Історичні витоки правового нігілізму

Існує думка, що правосвідомість українського суспільства є, з одного боку, нерозвинутою порівняно з західними цивілізаціями, а з другого – характеризується як така, що грунтується на двох протилежних полюсах – нігілізмі та правовому ідеалізмові. Нині ці обидва явища набули виразного характеру і відіграють дуже негативну роль у політичному, правовому і соціально-економічному житті.

Наше суспільство перебуває у стані, який за визначенням французького соціолога Дюркгайма можна назвати аномічним. Аномія – це розрив із соціальною солідарністю, зло, якого зазнає суспільство внаслідок занепаду права й моралі організаторів економіки. Аномія – це також гіркі та неспокійні почуття, яких зазнає людина, коли в повсякденному житті бачить розрив між своїми запитами і соціальною нормою, у тому числі правовою, яку вона повинна поважати і якої має дотримуватися.

Термін «нігілізм» у перекладі з латинської означає негативне ставлення суб'єкта, групи, класу до певних норм, цінностей, ідеалів, поглядів, а подекуди – і до всіх сторін людського буття. Як напрям суспільного життя нігілізм зародився давно, проте найбільшого поширення набув у минулому столітті переважно у Західній Європі й Росії. Нігілізм є досить розмаїтим явищем. Він може бути правовим, політичним, ідеологічним тощо залежно від того, які цінності не визнаються, про яку галузь знань ідеться. Кожний з різновидів нігілізму має свою власну історію. Не є винятком й історія правового нігілізму в Україні, який має глибоке історичне коріння.

Становлення національної свідомості та правової культури України відбувалося в умовах, що сприяли формуванню правового нігілізму серед населення.

Характерною рисою російської дореволюційної юридичної думки було або зневажливе ставлення до права, або його цілковите нехтування та ідеалізація морально-релігійного чинника. Ідеться про такий важливий феномен російської культури, як верховенство моралі щодо політики та права. Юристи й політичні діячі, представники культури, слов'янофіли, народники та анархісти були схильні вбачати в патріархальному кріпацтві втілення духу істинної «братської» спільності, що може обійтися без писаних законів.

Наприкінці XVIII ст. перший російський професор права С. Десницький писав про зневажання права. Причинами того, на його думку, були: відсутність зібраного викладення всіх прав російських (тобто систематизованого законодавства), складна і важка система навчання.

Слов'янофіли вважали, що Росії треба будувати життя на моральних та релігійних засадах. А Захід, на їхню думку, віддає перевагу «поклонінню державі», механічному юридичному устрою. Представники слов'янофільської орієнтації наполягали на тому, що «російський народ є народ недержавний» (Аксаков) і конституція та право йому не потрібні.

О. Герцен вважав неповагу до права історичною перевагою російської культури, православної релігії над західною: правова незабезпеченість завжди домінувала над російським народом... Цілковита нерівність перед судом знищила в ньому повагу до законності. Росіянин, хоч якого походження він був би, обходить і порушує закон усюди, де це можна зробити безкарно. Так чинить і уряд – стверджує Герцен.

Дефіциту правосвідомості російської культури відповідає й дефіцит праворозуміння у філософській думці, що тісно пов'язаний з її етикоцентризмом, густо замішаним на православ'ї й проповіді абсолютно морального підходу до життя. Саме згідно з цією філософією феномен права принижується й перетворюється на прикладну етично-релігійну тему. Наприклад, В. Соловйов обґрунтував концепцію права як «мінімуму моралі». Право він розглядав як щось похідне від моралі, а не як самостійний феномен.

Крайнім проявом цього моралізованого антилегізму був правовий нігілізм Л. Толстого. «Право! Що ж називається цим дивним словом? – розмірковував Л. Толстой. – Якщо розглядати не з наукової точки зору, а за «здоровим глуздом», то відповідь на запитання про те, що таке право, буде дуже простою і ясною: правом насправді називається влада на дозволи, що надають володарі самі собі, примушуючи людей, над якими вони мають владу, робити все те, що їм вигідно. Право державне – право відбирати в людей продукти їхньої праці, посилати їх на вбивство, що називається у них війнами… Кримінальне право – є право одних людей посилати, засилати людей, вішати усіх, кого вони вважають за потрібне... Насправді все дуже просто: є примушувачі і примушені (насильники і ті, кого насилують), і насильникам хочеться виправдати своє насилля – такий погляд на проблему відомого мораліста.

Отже, Лев Толстой був прихильником правового нігілізму і не розумів, що право може бути таким феноменом, який передує державі й обмежує її владу. Він вважав, що народ словом «право» не користується, а ототожнює його винятково з насиллям. Треба жити не за законом, а по совісті – такий вихідний імператив його світоглядного вчення. Юридичну науку він розглядав як брехливу, навіть більше, ніж політична економія, і називав її «базіканням» про право. У 1904 році, даючи відповідь американській газеті, Лев Толстой стверджував, що в результаті зусиль західних держав виникли конституції й декларації про права людини, які були непотрібними: це був неправильний і хибний шлях (шлях, що веде до омани).

