№15, серпень 2007

Святині Білої ЦерквиСвятині Білої Церкви

Яка ж вона поетична й таємнича, різнолика та багатобарвна, ця горда, стародавня й завжди нова Біла Церква! Воістину – Вкраїна в мініатюрі. Дзеркало, де відбиваються пишнота й злиденність держави, магічний кристал, крізь який бачиться весь розмай рідної землі, її минувшина та сьогодення. Чарівна дюралева сопілка, що лунає на китайському містку в дендропарку «Олександрія», не полохаючи двох білих лебедів серед ясного озерця, отороченого невибагливою зеленою ряскою.

 

Людмила ДІДЕНКО, директор краєзнавчого музею, кандидат історичних наук:

«Назвали південний форпост символічно: Юр'їв»


– Аж не віриться, що колись в епоху палеоліту, можливо, ось тут, на галявинці, де нині стоїть пам'ятник відомому поетові Миколі Вінграновському, полювали на мамонтів, довгошерстих носорогів та зубрів. Свідчення цього – наконечники списів і своєрідні гарпуни. На території нинішнього дендропарку «Олександрія» археологи виявили стоянки первісних людей, а в тих надійних пристановищах, – першопочатки художнього різьблення та малювання.

Ще візантійський історик Костянтин Багрянородний відзначав існування в ІХ столітті на Росі культурного осередку, яке належало русам і називалося «Белолжебе» («Біла вежа»). Було це поселення далеким попередником городища, яке 1032 року заснував Ярослав Мудрий. Назвали його південний форпост символічно: Юр'їв (від християнського імені Ярослава – Юрій). Місто швидко розвивалося: мало надійний дитинець, храм, своїх єпископів, чиї імена увічнено в писемних джерелах. На жаль, 1095 року половецький хан Тугоркан спалив Юр'їв. Пізніше на Поросся здійснювали нищівні походи Боняк та інші верховоди кочівників.

Боротьба з нападниками тривала протягом усього ХІІ століття. Наше місто не раз оберталося на попіл, та знову й знову відроджувалося. Так само було за татаро-монгольської навали. Від завойовників Поросся звільнилося за 70 років до Куликовської битви (1380). Уже тоді утвердилася нова народна назва, яку навіяли руїни білокам'яної юр'ївської церкви. Вони протягом тривалого часу правили за орієнтир серед безлюдних просторів. Мандрівники підбадьорювали один одного: «Таки не заблукали: бачите, церква біліє». Польсько-литовські хроніки 1362 року вперше згадують не Юр'їв, а Білу Церкву.

У Білій Церкві з дитинства звикали до посвисту стріл, як і до солов'їного співу за вікнами чи скрипу вербових колисок під сволоками. Сонце частіше відбивалося на витягнутих із піхов шаблях, ніж у люстерках, в які полюбляли зазирати дружини сотників і полковників. Їхні воїни, полишивши плуги, неодмінно в білих полотняних сорочках ставали на герць із ворогами. Отож не з якихось прибульців, ба навіть не з посланців Запорозької Січі, а з місцевих хліборобів формувалися цілі загони українських лицарів.

Три стріли вістрями вгору

– Уже 1625 року було засновано знаменитий Білоцерківський полк, який брав участь у всіх найголовніших військових подіях ХУІІ – початку ХУІІІ століть, – розповідає краєзнавець, заслужений працівник культури України Анатолій КУЛЬЧИЦЬКИЙ (на фото). – Як слушно наголошує завідувачка відділу історії нашого музею Тетяна Семида, передумови виникнення цього монолітного формування виникли ще в часи Ярослава Мудрого, коли Поросся стало форпостом західної цивілізації на великому степовому кордоні, за яким тягнулися нескінченні простори, – нині рідні, а тоді чужі, вороже наїжачені списами кочівників. Білоцерківщина протягом століть була передовим краєм, де плекалися й високо цінувалися військова майстерність, а надто ж – доблесть, відвага та сміливість.

