№11, червень 2007
Нелегітимними манівцями до політичного харакірі
Мабуть, бачили, як довірливі селяни підпирають вхідні двері табуретом або віником. Мовляв, господарів нема вдома. Така собі засторога. Так і наша Конституція – правила для ідеалістів і максималістів або принаймні демократів, котрі не мають наміру зазіхати на зміну константи заради власної персони, захоплювати ані владу, ані до влади. Просочуватися, втовплюватися, працювати ліктями та чорним піаром і не лише мріяти: нехай у сусіда корова здохне, а варварувати чи тиранити, щоб здохло, всохло, вдавилося й захлинулося все довкола об'єкта ненависті й непримиренності…
Маємо ж нещастя бачити уривки владної трагікомедії у декораціях печерських пагорбів і хрещатих майданів. А все ж, як терплячий зі споконвіку люд, вдивляємося в обридлі образи, прагнучи розпізнати справді лицарів честі. Марнота? Здається, зупинити ланцюгову реакцію варварства й тиранії може лише новий жорсткий Основний Закон, у якому було б прописано кожен крок владців до найменших дрібниць. Щоб замах на Конституцію обертався бумерангом, котрий вражає невідворотно. А поки що практика суспільного співжиття не налаштована на це. Партійно-олігархічне квотування влади завело в глухий кут усе суспільство. Владці намагаються вдати, що вони дотримуються Основного Закону. Насправді ж шукають лазівки для легітимації його порушень. І говорять про це вголос, і змовляються…
Ось стаття 76 Конституції каже про 450 обраних на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Чи є воно загальним, чи маємо ми право обирати й бути обраними, якщо списки кандидатів у депутати формують партійні з'їзди? Чи рівне й пряме це право, якщо голосуємо за весь список, а не за окремих висуванців? Чи може звичайна безпартійна людина, хоч би яка розумна, чесна, ділова й енергійна була, стати народним обранцем? Чи можуть безпартійні висунути її кандидатом? Отож-бо! Варвари й тирани виборчим законом створили право виключно для себе. І воно від прямого набагато далі, як від, даруйте, кривого. Так «кривульками», городами й топчуться по Основному Законові.
«Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто» – це стаття 84 Конституції. Яке існує покарання за недотримання цієї, здається, безневинної, але принципової норми? Жодного! А проте в депутатів збирають картки для голосування і використовують (чи не використовують) у потрібний момент. Чи є це вираженням волі виборців, доволі сумнівно. Картки для голосування спрацьовують на розсуд лідера політичної, чи, скоріше, олігархічної сили. Лідер стає тираном, його влада – необмеженою, а культ особи – звичним елітним явищем. Один із депутатів відверто відповів на запитання журналістів, що, мовляв, його картка для голосування знаходиться «у начальства»…
І все ж таки Конституція наполягає на особистій роботі депутата в парламенті. У статті 78, скажімо, йдеться, що народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі, наголошується й про несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності. Били себе в груди обрані парламентаріями, що не мають бізнесу, що не заробляють на хліб насущний деінде. Навіть до Центрвиборчкому подавали відповідні папери. Конституційна новела про те, що на роботу в парламент треба ходити щодня й працювати не над своїм прибутком (бо жалування народного обранця змушує забути про нестатки), також виконується вибірково. Хоча Основний Закон не містить винятків. І коли все ж таки талановитий й незамінний волею долі чи кума, свата, брата опиняється на двох стільцях, то у двадцятиденний термін має зробити вибір на користь зручного сидіння на одному. Та де там! Стільців багато не буває, а портфелі руки не тягнуть. Поки котрийсь із тиранів не вгледить незручностей у зайнятих руках варвара… Тоді, до речі, мають припиняти повноваження депутата, а не ті, з якими він суміщав це депутатство. Отже, якщо народний обранець став прокурором і через 20 днів не позбувся депутатства самостійно, йому мали допомогти здати депутатський мандат, а не прокурорський. Як то кажуть, відчуйте різницю.
Так само, як і положення Конституції про невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), або його вихід із складу такої фракції тягне за собою позбавлення депутатства самого обранця, а не фракції, до якої він подався, чи то пак усього парламенту...
Урешті, сам народний обранець, увесь парламент загалом перед вступом на посаду складав присягу на вірність Україні. «Зобов'язуюся усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни й добробут Українського народу». «Додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників». І що з того? Як можна покарати народного депутата за порушення присяги? Переконана: якщо хтось візьметься це довести, його можна одразу записувати до клубу любителів мавп'ячої праці з виготовлення вічного двигуна «неймовірне – очевидне». Так само, до речі, як і тих, хто спробує лише подумати довести до логічного початку й завершення справу про, скажімо, порушення присяги Президентом чи реалізувати згадувану в Основному Законі процедуру імпічменту.
Бо навіть коли йдеться всього-на-всього про потребу ухвалення конституційних законів про Верховну Раду, про Президента, варвари й тирани сприймають це як особисту образу.
Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду. Президент складає таку присягу: «… волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України й законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі».
Згадаймо, як ми всі стали свідками театральних німих сцен у Конституційному Суді, коли слід було б приміряти до Основного закон про Кабмін, і не менш вражаючої каесівської трагікомедії у хрестоносній канві президентських указів про дочасні вибори парламенту.
