Півострів самітників

Є люди, для яких слова «самотність» і «свобода» – синоніми. Якщо ви саме так сприймаєте ці слова, то вам можна подаватися на Кінбурн. Кінбурн – це коса, котра розділяє Дніпровсько-Бузький лиман і Ягорлицьку затоку Чорного моря. Я не фанат дикої природи. І дуже добре розумію персонажа французького фільму «Містер Робінзон», який, продираючись джунглями, чортихався й кричав: «Що за ідіотська пристрасть до незайманої природи!? Ліпше б автомобільну стоянку збудували».
Звісно, для того, щоб відчути самотність і свободу, не обов'язково пхатися аж на вістря земної голки. Мене змусили висмикнути коріння з київського асфальту розповіді про Кінбурн фотографа нашого журналу Світлани Горобець. Із незрозумілих тоді для мене причин вона просто марила цим, облизаним хвилями, насипом піску. Дивували і фотографії кінбурнських відлюдників. На них являлися якісь дивні люди, схожі на київських філософів, убрані, мов київські бомжі. Не останню роль зіграли й слова головного редактора: «Вибирай: або Кінбурн, або Алчевськ». Звісно, Кінбурн.

Три враження

І от я із Світланою в Миколаєві. Перше враження: «Боже, яке чисте повітря!». Друге враження: «А де ж запах моря?». Приїжджаючи до Одеси, я звик уже на пероні всмоктувати носом повітря, яке пахне, мов банка щойно відкритої морської капусти. В Миколаєві повітря прозоре, наче дистильована вода: ні смаку, ні кольору. З'ясувалося, моря біля Миколаєва немає. А те, що я, дивлячись на мапу, вважав морем – лиман, в якому змішуються води Дніпра, Інгулу та Південного Бугу. Третє враження: Миколаїв – найжахливіше місто у світі. Воно скидається на роздутий базедовою хворобою районний центр. Пил, бруд, сміття й забудова, остаточно спотворена потугами на євроремонт. Після столичного гамору місто вражає безлюдністю. На кілька кварталів можна побачити одного-двох перехожих. Вони насторожено перетинають вулиці, бо місцеві водії оскаженіло мчать, не зважають ні на дорожню розмітку, ні на світлофори. Пройшовшись містом, я не побачив на обличчях перехожих жодної посмішки. Деталь: забрівши казна-куди, я вирішив спинити машину, підняв руку і простояв так із півгодини. В очах водіїв читалася недовіра. Вони, мабуть, не могли збагнути, як я примудрився сховати під футболку автомат Калашникова. А фотоапарат моєї супутниці їм, певно, здавався замаскованою протитанковою гранатою. Перетнувши півміста пішки, я подумав, що в Миколаєві не все так погано. Неоціненна принада провінційних міст – їхні карликові розміри. Миколаїв мені не сподобався. Але люди, які бачили Україну, кажуть, що мені, все-таки варто з'їздити до Алчевська.

14 серпня 2007 року у Києві об 11.00 в залі агентства «Укрінформ» редакція журналу «Віче» проведе «круглий стіл», де буде обговорено проблеми подальшого розвитку Кінбурну, процедуру надання регіональному парку «Кінбурнська коса» статусу національного, механізми захисту заповідного фонду України. Офіційно запрошено представників Миколаївської облдержадміністрації, Миколаївської облради, Національного екологічного центру України, Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики.

Сподіваємося, що золотий фонд України – Кінбурн буде збережено, а соціально-екологічні інтереси держави домінуватимуть над сумнівними проектами з вигодами невеликої групи людей, які думають про своє сьогодення.

… перед тим, як усі пішли
пити «Янтар»

Мета нашого приїзду до Миколаєва доволі романтична – участь у чотирнадцятій екологічній регаті імені Сергія Шаповалова «Кубок Кінбурнської коси». Вона відбулася 28–30 червня. Яхти шести класів стартували в Миколаєві, йшли до Очакова, звідти – на Кінбурн і поверталися до рідної пристані. Загалом дистанція 100 миль. Журнал «Віче» був інформаційним спонсором регати.

