№3, лютий 2006

Чи потрібна країні федералізація?

Чи є в Україні об'єктивне підґрунтя для федералізації? Чи, можливо, пошук якихось об'єктивних підвалин – зайвиця: федералізація – нагальний інтерес, тож його варто реалізувати? Де джерело цього інтересу: які когнітивні передумови домагання федералізації? Яка мета і наслідки федералізації?

Політологічна абетка

Питання державного устрою належить до конституційно-політологічної царини. Пункт 2 ст. 2 Конституції недвозначно говорить: "Україна є унітарною державою". На цьому законодавці ставлять крапку. Крапку ставлять і спеціалісти з конституційного права. Політологи підкреслюють, що політичний устрій не примха нормотворців. Унітарність властива мононаціональним державам, а федеративність – полінаціональним. Причому маються на увазі тільки автохтонні народи, а не наявність національних меншин. З цього погляду Україна (як і Білорусь, Польща чи Франція) закономірно унітарна, а, наприклад, Росія (терени якої – споконвічна батьківщина численних народів) федеративна.

Федеративність може зумовлюватися й історично. Класичний приклад ФРН – мононаціональна держава, що фактично являє собою союз 16 незалежних держав – земель. Зрозуміло, що риси, властиві Росії, ФРН, Швейцарії чи США, не спостерігаються в Україні, країні мононаціональній, на регіональних кресах якої суверенні держави можна розгледіти тільки в "пітьмі" середньовіччя.

Тож відповідь на запитання, чи є в Україні об'єктивне підґрунтя для федералізації, однозначна: ні. Усе викладене в попередньому уступі – підручникові істини. Проте їхній виклад був потрібен, аби довести, що жодних підстав (визначених історично чи етнокультурно) для запровадження в країні федеративного державного устрою немає. Якщо, звісно, ми не сповідуємо "об'єктивний ідеалізм" чи “містичне відчуття істини”.

Ефемерія

Громадян, які об'єдналися довкола ідеї федералізму, якось навіть незручно називати політичними містиками. Вони, мабуть, і образилися б. Адже цінність, яка підноситься ними до рангу політичної чесноти, – це прагматизм. Можливо, вся справа у прагматизмі – лексемі, що українською перекладається не інакше, як "моя сьогочасна вигода тут і зараз, а там хоч потоп"? Не знаю, я не належу до жодної партії й у тлумаченні термінів не керуюся партійними статутами. І, мабуть, саме тому пам'ятаю, що термін "федерація" (лат. federatio) перекладається як "союз". Панове, союз! Це означає, що для укладання федерації (союзу) потрібні самодостатні, з правничого погляду суверенні (!), суб'єкти. Такі, як, наприклад, північноамериканські штати чи швейцарські кантони. Але на цю роль аж ніяк не годяться наші рідні області.

Проте політичні дискусії на тему державного устрою точаться. І їхнім учасникам аж ніяк не можна закинути брак освіченості. Тут ми входимо в силове поле іншого, сформульованого на початку статті, запитання: чи є федералізація об'єктивною необхідністю? Якщо відповідаємо ствердно, то до дідька всі політологічні теорії та конституції. В урну всі аргументи і факти. Головне – ідея. Адже відомо: якщо факти не узгоджуються з ідеєю, то тим гірше для фактів. Невже правий незворушний Гегель, правий "сумрачный германский гений"? Подивимось. Подивимось, що перебуває за "усвідомленням об'єктивної необхідності" федералізації? Це запитання, сформульоване в першому уступі за допомогою цнотливої фрази: які когнітивні передумови домагання федералізації?

Тінь В'ячеслава Чорновола

Усі промовці-федералісти викликають дух В'ячеслава Чорновола. Саме його ім'я полюбляють згадувати, аби надати промовам респектабельності. Так, у часи "демократичного романтизму", коли було небагато демократизму й необачністю був романтизм, В'ячеслав Чорновіл висловлював ідею об'єднання областей і федералізації УРСР. З'ясувавши його позицію, тобто 1) обставини, з яких він виходив, і 2) мету, яку мав, отримаємо логічну схему аналізу федералістських проектів.

