№11, червень 2007

Чужа твердиняЧужа твердиня

Яке ж воно ніжне, оце мільйонолітнє дике прямовисне каміння! Височіє мало не до хмар, тягнеться до сонця, але не саме. Кострубате, сіре, майже крицеве, воно оберігає й годує з невидимої дитячої ложечки унікальні, дивовижної краси жовті квіти, лагідно, мов на долонях, підносить тендітні пелюстки в піднебесну височінь. Вони ростуть лише тут, між брилами, в щілинах, де збереглося ще й досі не досліджене живильне середовище, яке виникло за силурійського періоду, коли рослини та безхребетні тварини, полишивши теплі морські води (під ними була вся територія нинішнього Кам'янця-Подільського), вперше надійно освоїли сушу.
Величному каньйону майже 450 мільйонів років. Стільки ж – авринії скельній. Ще не існувало людини взагалі, а вони вже не просто товаришували, а були нероз'єднанні. Отож спершу з'явилися скелі й квіти. А потім на крутих берегах Смотрича виросла твердиня – кам'яна фортеця з високими мурами та багатьма вежами, за переказами, неначе зведеними рукою Божою.

Загальна площа геологічної пам'ятки природи загальнодержавного значення «Смотрицький каньйон» – 80 гектарів. Охороняється як національне надбання (постанова Ради Міністрів УРСР від 21 березня 1984 року). Особлива увага приділяється силурійським відкладам, а також рідкісним рослинам, зокрема шиверекії подільській, півникам угорським та ковилі волосистій. Надання земельних ділянок під забудову заборонено.

Опришки на Поділлі

Твердиню, оторочену Смотричем, називали «оплотом християнства» і «ключем Польщі». Татари, які часто нападали на Поділля, навіть не намагалися захопити місто-фортецю. Українці (і це на рідній землі!) тривалий час також не робили жодних спроб заволодіти Кам'янцем. Отож упродовж довгих років шляхтичі почувалися безпечно за надійними мурами. Ніхто не зазіхав на їхні привілеї та багатства. Десь далеко впивалися волею запорозькі козаки, а ще маловідомий сотник Богдан Хмельницький у великих дубових ночвах змивав колодязною водою сліди ганьби й приниження, завдані пихатим чигиринським підстаростою Чаплинським.
Та вже влітку 1648 року на околицях Кам'янця почав гуртуватися простолюд, якого раніше тут ніколи не бачили і чимраз гучніше називали опришками. «Що за дивина?»– перезиралися захмелілі шляхтичі. Вони ще не відчували загрози, хоча саме поняття «опришок» несло в собі небезпеку: той, нестриманий (оприскливий), що живе окремо, тобто незалежно від пана.
За мури дедалі відчутніше пробивався дух непокори й свободи. Підневільні не платили податків, перестали виконувати різноманітні повинності й у всьому рівнялися на опришків, символічними столицями яких традиційно вважали Прикарпаття та Карпати. І ось, мов сніг серед спекотного червня, волелюби біля польської твердині! Чому, як? На ці запитання й досі не знайдено переконливих відповідей.
– Однак є сила-силенна свідчень, що діяльність опришків на Поділлі – унікальна сторінка нашої історії, – наголошує доктор історичних наук, професор Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету Валерій СТЕПАНКОВ (на фото праворуч). – Ба навіть більше: Придністров'я надовго стало серцевиною опришківського руху. А ще його опорою були Медобори – пасма пагорбів, які тягнуться аж до Галичини. Уже в липні 1648 року опришки завдали таких дошкульних ударів владі, що вона заходилася збирати сили, аби втримати Кам'янець. Втратити місто означало відчинити символічну браму до Польщі.
Давній гонор гуртував шляхту, спонукав збільшити чисельність міської залоги. Але сум'яття виявилося сильнішою за гординю: чимало переполоханих панків втекли від Кам'янця якомога далі. Опришки стали чи не першою справді національною силою, яка нагадала зайдам про те, хто господар на українській землі.