27 червня в приміщенні яхт-клубу відбулася прес-конференція організаторів регати. За одним столом перед журналістами опинилися непримиренні опоненти: заступник голови Миколаївської обладміністрації Сергій Ісаков й еколог Олег Деркач. Ісаков – професійний яхтсмен, без підтримки якого ця акція могла б і не відбутися, – казав про велике значення змагань для популяризації вітрильного спорту. Деркач – про те, що в назві регати є прикметник «екологічна». Її мета – врятувати Кінбурн. Журналісти загалом були на його боці.

У пана Ісакова поцікавилися: як узгоджується риторика на захист коси з інтенсивним розпаюванням території, що його здійснюють землевпорядні організації? Відповідь: усі роботи з розпаювання мають попередній характер.

Інше питання: перед стінами облради відбулася акція протесту. Учасники на сходах будівлі крейдою написали: «Кінбурн SOS!». Невдовзі з приміщення вибігли бабусі, які ганчірками стерли напис. Мітингувальники його поновили. Але замість бабусь з'явилися міліціонери і загребли пікетників у кутузку. Ваше ставлення? Відповідь: мене не було в місті, я щойно приїхав із Києва і з обставинами справи не знайомий. Розберусь.

Ще одне запитання: того дня, коли в обладміністрації відбувалося засідання щодо розпаювання земель на півострові, перед входом до установи вивісили плакат: «Переступаєте через Кінбурн, переступіть через нас». Учасники акції лягли перед дверима адміністрації. Працівники пройшли в приміщення чорним ходом. Голова лісгоспу впевненим кроком переступив через пікетників і переможно увійшов до будинку. Потім приїхала міліція і протестувальників загребли в уже знайому їм кутузку. Ваше ставлення? Відповідь: мене не було в місті, я щойно приїхав із Києва і з обставинами справи не знайомий. Розберусь.

Наступне запитання: громадськість планомірно відсторонюють од вирішення долі півострова. Обладміністрація запевняла: відбудеться «круглий стіл», участь у якому зможуть узяти всі зацікавлені особи. Але вже понад рік проведення цього заходу під будь-яким приводом відкладають. Коли, зрештою, він відбудеться і чи запрошуватимуть до участі незалежні ЗМІ, адже останнім часом їхній доступ до інформації активно обмежують? Відповідь: зустріч відбудеться. Коли? Ще рано казати. Питання вирішимо.

Лаконічне запитання: як до проекту розпаювання півострова поставився б Сергій Шаповалов, який за життя першим почав боротьбу проти порушень екологічних норм на Південноукраїнській атомній станції і висунув ідею створення заповідника на Кінбурнському півострові. «Гадаю, – відповів Ісаков, дивлячись на присутню в залі вдову Шаповалова, – він був би проти».

А потім усі пішли пити пиво «Янтар», яким щедро пригощали миколаївські броварі.

«Sofia»

Стяг «Віча» тріпотів над найшикарнішою яхтою «Sofia». Вона нещодавно вийшла з доку миколаївського суднобудівного заводу. Переливалася лаковими поверхнями, виблискувала стальними лебідками, блоками, тросами (усі ці штуковини якось називаються на корабельному жаргоні, я намагався запам'ятати, але, як з'ясувалося, безуспішно). Її збудували для болгарського магната, який (тому, мабуть, він і магнат) зареєстрував її у Панамі й там же ж знайшов для неї покупця. Участь у регаті мала стати для «Sofi-ї» ходовим випробуванням. На борті яхти під панамським прапором зібралась інтернаціональна компанія. Власник заводу, на якому будувалося судно: смаглявий чоловік родом з Хмельниччини. Легенда миколаївського яхт-клубу, бородатий лоцман Станіслав Черкес, який у 1987–1988 роках на яхті «Икар» здійснив навколосвітнє плавання. Колишній капітан яхти з правильною російською вимовою. Як з'ясувалося, це був Макс, син інженера з Москви – проектувальника «Sofi-ї». Троє болгарських яхтсменів, одного з яких, капітана, звали Данчо, а двох інших я для рими прозвав Санчо й Панчо. Ці хлопці, граючи накачаними м'язами, носили бутлі з водою, натягували снасті, робили ще якусь незрозумілу роботу. Патлаті й мовчазні, вони нагадували тарзанів. Їхні торси дратували чоловіків і бентежили дівчат. Були також три коханки Данчо, які за кожної нагоди розминали йому плечові мускули. Вешталися ще вічно п'яний одесит і якась невідома публіка.