Щиро, по-селянськи добродушно кажемо: ми не з лика шиті. А за цим – золоті сторінки нашої минувшини, великі святині Білої Церкви, яка мала магдебурзьке право, герб, церкви, велике зібрання книг. Тим-то не хто-небудь, а сам князь Костянтин Острозький 1592 року заснував у місті староство. Воно й стало основою для створення полку. До речі, герб усталився вельми промовистий: лук з натягнутою тятивою, на якій – три стріли вістрями вгору. Це неабищо, а значущий символ: вістрями вгору!

Як місто вперше стало столицею

Київ шанували, ба навіть возвеличували, та не він, а Біла Церква після перепису 1622 року стала потужним осередком козацтва взагалі й реєстрового – зокрема. Місто було густо заселене.

Здавалося б, законослухняні, цілком мирні мешканці насправді були воїнами до глибини бунтівливих, непокірних душ. У Білій Церкві, а не десь, за порогами, виникло визначальне для цілої епохи поняття «покозачення». З кожним роком воно ставало дедалі масовішим. Кожен, хто брав шаблю, був готовий пролити кров за конкретні права й вольності, за людську гідність і честь, за православну віру й своє національне єство.

Часто лунало впевнене, переконане, горде: «Так, я – шляхтич, але й українець». Перший, справді організований, наскрізь козацький, виступ очолив шляхтич Криштоф Косинський. Наприкінці 1591 року він захопив Білу Церкву. Місто стало справжньою столицею повстанців. Волелюбна спільнота заволоділа багатьма панськими маєтками не лише в Київському воєводстві, а й на Волині. Коли 1593 року в Черкасах Криштоф Косинський загинув, боротьба відразу ж пригасла. Та Біла Церква дуже швидко звикла до своєї осібності, ба навіть винятковості, тому невдовзі підтримала повстання Северина Наливайка (1594–1596), а пізніше послідовно обстоювала свою глибинну козацькість.

Букетики дарували навіть найскромнішим козакам

Саме Біла Церква очолювала перелік міст, де могли селитися козаки. Їхніх пристановищ було ще п'ять: Канів, Корсунь, Переяслав, Чигирин і Черкаси. Білоцерківський полк складався з десяти сотень, входив до складу Запорозького війська й відігравав провідну роль у бойових походах на Молдавію та Росію.

Як засвідчують документи, козацтво Білоцерківщини брало участь у ВСІХ етапах національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Чотирнадцять разів гетьман перебував у місті та його окрузі. До Білої Церкви вирушив великий звитяжець одразу ж після перемог 1648 року під Жовтими Водами та Корсунем. Тоді вже квітували сади. Волошок було так багато, що букетиків вистачало навіть для найскромніших козаків. Білоцерківці приєднувалися до них, а 27 травня розгорнули великий повстанський рух. Він тішив гетьманову душу, обпалену давньою спрагою успіхів, але після перших вдалих битв Богдан Хмельницький остаточно переконався: потрібна регулярна армія. Її основою стали не розрізнені повстанські загони, а реєстрові полки, зокрема Білоцерківський, який очолював Ярема Хмеленко.

Так, гетьман любив Білу Церкву, часто й довго молився в цьому місті. Полководець не просто вичікував слушної нагоди, щоб оголосити широкий наступ на Річ Посполиту, а формував якісно нове, як на ті часи, фактично кадрове військо, виношував плани створення самостійної держави. Наразі – бодай по Білу Церкву. Тому постійно й опікувався нею.

Така розважливість мала певні підстави: за спиною стояла ворожа Московія, не було надійних союзників (у степах гарцювали кримчаки), навіть Київ, який так близько висяював банями соборів, був аж ніяк не покозаченим. Отож і вибрав Богдан (його ще не називали вождем) часткові перемоги. Біла Церква освячувала їх і нашіптувала на сторожке вухо: «Остерігайся великої поразки». Гетьман, пройшовши єзуїтський вишкіл у Львівській братській колегії, знав, що від невдач ніхто не застрахований. З Богданом був Господь, але не народ. Нація лише формувалася. Її творення виявилося набагато складнішим, ніж плекання надійних полків.