Суд пішов у кімнату для нарад і не повернувся. «Компра» явилася на світ Божий, наче з порційного автомата. А чому тримали її так довго під сукном? Чому б декларації про доходи суддів КС, що мають бути поза підозрами, як сама дружина Цезаря, не перевіряти вчасно, не оприлюднювати? Тим більше йдеться про честь представників так званої квоти Президента. Та врешті записано в Основному Законі, що суддя КС звільняється у разі набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього. Тож варто було б довести в суді обвинувачення в підкупі носія мантії, щоб не було розбіжностей з Основним Законом. Марнота? Тому вдалися до висновку про порушення суддею присяги. А хіба це не потребує процедури доведення? Тексту присяги немає в Конституції, тож зацитуємо Закон про Конституційний Суд, частину третю статті 17: «Суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов'язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини й громадянина. Суддя Конституційного Суду складає присягу на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, Прем'єр-міністра України, Голови Верховного Суду України, не пізніш як через місяць після призначення суддею Конституційного Суду України!» Тож, що буде із суддями КС, призначеними Президентом замість звільнених? Їх приведуть до присяги чи таки вкотре виставлять на посміховисько?
Та повернімося до звільнених: стаття 28 цього ж закону застерігає: «Суддя Конституційного Суду України не може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом».
Отже, ефемерність справедливого покарання судді Конституційного Суду також очевидна. А вольові рішення далекі від правових.
Стан війни на печерських пагорбах і хрещатих майданах, варварів з варварами, а тиранів із тиранами вже перестає здаватися гротескною захопливою драмою з неодмінним хепі-ендом. Загроза серйозного конфлікту може вмить перетворитися на реальність, коли котромусь із тиранів чи варварів, а то й просто їхнім азартним служакам, раптом заманеться «пограти у війнушки».
Лихо, аби тихо – ось логіка нинішніх політичних домовленостей. Ніби й зрозуміло, ніби й правильно: краще йти на вибори, ніж вести до громадянського конфлікту. Однак усі ці «може» – загалом справедливі й доречні міркування, та аж ніяк не співвідносяться з Основним Законом. Це саме той випадок, коли «Платон мій друг, та істина дорожча».
Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу – ось ця норма статті 82 Конституції України, яку нині намагаються застосувати, щоб узаконити дочасне припинення повноважень парламенту й унеможливити поповнення його «списочниками» парламентських партій. До того ж бачать у цій новелі лише слова про дві третини, зовсім ігноруючи слово «обрання». Його, втім, нікуди не подінеш. Бо обрання таки було. А умова про дві третини залишалася актуальною, доки не було змінено виборчий закон, коли замість мажоритарної або змішаної систем запровадили лише пропорційну. Коли, скажімо, обирали за змішаною системою, багатомандатний округ давав 225 народних депутатів за списками партій, решту 225 мандатів мали одержати кандидати в результаті виборів у мажоритарних округах. І якщо з якихось причин вибори в них вважалися такими, що не відбулися, не було обрано депутата, призначалися повторні. Так поступово дообирали принаймні ще 75 депутатів, аби парламент мав дві третини конституційного складу, тобто 300 депутатів, щоб вважатися повноважним. Нині ця норма, даруйте, мертва. Бо обрання парламенту відбулося. Тому й винаходять інший термін – «обнулення» виборчих списків політичних сил, котрі й ініціюють дострокові вибори. Ні Конституція, ні виборчий закон, ні закон про політичні партії не передбачають цього. Партійний з'їзд може тільки достроково припинити повноваження депутата-перебіжчика. Ось тому пишуть заяви про вихід із фракції, вдаючись до такого собі заподіяння політичного харакірі. Надто ризиковані кроки, бо жодних гарантій того, що будь-хто не вдасться до оспорювання правомірності «обнулення» списків, дати неможливо. Мабуть, простіше було б відкликати підписи під присягою народного депутата. Зібравши наперед заяви про відмову скласти присягу, пропустити через парламент усю спискову партійну рать. І до певної міри це було б чесно. «Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата» – зазначено у статті 79 Конституції України. Така капітуляція, можливо, мала б завершитися поверненням коштів, котрі отримали парламентські партії-переможці як відшкодування виборчих витрат. Ось це й була б лепта у фінансування наступних виборів.
А ще всі засвоїли б урок про загрози, що виникають через порушення одного з фундаментальних принципів Конституції про вільні вибори на основі загального, рівного і прямого виборчого права.
Автор: Вікторія СвІтланова
Архів журналу Віче
№12 | |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Президенти держав Балтії і Польщі разом звернулися до влади Грузії
Орбан грозиться ветувати бюджет ЄС, якщо не розморозять кошти для Угорщини
Угорські спецслужби шпигували за посадовцями ЄС – розслідування
ЗМІ: Салліван пообіцяв Україні сотні тисяч снарядів і тисячі ракет до середини січня
ЗМІ дізналися деталі зустрічі Єрмака з оточенням Трампа
Глава Міноборони Нідерландів: Україна зараз програє війну
Фінляндія передає Україні зимове спорядження для ЗСУ
Сибіга вийшов із зали засідання ОБСЄ перед початком виступу Лаврова
Нідерланди нададуть Україні додаткові 22 млн євро на ППО та кіберстійкість
Уряд Франції йде у відставку