Головний суддя подав третю зелену ракету. Гонка розпочалася. «Sofia» розпустила вітрила. За мить лопнув трос, який утримував головну щоглу. І яхта невимушено й гордовито стала на дрейф у каналі.

Кордон на замкові,
ключ загублено

Ми разом із журналістською братією пішли до півострова на яхті «Грінда». Чого не бракувало на борті, то це бурштинового напою миколаївського розливу. Я все хотів побачити ольвійський берег. Зрештою, в миколаївського журналіста з українським ім'ям Олег і виразними єврейськими рисами на фізіономії, увірвався терпець: «Покажіть йому який-небудь берег і хай утихомириться, тут усе узбережжя однакове». Ольвію мені таки показали. Принаймні, запевнили, що це – Ольвія. Олег був душею компанії. Він немислимо довго декламував Шекспіра і розповідав немислимо вульгарні анекдоти. Вони не подобалися лише капітану «Грінди», Саші Самиліну, який ні на мить не відходив од штурвала. Закінчилось усе тим, що він обіцяв Олега на борт більше не брати.

Я вперше був на яхті. Уперше відчував під босими ногами хиткий дощаний настил. Чув, як шелестить вітрило над головою. Розтинається водна плоть. Узбережжя було загромаджене доками, елеваторами та портовими кранами, які не здали у брухт, бо спершу розпиляли обладнання, призначене для їхнього ремонту. Потім з'явився рудий берег – мекка розкрадальників античних могил. «Чорні археологи» розкопують древні цвинтарі, шукаючи монети, які елліни клали небіжчикам за щоку, щоб вони могли розплатитися з перевізником у царство мертвих. Поряд із яхтою пройшов мальтійський пароплав «Juliettа», більше схожий на всю родину Капулетті разом узяту. Вималювався острів Березань, що, як вважають критики, згадується в казці Пушкіна як острів Буян. За ним серед моря постав сірий бетонний док. За радянських часів військові льотчики використовували його як мішень. На нього вже давно не залітають ракети «повітря–земля». Док – гніздище тисяч бакланів. Між бетонних плит і покрученої арматури вони вилуплюються, патрають рибу, здихають. У бетонних нетрях немає ні гадюк, ні мишей. Тому пташині трупи гниють роками, отруюючи повітря. Не певен, але, мабуть, саме цю споруду Олесь Гончар згадує в романі «Тронка». А потім були ніч, злива й шторм. Сидячи в трюмі з кухлем пива, ми дивилися на капітана, який у чорному короткому плащі й капюшоні стояв під дощем біля штурвала. І хотілося взятися за ноутбук і написати щось просте й водночас романтичне в стилі Гемінґвея про людину із сильним характером і стихію.

Коли «Грінда» зайшла в очаківську гавань, негода враз стихла, але з'явилися прикордонники. Понад годину капітан носив їм паспорти, «судові ролі», дозволи, зрештою, й наші журналістські посвідчення. А потім, коли охоронці державних рубежів, поблимавши ліхтариками на папірці, все-таки пішли, довго згадував їх незлим тихим словом. Потрапити із Миколаївської області до Херсонської – ціла проблема, – дратувався він. Потрібен спеціальний дозвіл, який видає контора, розташована в Одесі. Прикордонна контрольно-пропускна система діє за правилами, розробленими ще за радянського періоду. Холодна війна минула, а правила залишилися. Та біда не в самих артикулах. Негаразди з їхнім виконанням. Кожен лейтенант, який казав «Служу Советскому Союзу», знав у них кожну літеру й кому. Кожної літери й коми дотримувався. Тепер служиві тлумачать правила на власний розсуд, який годі й збагнути. Як наслідок, іноземні яхти, які могли б заходити в наші моря, сахаються українського берега, мов чорт ладану. Відтак і українські власники яхт воліють реєструвати їх у Туреччині, Греції і навіть Панамі. І утримують їх на тамтешніх стоянках. Вони можуть собі дозволити маленьке задоволення: не штовхати камінь вітчизняного бюрократичного свавілля і податкової захланності.

