№11, червень 2007
(заповідь несвятого Валентина)
Журналістика – це сублімація графоманії. Михайло Жванецький радив: писати, як і пісяти, треба тоді, коли вже не можна терпіти. Журналіст пише щодня, цілий день, іноді вночі, буває вдосвіта, прокинувшись від нападу натхнення й бажання посмалити, що зазвичай одне й те саме. Діагноз безсумнівний: філологічний енурез.
Максим Горький відправляв своїх учнів-літераторів «у люди». Повернулися одиниці. Такі, як Ісаак Бабель. Перш ніж написати «Конармию» й «Одесские рассказы», він видав на-гора сонм малих форм про сифіліс, бійні, нічліжки, харчевні. Й усе це – в райдужних соцреалістичних барвах. Ті, хто заблукали поміж людей, стали журналістами. І не випадково. Пригадаймо, у Бальзакових «Втрачених ілюзіях» красунчик Люсьєн створив роман середньої паршивості. Йому радять стати журналістом. Друзі відмовляють: це ремесло затягує, ти ніколи не зможеш повернутися до красного письменства. Справжні друзі зле не порадять. Та й як новинярський текст може бути красним, коли його явлення в світ нагадує передчасні пологи. Відповідальні секретарі, за злочинним напучуванням головредів, вдаючись до найбрутальніших методів, видавлюють із вагітних ідеями авторських черепів недозрілі ембріони на тридцять рядків.
Досвідчені журналісти ідей не мають. Вони мають телефонні записнички з іменами відомих політиків, громадських діячів і просто скандальних осіб, котрим завжди є що бовкнути. Досвідчені журналісти – асенізатори інформаційного простору. Вони нагадують помийку, з якої в людські вуха зливається гаряча інформація. Це видатна місія. Без їхнього посередництва політичний бомонд уже давно вибухнув би від надміру нереалізованих прожектів. А так погаласував перед об'єктивом, продемонстрував новий італійський костюм – і можна обідати: цеглинка в постамент «пам'ятника собі» закладена.
Журналісти, які все ж мають власні думки, – це страшні люди. З них виростають політичні авантюристи. Варто лише згадати імена Симона Петлюри, Володимира Жаботинського чи Беніто Муссоліні. Писали чоловіки статейки, лаяли геть усіх, закликали до сумління, а потім плюнули й почали спілкуватися з громадськістю за допомогою зброї. І їх почули, і дуже добре зрозуміли.
Це – народ навіжений. З «маньочкою». Гадають, що все і про всіх знають. З непереборною звичкою повчати й наставляти на шлях істинний, як вони його розуміють.
За спостереженням психологів, журналістам найбільше властива така риса, як авторитаризм. За розвитком цієї якості їм поступаються і вчителі (почесне друге місце), і лікарі (третя позиція), а далеко позаду залишаються міліціонери, військові й інші особи, що прикривають слабодухість кашкетами.
Журналістів не люблять, зневажають, іноді побоюються. На прес-конференціях їх труять дешевою кавою, точать зуби дешевим печивом, підсовують нікчемні прес-релізи. А потім дивуються, чому вони такі злі й нахабні. Це неправильний підхід.
Любіть нас такими, якими ми є.
Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ
Архів журналу Віче
![]() |
№12 |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
У Сенаті США представили пакет заходів на $111 млрд з підтримкою України
Байден: Відмова від підтримки України – це просто безумство
Сухий душ медичний SHOWER PACK
Politico: Мішель скоротить візит до Китаю через погрози Орбана щодо України
Politico: Макрон запросив Орбана, аби переконати щодо вступу України у ЄС
Фінляндія почне виробництво артилерійських боєприпасів для України
У Єврокомісії налаштовані відстоювати скасування дозволів попри польські вимоги
Зеленський проведе закритий брифінг для сенаторів США
Туристичні меблі — запорука комфортного відпочинку
Капюшони капори — родзинка зимового стилю