Американський дослідник суспільствознавства в Росії А. Валіцький дійшов висновку, що «праву в Росії не поталанило», воно заперечувалося під різними приводами: в ім'я самодержавства чи анархії, в ім'я Христа чи Маркса, в ім'я вищих духовних цінностей чи матеріальної рівності.

Правовий нігілізм, відмежовування моралі від права в російській культурі Микола Бердяєв охарактеризував так: «Віра в конституцію – примітивна віра. Віра має бути спрямована на предмети, що більше цього гідні. Робити собі кумира із права й держави непристойно». У відомій праці «Судьба России» він писав, що російська людина може бути запеклим шахраєм і злочинцем, та в глибині душі вона... шукає порятунку у святих. Це – віками вихований дуалізм, що увійшов у плоть і кров. Особливий уклад, особливий шлях.

Характерно, що з критикою концепції релігійно-морального верховенства моралі виступав Ленін, але на захист не права, а войовничої насильницької політичної ідеології. Завдяки цьому в Росії релігійно-моральний патерналізм був перенесений на політичні інститути, і передусім на державу як єдиновладного завідувача економічного життя та благодійника.

Самуелі Тібор у праці «Російська традиція» писав: протягом століть ідеї права і свободи, правової держави не мали ніякого місця в російському історичному досвіді. Вони залишалися зовсім чужими для російської інтелігенції. Для прикладу можна нагадати, що в історії російської політичної думки від Радіщева до Леніна немає жодного твору, присвяченого теорії права, конституціоналізму, правам людини, природному праву та іншим подібним предметам.

Для російської теоретичної і практичної традиції XIX – початку XX століття неповага до закону, права, держави справді стала частиною національної спадщини, свідомості, культури. Подолати цю спадщину намагався український юрист, дослідник права Богдан Кістяківський. Саме йому та іншим ученим (М. Палієнку, С. Котляревському) належать дослідження з права, правової держави, обґрунтування верховенства права, захисту прав людини.

Як представник ліберальної інтелігенції Кістяківський виступив проти нігілістичного ставлення до права. В статті «На захист права: інтелігенція й правосвідомість» він писав про низький рівень, «притупленість» правосвідомості у російської інтелігенції, яка не поважає право й не бачить у ньому цінності, і виступив проти поширеного на той час негативного ставлення до права як толстовців, так і більшовиків.

Кістяківський критикував концепції позитивістів, які вважали, що юриспруденція має розробляти тільки позитивне право, відкидаючи проблему справедливого закону, природного права, захищав розвиток правової культури від надмірної політизації та містифікації і вважав, що верховенство права може існувати і без цілковитої політичної свободи, але не навпаки. «Невід'ємні права особистості не створюються державою, – зазначав Б. Кістяківський, – а, навпаки, вони за самою своєю суттю притаманні особистості».

Радянський Союз, що прийшов на зміну Російській імперії, став новим історичним різновидом імперії з її партійно-політичною структурою управління всіма народами на базі насильницьких засобів і норм партійно-комуністичної диктатури, цілковитим нехтуванням прав людини і права взагалі. В умовах диктатури пролетаріату на зміну дореволюційному правовому нігілізму прийшов не просто черговий, посилений варіант правового нігілізму, а щось якісно нове – комуністична нігілізація права. Цей антиюридичний світогляд знайшов свою реалізацію у правовому нігілізмі всієї післяреволюційної теорії й практики соціальної регуляції.

Провідна роль у подальшому поглибленні правового нігілізму в теорії і практичному житті належала більшовикам із їхнім ученням про насильницьку роль диктатури пролетаріату та принципи революційної законності. Провідниками цих ідей були Ленін, Сталін, Бухарін, які не тільки розробляли вчення, що нехтувало правові засади в суспільстві, ліберально-демократичні цінності, а й утілювали диктатуру пролетаріату на практиці. Диктатура є влада, що спирається безпосередньо на насилля і не пов'язана жодними законами, вважав Ленін. Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, жодними законами, абсолютно ніякими правилами не зв'язану владу, що безпосередньо спирається на насилля. Ленін у такий спосіб від імені марксизму видав сучасним і майбутнім державам індульгенцію бути антиправовими і навіть протизаконними соціальними установами, де принцип правового нігілізму досягає рівня державної ідеології, яка була практично втілена за часів існування радянської держави.

Підсумовуючи, можна дійти висновку, що правовий нігілізм – це прояв викривленої (деформованої) правосвідомості, яка визнає право, проте розуміє його зміст і призначення всупереч і на шкоду інтересам суспільства або окремих громадян.

Автори: Валентин ГОЛОВЧЕНКО, Володимир ЧЕРНЄЙ