Український контекст. Перезавантаження

З історії майбутнього

Уже й забулося, як уперше відзначали День незалежності 16 липня 1991 року. Саме тоді святкували річницю ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Тодішній голова парламенту Леонід Кравчук в урочистій промові говорив про суверенність і рівноправність, власні національні інтереси держави Україна на міжнародній арені. Та яскравим свідченням того, як ставилися до цих слів у світі, є заява президента США Дж. Буша про подальшу співпрацю з СРСР, до складу котрого входить Україна. Він сказав їх у Києві за три тижні до ухвалення позачерговою сесією Верховної Ради у відповідь на реваншистські реакційні дії московських заколотників Акта проголошення незалежності України. Ще через місяць Дж. Бушеві довелося почути про незалежність держави Україна під час візиту Л. Кравчука 20–26 вересня до Канади та США. Перша висока трибуна міжнародної організації, з якої пролунав заклик голови українського парламенту підтримати незалежність нашої держави, була трибуна 46-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. Україна готувалася до референдуму 1 грудня й виборів Президента, однак цей факт не завадив представникам республік СРСР, котрі зібралися в Алма-Аті, надіслати до українського парламенту лист–звернення утворити союз на основі результатів референдуму 17 березня. Президія Верховної Ради України прийняла рішення не підписувати жодних договорів до проведення всеукраїнського референдуму.

Перші незалежність нашої держави визнали Канада та Польща. Це сталося 2 грудня, коли у Верховній Раді тільки готували на 5 грудня урочисте засідання й текст звернення до парламентів і народів світу. Сполучені Штати Америки визнали незалежність України 25 грудня, щоправда, раніше Дж. Буш зателефонував Л.Кравчукові й висловив своє захоплення результатами референдуму. Утім, можливо, це й не показник, бо Російська Федерація, визнавши українську незалежність 5 грудня, вже 30-го вустами Бориса Єльцина артикулювала прагнення зберегти неподільність радянської армії. Можливо, він керувався підписаною 8 грудня в Біловезькій Пущі й ратифікованою парламентами України, Росії та Білорусі Угодою про створення СНД?

До кінця 1991 року Україну як незалежну державу визнали 75 країн світу, наступного – ще 61 країна, нині – загалом 171. Потужний прорив у світовому контексті припав на 1992 рік. Уже наприкінці січня Україна стала членом Наради з безпеки та співробітництва в Європі (нині ОБСЄ), щорічна сесія Парламентської Асамблеї якої відбулася в Києві в липні нинішнього року. У березні 1992-го Україна ввійшла до створеної НАТО Північноатлантичної ради співробітництва. У червні український парламент ухвалив закони про вступ нашої держави до низки міжнародних фінансових організацій. 21 серпня в Києві зібрався Всесвітній форум українців. У вересні Верховна Рада одержала статус спеціально запрошеного гостя в ПАРЄ, а делегація Європарламенту відвідала Україну.

Цього ж року відкрито Представництво ООН в Україні. Однак наш упевнений рух на міжнародній арені супроводжувався шаленою внутрішньою фінансовою, політичною та соціальною кризою. Шокова грошова реформа, лібералізація цінової політики, пограбування й знецінення заощаджень, відкриті кордони, провал у розрахунках із Центробанком Росії, мафіозне пограбування економіки, потужні акції протесту, зневіра – усе це риси України-1992. На цей рік припадає і створення українських Збройних Сил, і підписання Лісабонського протоколу до Договору між СРСР і США про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь.

Усі подальші роки нашого майбутнього після здобуття незалежності можна назвати часом з'ясовування відносин із Росією, котра постійно тримає Україну під прицілом розправи «кримською картою» та ціною на енергоносії. А з другого боку, ми намагаємося довести світовій спільноті свою здатність до перетворень, реформ, створення громадянського суспільства. Ось деякі дати.

 9 липня 1993 року російський парламент ухвалив постанову, якою Севастополь оголошувався містом із російським федеральним статусом і головною базою єдиного Чорноморського флоту.

14 липня український парламент розцінив цей документ як такий, що не породжує жодних правових наслідків для України.

20 липня Рада Безпеки ООН підтвердила територіальну цілісність України, а постанову російського парламенту кваліфікувала як нелегітимну. 3 вересня в Масандрі президенти України та Росії за результатами переговорів підписали протокол про врегулювання проблем Чорноморського флоту.

14 січня 1994-го в Москві український, російський та американський президенти підписали Тристоронню заяву щодо ліквідації ядерної зброї, що перебуває на території України.

Планувалося знищити 176 міжконтинентальних ракет і 1500 ядерних боєголовок. Росія і США давали Україні повну гарантію її безпеки. До них приєдналася й Велика Британія. Проте й надалі тривала гра «кримською картою», що обернулася навіть зверненням Мєшкова до Генсека ООН, Генсека ОБСЄ, до всіх організацій світової спільноти «для захисту державності республіки Крим у відповідності з волею народу, з метою захисту його прав».

Доходило й до пошматування прапора України в Держдумі Росії і навпаки – у відповідь. Тож список персон нон грата – це не такий уже й особливий режим співіснування України й Росії.

9 червня Президент України Л. Кучма і Президент Російської Федерації Б. Єльцин підписали угоду про поділ Чорноморського флоту. Майно ЧФ ділилося у співвідношенні 50 на 50. Водночас Росії відійшло 81,7 відсотка кораблів і суден, Україні – 18,3. А проте тема роззброєння була чи не найголовнішою стосовно України й з боку США.

За Тристоронньою угодою зі США та Росією наша держава мала знищити шахтні пускові установки, вивезти ядерну зброю, закрити ЧАЕС. Загалом Україні належало 1300 боєголовок для міжконтинентальних балістичних ракет, понад 600 крилатих ракет повітряного базування, 176 пускових установок, із яких 130 – SS-19, 46 – SS-24.

 США надали Україні 350 мільйонів доларів допомоги, разом із Францією, Великою Британією та Росією зобов'язалися гарантувати їй безпеку. Однак і це не завадило знову порушувати питання про статус Севастополя, будувати дамбу в Керченській протоці. На що тоді Л. Кучма заявив досить жорстко: «Що ближча дамба до України, то Україна ближча до Європи й Заходу в цілому».

2006 року ми відзначили 10-ліття вступу України до Ради Європи. Нинішнього – минає 10 років, як ми розпочали активну підготовку до співпраці з НАТО й підписали Хартію про особливе партнерство між Україною та Північноатлантичним альянсом. А за два роки 1 квітня відзначатимемо 10-ту річницю відтоді, як набув чинності Договір про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною та Російською Федерацією.

Ми роззброїлися і закрили ЧАЕС, ухвалили низку законів, необхідних для вступу до СОТ, імплементуємо у вітчизняне законодавство норми європейського права, намагаємося показати себе надійним партнером у транспортуванні газу до країн Європи. Навіть поправку Джексона–Веніка США скасували, бо ми довели ринковість своєї економіки…

Однак просування йде важко. Перезавантаження – процес еволюційний. А ми гадали: майбутнє – ось воно, завтра. Як не 25 серпня, то 2 грудня стовідсотково.

І все-таки Україна – незалежна держава, котру тепер знають у світі не лише через Чорнобиль, а й по тому, як українці можуть здобувати волю, боронити честь. Майбутнє має свою історію. Вона закладається щодня. Це ніби оте саме передбачення, коли булгаківська Аннушка вже розлила олію…

За матеріалами газети «Голос України»
та інших засобів масової інформації.