Обставини. Україна в складі СРСР. Політична влада в руках КПРС. Влада рад – фікція. Національна культура на маргінесі. Україна русифікована. Шанси привернути до національного відродження терени Наддніпрянщини мізерні. Треба було бути безнадійним романтиком, щоб не бачити цих умов.

Мета. Українська за змістом і незалежна за статусом держава. Але це – мета-максимум. Мінімум – створення оборонно-наступального плацдарму на теренах Галичини та Волині, де можна було б обмежити владу КПУ ("зразкового загону КПРС") і реанімувати національну культуру. Висловлюючи ідею автономізації українського Заходу, В'ячеслав Чорновіл завше мав на увазі всю Україну і не прагнув розпанахати її, аби безжурно "князювати" у Львові.

Потрібно також особливо підкреслити: політичний процес, пов'язаний з іменем В'ячеслава Чорновола, – це рух від регіонального самозамикання до загальнодержавного розширення. Обидві ці спрямованості були визначені історично. Якби радянська система не зазнала загального колапсу, реалізація автономізації уможливила б ціннісне й організаційне самозбереження українського самостійництва. Існування тоталітарної системи зумовило ідею автономізації, її злам визначив наступну неактуальність автономізації, переростання національного відродження на загальноукраїнський процес.

Політики, яких ще не так давно називали "буржуазними націоналістами", мусили відсиджуватись у "криївках". Сучасні ж федералісти прагнуть перетворити на "криївку" весь Схід і Південь. Відмінність тільки в тому, що політичні діячі, справу яких продовжував В'ячеслав Чорновіл, мали на меті українську соборність; вдавані ж епігони його ідеї намагаються змайструвати собі закуток, в якому б їх ніхто не займав. Їхні федералістські проекти тільки формально, а не змістово тотожні ідеї автономізації, висловлюваній на початку 90-х.

"Євроремонт"

"Фішка" доморощених федералістів – європейськість. Логіка міркувань: Україна прагне до інтеграції в Європу, федералізація – основа європейського устрою, відтак Україна має запроваджувати федеративний устрій. Хиба цього силогізму – як у засновках, так і висновках.

По-перше, осанну українській євроінтеграції співають політики, які цю ідею вважають примарною. І більше того, шкідливою. Які люблять повторювати: там, на Заході, нас ніхто не жде, тож нумо на Схід, у братні обійми. А ще ліпше перенесімо Схід в Україну: запровадьмо російську як другу державну мову, вступаймо в Єдиний економічний простір тощо. Можна й у Євросоюз інтегруватись, але разом із Росією. Як свідчить історія, "разом із Росією" добре тільки Сибір освоювати, а в Європу потрапити хіба що на танкові можна. Тож і не віриться в їхню пристрасну любов до древнього каміння старої Європи. Звідки ж ці дифірамби європейському устроєві?

Річ у тім, що будь-які спроби реформування мають якось обґрунтовуватися. Починаючи з новочасовості когнітивним стереотипом легітимації є звернення до прогресу, вказівка на вимогу майбуття. Причому неодмінно з приміткою, що це майбуття об'єктивно необхідне, його настання не залежить від суб'єктивного воління. Тож ліпше добровільно пристати до грядущого тріумфатора, бо "горе переможеним". Саме цей когнітивний прийом і використовують проповідники федералізації.

По-друге, навряд чи можна назвати федералізм основою Європейського устрою. У "Європейській хартії місцевого самоврядування", на яку полюбляють посилатися наші федералізатори, є що завгодно, крім тези про необхідність переходу від унітарності до федеративності. Є наголошення на цінності місцевого самоврядування (що й відображено в Конституції України), є положення, за яким місцеві органи влади мають володіти достатнім фінансовим ресурсом для здійснення своїх повноважень (див. Закон "Про бюджет України на 2006 рік"), але немає і натяку, що реалізація муніципальної влади потребує запровадження федеративності. Таке твердження – політичний "винахід", покликаний зірвати овації в передвиборному лицедійстві. Федерацією не можна назвати і Євросоюз. Вже тому, що Європа не є державою, її Конституцію не ухвалено й ухвалять дуже не скоро, щоб не сказати ніколи. І за змістом відносини між європейськими державами не набудуть рис, притаманних суб'єктам федерації у США та Росії.