Битва в ранковому тумані

Один із них – Білоцерківський – відповідав за довгу небезпечну розмежувальну смугу. Вона проходила через Умань, Брацлав і Красне. Козаки нерідко спали з оголеними шаблями. Наливалися червневими соками яблука й груші, коли полк на чолі з Іваном Гирею вирушив до Вінниці. Після неї переможці взяли Немирів та інші опорні пункти шляхти. Визначився новий рубіж: Житомир–Вінниця–Могилів-Подільський. Незмінною важливою ланкою в прикордонній системі залишалася Біла Церква.

Полковник Іван Гиря дбав не лише про лицарський лад у війську, а й, вважаючи себе «адміністратором» навколишньої місцевості, послідовно утверджував козацькі начала. На жаль, це тривало недовго. Господар краю потрапив у полон до шляхтичів і загинув. Полк очолив висуванець із старшин козацького реєстру Михайло Громика. Саме він повів білоцерківців на битву під Зборовом. Козаки 5(15) серпня 1649 року розпочали несподівану стрімку атаку (стояв густий ранковий туман) на вояків короля Яна Казіміра, котрі спокійно переправлялися через річку Стрипу. Шляхтичі, зазнавши значних утрат, нашвидкуруч вибудували оборону. Богдан Хмельницький наказав прорвати її. Одним із перших це зробив Білоцерківський полк.

Михайло Громика ще не знав, наздоганяючи переполоханого шляхтича, що кримський хан уже зрадив українське військо. Полковник умився прохолодною річковою водою й пригадав, як у Зборові вдарили дзвони. То був умовний сигнал до навального нападу. Його, як з'ясувалося, уникав Іслам-Гірей ІІІ. Цей хитрий і далекоглядний правитель усе робив для того, аби Україна не перетворилася на сильну православну державу. Михайло Громика глибоко не вникав у політичні тонкощі, а розмірковував про те, як нагодувати козаків.

І ставка гетьмана,
і його остання надія…

Білоцерківський полк завжди був головною ударною силою та ядром козацького війська у Визвольній війні українського народу. Він відзначився в багатьох битвах, зокрема Пилявецькій, Збаразькій, Берестецькій, Батозькій, у походах на Львів і Замостя. Цілком закономірно, що на початку лютого 1651 року Біла Церква стала ставкою гетьмана.

Після поразки під Берестечком (полк зазнав незначних втрат) Богдан Хмельницький вимушено підписав Білоцерківський договір (1651), набагато тяжчий, ніж попередній Зборівський (1649). Річ Посполита вимагала скоротити козацький реєстр із 160 тисяч до двадцяти й прагнула обмежити владу гетьмана лише Київським воєводством. Богдан Хмельницький, погоджуючись з усім на словах, видав універсал, у якому закликав збирати нові полки. Центром їхнього формування стала Біла Церква.

Коли укладали союз із Московією, Богдан Хмельницький волів насамперед знати, як поведуться білоцерківці. І хоч у Переяславі від полку прийняв присягу його очільник Семен Половець, до причаєного міста над Россю вирушили російський стольник Леонтій Лопухін та піддячий Яків Портомоїн. Церемонію прийняття присяги вирішили провести на Соборній площі. Місцевий літописець занотував дату: 15 січня 1654 року. Проморожену тишу розбило натужне бамкання дзвонів. Біла Церква не завирувала від радощів, а сумовито принишкла. Переважна більшість мешканців не прийшла на великий майдан. Присягу склали 38 шляхтичів, 120 міщан і 991 козак. Стольник Леонтій Лопухін лютував. Піддячий, звично вислуховуючи брутальну лайку, перебирав у пам'яті дані про Білоцерківський полк, на території якого проживало 6768 осіб: 82 шляхтичі, 3638 міщан і 3048 козаків. Зіставивши цифри, гості зробили висновок: далеко не всі українці

сприйняли угоду з Москвою.

Фото Світлани Горобець.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня