунок, наче знову повернувши щось безнадійно втрачене.

 Важко не погодитися з тим, що справжня краса – це енергія повернення людини до добра, її духовне зростання. Цією стежкою ми повинні йти босоніж. Вона неодмінно приведе нас у край неляканих птахів, у світ, де все належить мистецтву, де фарби відроджують випадково забуту поезію та музику.

Автор: Лучія ПУЗИКОВА