Відтак (і це, по-третє) якщо засновки твердження облудні, то й висновок – "Дайошь Українську Федеративну Республіку!" – інакше, як провокацією, назвати важко.

Привід для спекуляцій

Приводом для спекуляцій на тему федеративності слугує існування Кримської автономії. Укладачі "Наукового коментарю Конституції України" виявили неабияку правничу гнучкість, щоб хоч якось пояснити існування у складі унітарної держави автономного утворення. АРК тлумачиться як адміністративно-територіальна автономія. Це означає, що Крим не є суверенним суб'єктом, відтак не має права на державне самовизначення. Приналежність Верховній Раді півострова певних законодавчих і виконавчих функцій – це прояв оформлення муніципальної влади в Україні.

Кримська автономія в умовах “параду суверенітетів” намагалася стати суб'єктом державності, “адреналіну” додав і початок масового повернення на півострів кримських татар.

Кожна зі згаданих проблем не є суто кримською. І навіть не суто загальнодержавною. Це геополітичні чинники, маніпулюючи якими, зацікавлені суб'єкти домагаються політичних (і не тільки) дивідендів.

Гримуча суміш двох чинників, приправлена до того ж й іншими, хоч і не такими "величними", проблемами, й визначає політичний колорит кримської автономії. Повернення в суто правове русло проблеми інвентаризації й оплати використання території та майна України, Криму, Севастополя Чорноморським флотом справить оздоровчий вплив на кримську спільноту. А цивілізований процес повернення депортованого народу, розв'язання проблеми його облаштування, земельного питання, набуття українського громадянства кримськими татарами вичерпно розв'яже проблему маніпулювання таким тонким і конфліктним інструментом, як міжнаціональні та міжрелігійні відносини.

Можливо, певною мірою оздоровить суспільні рани створення національно-культурної автономії кримських татар. Утім, і ця "автономізація" може призвести до наслідків зворотної дії...

Солодкий смак німецької гіркоти

Сильні регіони – сильна держава. Чудова теза. Але, як підказує логічний синтаксис, з таким самим успіхом цю фразу можна побудувати й навпаки: сильна держава – сильні регіони. Де ж ключова ланка цього ланцюга? Первинно ілюстрацією наведеного твердження були відмінності між устроєм Франції та Великої Британії. Тепер зазвичай замість підупалої остров'янки згадують Німеччину. Переконують, що саме федеративність, наявність великих і суверенних земель – передумова німецького економічного дива та політичної гегемонії в Європі. Аби збагнути витоки цих метаморфоз, не треба зазирати в Конституцію ФРН, а глянути щонайдалі на Схід. Саме там знаходиться інша економічна чудасія – Південна Корея. Таке подивляння з одного боку Євразії в інший називається компаративним (порівняльним) методом у політології. Його застосування дає змогу завважити, що державний і політичний устрій не мають жодного стосунку до економічних успіхів і негараздів. ФРН – федеративна, Південна Корея – унітарна; ФРН – демократична, Південна Корея – донедавна тоталітарна. Але є і спільність: обидві країни – окупаційні зони США. Обидві – "вітрини" "буржуазного способу життя", розташовані навпроти Східної Німеччини та Північної Кореї – сателітів СРСР. Це і зумовило великі інвестиції в їхні економіки.

Федеративність – це своєрідний страховий поліс проти наддержавницьких домагань Німеччини. Й ініціатором запровадження такої перестороги виступила Франція, якій у двох світових війнах довелося протистояти потузі об'єднаної сусідки. Наголошу: не німецький народ, а порубіжна держава, одвічний опонент, домоглася федералізації Німеччини та відновлення суверенітету Австрії. І земельний устрій, який істотно ускладнив адміністративне життя Німеччини, – підстава для ремствування, а не погорди. Постає запитання, котре, як для мене, цілком риторичне: федералізація України – інтерес українців чи Росії, яка остерігається піднесення Української держави?

Німецькі землі не дають спокою й прихильникам ідеї укрупнення областей. Вважається, що цей крок уможливить скорочення регіональної бюрократії й поліпшить господарську взаємодію всередині збільшених територіальних одиниць. Начебто логічно: менше областей – менше рад, менше виконкомів – менше чиновників й адміністративних перепон для господарників. Цю ідею поділяють і романтики від історії. Слова "Слобожанщина", "Таврія", "Поділля"... пестять їхній слух. Однак як можна укрупнити Буковину чи Закарпаття – креси вельми своєрідні, котрі не припасуєш до суміжних теренів? Залишити їх у сучасних межах, об'єднавши області сусідньої Галичини, Поділля, Волині і так далі на схід? Це призведе до аномальної диспропорції розподілу трудових і фінансових ресурсів. Проте, можливо, вже час учитись коли не на чужих, то бодай на власних помилках. У попередньому уряді був міністр з адміністративно-територіальної реформи. Міністерство розпочало діяльність зі спроби укрупнити райони Київської області, що мало не закінчилося бунтом. А наміри були цілком добрі, та мешканцям віддалених поселень байдуже до намірів. Припустімо, об'єднаються Донецька й Луганська області в одну адміністративно-територіальну одиницю. Центром її, звісно, буде Донецьк. Хтось може уявити собі "прочанство" з Рубіжного в Донецьк з якоїсь серйозної чи дріб'язкової справи, те "не зле, тихе слово", яким згадуватимуть укрупнювачів областей? В інтересах самих-таки федералізаторів, аби ця їхня ідея осіла на звалищі мрій.

Гільйотина – найліпший засіб від лупи

Я вже чую обурливі голоси: ідея федералізації – конструктивна ідея, оскільки її реалізація забезпечить справедливий розподіл національного багатства; кожна область отримуватиме достатній матеріальний ресурс для розвитку; зміна державного устрою позбавить вельможний Київ статусу збирача данини і дасть змогу кожному фінансовому суб'єктові користуватися плодами власної праці. Називається й обсяг фінансових зборів, що має залишатися в областях – 70 відсотків.

Усі ці вимоги повною мірою реалізуються в рамках розвитку місцевого самоврядування. І все те істинне, що ми чуємо з уст прихильників федералізації, стосується саме місцевого самоврядування. Проте, окрім слушності, у панства також не відбереш і хисту гравця. Адже й не кожен філософ, що пройшов гегельянський вишкіл, годен так вправно довести поняття до самозаперечення й замінити його розуміння змістом іншого. Зміст поняття "федералізація" – політичний, його суть – статус суверенності; натомість самоврядність має економіко-соціальний зміст, її суть – забезпечення вирішення питань місцевого значення в адміністративно-територіальній одиниці. І політики в місцевому самоврядуванні не більше, ніж привносять речники-федералісти. Вирішувати економіко-соціальні питання за допомогою федералізації – це те саме, що позбавлятися лупи за допомогою гільйотини.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рекордна партія зброї з Британії, новини щодо допомоги США, МЗС обмежує "ухилянтів": новини дня Сьогодні, 24 квітня

Зеленський і Сунак обговорили найбільший військовий пакет від Британії Вчора, 23 квітня

Знайти в США зброю для України на всю суму допомоги ЗСУ може бути проблемою – посол Вчора, 23 квітня

Туск: Польща не передасть Patriot Україні, але допоможе іншими засобами Вчора, 23 квітня

Кулеба пояснив, чому консульства України зупинили надання послуг чоловікам мобілізаційного віку Вчора, 23 квітня

Зеленський заявив про домовленість щодо ATACMS для України Вчора, 23 квітня

Тонкощі використання клейових сумішей для армування плит пінополістиролу Вчора, 23 квітня

Союзники назвали дату нової зустрічі щодо зброї для ЗСУ у форматі "Рамштайн" 22 квітня

Кулеба розказав міністрам ЄС, що ще є можливість запобігти гіршим сценаріям 22 квітня

Норвегія приєднається до ініціативи з забезпечення України засобами ППО 22 квітня