«Если я прикажу…»

Ми на Кінбурні. Одна за одною швартуються яхти. У гавані кинула якір біла, мов імідж, і швидка, мов мрія, моторна яхта «губернатора» Миколаївщини Олександра Садикова. Я такі бачив лише в голлівудських фільмах про красиве життя. Чоловіки, які пройшли нічний шторм, збираються біля стола. Вони перехиляють пластикові стаканчики з «Хортицею» і закушують дрібними креветками: «Що шкідливо для спортсмена, те корисно для яхтсмена» – це твердження ні в кого не викликає сумніву. У центрі уваги – Ісаков. Він – у колі давніх друзів. Із ними, вперше вийшовши в море, він пив кварту горілки й запивав її квартою морської води: такий ритуал посвяти в моряки. Чоловіки пом'янули Шаповалова. Почали «розбір польотів», хто й де змахлював, «пішов на дизельному шкоті»… І тут у розмову, підкоряючись непогамовному журналістському обов'язкові, встряв Олег: «Я все же хотел бы вернуться к вопросу...», – звернувся він до Ісакова. «А ты вообще молчи, – перебив його Ісаков, – если я прикажу – тебя зарежут». Цю ідею всі підтримали дружним реготом. «Не убивайте журналиста», – спробував протестувати Олег. Але його ніхто не слухав. Ісаков, звісно, пожартував, гадаю. І як дотепно.

Про щасливу
нерозважливість

Приїхав «Урал» з причепом і всі охочі подалися на екскурсію півостровом. Олег Деркач показав неозорі озера, в котрих нереститься кефаль (їх на Кінбурні близько п'ятисот). Села, мешканці яких промишляють браконьєрством. Новесенький пансіонат відпочинку (кажуть, один із його власників – місцевий мафіозі на прізвисько Ламбада). Соснові плантації, насаджені лісгоспом на галявинах, де досі росли трави, занесені до Червоної книги. А також столітній дуб. (Який із заповідників не має власного столітнього дуба?) Дуб запам'ятався особливо: якесь дівча в купальнику взялося позувати перед об'єктивом свого друга на тлі зморщеної кори. Яхтсмени швиденько дістали мильниці (у мене теж є гарненька фотка).

Коли їхали до пристані, якийсь придурок не стуляв писок: «Нічого не вийде, все роздеребанять, бо таке життя. І я, – просторікував він, – не відмовився б од ділянки на березі моря». «А як же природа, пелікани, кефальні озера?», – заперечували йому друзі. «Ви всі ідеалісти. А я реаліст. У тому-то й річ, що природа, все навкруги вже загиджене, а тут чисто», – не вгавав він. Я пам'ятаю цього «реаліста»: за столом він випив за пам'ять Шаповалова повну.

Проїжджаючи озерне плесо, «Урал» оминув «Волгу», котра застрягла в болоті. На її капоті сиділи двоє чоловіків. Водій вантажівки не зупинився, щоб допомогти. Але мене це анітрохи не здивувало.

Шлях простягався між озерами та Ягорлицькою затокою. Світлана не втерпіла: «Давай скупаємося, давай, ах, яке море! До пристані дійдемо пішки, тут недалеко». (Якби ж то знати, яким підступним може бути пошанування мальовничих краєвидів.) Ми спокусили ще двох журналістів і зійшли з вантажівки.

Спершу я брів озером, вдаючи Ісуса Христа. Щоправда, подивлявся під ноги, щоб не шубовснути в ковбаню. Потім височенними травами ми подалися на берег моря. Пам'ятаєте у фільмі «Наречена-втікачка» Річард Ґір грає нью-йоркського журналіста, який, химерно розкладаючи ноги, стрибає полем, щоб розігнати гадюк? То я вам скажу, Річард Ґір дуже природний у цьому епізоді.

Стягуючи одяг, я забіг у море з пристрастю, з якою матроси після довгого плавання вриваються до борделю. Потім лежав на піску й дивився, як розмірено плаває Світлана. Спостерігав, як сонце, згорнувши промені, за помахом її рук поринає в затоку. Наші знайомі курили марихуану й знімали на відеокамеру залишки червоної барви, змитої з сонця чорними хвилями.

Ми йшли на пристань, штовхаючи босими ногами морські хвилі. Я дивився на яскраву низько посаджену на обрії зірку. Я впізнав її. Повертаючись додому з редакції вулицею Юрія Коцюбинського, я щоразу бачив її точнісінько над дахом американського посольства. А коли виходив на Павлівську, вона опинялася трохи праворуч. Я не знаю, як називається ця зоря, але певен, що саме її бачу щовечора в Києві. Стежачи за переміщенням зірки, я вгадував звиви узбережжя. Ми йшли довго. Минали години. Дорогою неподалік із пристані в бік села прогудів «Урал». Згодом «Урал» промчав у зворотному напрямкові. Звісно, не зупинився. Ми картали себе за нерозважливість, бо «Грінда» вже цього вечора мала повертатися до Миколаєва. Не було жодного уявлення, скільки ще до пристані і як ми вибиратимемося з коси, якщо в гавані не застанемо жодного судна.

Але невдовзі в морі зблиснули кілька вогників, точнісінько під зіркою, на яку я весь час дивився. Ми знали, що на якорі десь у затоці стоїть «Sofia». Запевняли себе: це неодмінно «Sofia», ясна річ. Наївним таланить. За півгодини ми набрели на багаття, біля якого Данчо й компанія пекли картоплю. Ми відчували себе дітьми капітана Ґранта.

Герої, юродиві та божевільні

У кожному змаганні є переможці й переможені. Хто переміг у регаті – не має принципового значення. Бо прикметник «екологічна» справді невипадковий у її назві. Були призи, кубки й медалі. І звісно, фото на згадку. Коли корабельна гармата 1894 року пальнула втретє і залишки обгорілого пижа полетіли в музик духового оркестру, який грав щось патріотичне, всі відчули: чотирнадцята регата стала історією.

За кілька днів я звик до цього потворного міста. Я згадуватиму його героїв, юродивих і божевільних.

Згадуватиму стару товсту бабусенцію на бетонному причалі яхт-клубу. Кажуть, ніби щодня за будь-якої погоди, будь-якої пори року вже кілька літ вона рибалить, закинувши вудку між катерами з торохтливими двигунами та мовчазними яхтами.

Приємний спомин залишив Саша Самилін. Його обгоріле обличчя й долоні не старітимуть. Колись, покинувши в офіцерському чині Нижній Новгород, своє рідне місто, він служив на ракетній базі в Миколаївській області. Стався вибух, і Саша з вогнегасником у руках кинувся в полум'я. Він, мабуть, любить самотність. Можливо, навіть більше, ніж вродливу дружину й семилітнього сина. Бо без пристрасті до самітництва йому було б важко бродити на збудованій ним «Грінді» Чорним, Егейським і Середземним морями.

Я ніколи більше не зустріну Макса. Серед ночі, лежачи в спальниках на палубі «Sofi-ї», ми не питимемо просто з пляшки «Хортицю» і не заїдатимемо її апельсином. «Как тебе регата, Макс?», – запитував я його. «Там, на севере, на Ладоге, там все по-другому, другой ветер, волны и скалы. Там не понежишься на солнышке». Він задумався і невдовзі продовжив: «Я построю новую яхту. И буду её капитаном. Буду жить на ней и плавать из порта в порт». «Содержание яхты – дорогое удовольствие». «Деньги не важны. Была бы яхта», – відповів Макс. Йому тридцять чотири роки.

Якщо я більше не побачу Олега, миколаївського журналіста з єврейськими рисами на обличчі й у темпераменті, то прошу в цьому винуватити Сергія Ісакова. (Для осіб без почуття гумору примітка: це був жарт. Сподіваюся.)

Києве мій

Я ступив на київський перон. «Дорогу!», – гукнув перевізник багажу. Я вдихнув вокзальний чад. Мене штовхнули в спину. Рідне місто. «Як тебе не любити, Києве мій».

Фото Світлани Горобець.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