Ім'я зрадника –
в анналах історії


Настав тривожний серпень. Місто вирувало. Три його общини (українська, вірменська та польська), які раніше підтримували злагоду, почали торувати різні стежки. З'ясувалося найнесподіваніше: частина православних священиків намагалася налагодити зв'язки з Богданом Хмельницьким, ба навіть запрошувала його до міста.
Про все це хтось (ім'я зрадника історія ще назве!) мовби ненароком проговорився. Покара була негайна й нещадна. Планували навіть вигнати всю українську спільноту за межі міста. Та поміркованіші подолали лють. Щоправда, ненадовго, бо навколо міста збиралося дедалі більше опришків. Вони вже гуртувалися у великі загони, виробляли виважену тактику, основою якої ставали козацькі традиції.
У ватагах не бракувало сміливців, відчайдухів, зірвиголів, але було достатньо й мудрих вояків. По суті, це вже були не опришки, а загони селян і міщан подільського краю, не вдоволених діяльністю польської шляхти. Новосформовані підрозділи взяли під контроль значні території й після 20 серпня фактично заблокували місто.
На початок вересня повстанців уже було близько десяти тисяч (як на той час, це потужна військова сила). Вона мала чітку мету: прорватися до міста. Опришки пробували це зробити з боку Карвасар. Штурмували твердиню рішуче, але щоразу невдало: не було гармат і фахівців, які змогли б робити підкопи, мінні галереї, інші суто інженерні справи. Твердиня стояла непорушно. Частина повстанців залишилася блокувати місто, а кілька загонів почали захоплювати містечка й села, поширювати свій вплив на Поділля. Все воно духмяніло стиглими яблуками та грушами й не хотіло відчувати запах крові.

Точної дати заснування Кам'янця-Подільського немає. Існують чотири версії його появи як міста. Так, історики минулого (зокрема Ю. Сицінський) вважали, що Кам'янець постав у шістдесяті роки ХІV століття, коли Поділля потрапило під владу Литви. Сучасні дослідники давнини вважають: місто утверджувалося в другій половині ХІІ століття. Дехто датує поселення ІІ століттям до нашої ери, припускаючи, що основи знаменитого замкового мосту споруджували ще римляни. Часто-густо покликаються на 1062 рік – найдавнішу писемну згадку про місто. Щоправда, відомий історик Я. Дашкевич доводить, що документ із цією датою фальшивий.
Так чи так, а залишки слов'янських поселень, виявлені на території фортеці та Старого міста, – вагома підстава для твердження, що місто заявило про себе в ХІІ–ХІІІ століттях і розквітло в складі Галицько-Волинського князівства.
З 1362 року Кам'янець формується як політичне й адміністративне осердя Поділля. 1432 року місту було надано магдебурзьке право. Кам'янець здавна зажив слави центру чи й своєрідної столиці: у 1362–1395 роки – князівства, в тридцятих роках ХV століття – воєводства в складі Польського королівства, в 1672–1699 роках – турецького еялета, з кінця ХVІІІ століття – Подільської губернії, у 1937–1954 роках – розвиненої області Радянської України.

Слава й тріумф
не засліпили очі


Після двох блискучих перемог Богдана Хмельницького біля Жовтих Вод і Корсуня повстання, яке було козацьким, на глибоке переконання професора Валерія Степанкова, переросло в українську національну революцію. Можливо, таке твердження дискусійне, але відомий учений дотримується саме його.
Особливо нищівної поразки шляхта зазнала 26 травня 1648 року поблизу Корсуня – в балці Горіхова Діброва. То був цілковитий крах загарбницького війська. Одна з тодішніх англійських газет написала так: «Польща в пилу та крові впала під ноги козаків». Катастрофою для шляхтичів стала й битва під Пилявцями. Після звитяги 23 вересня постало логічне запитання: «А що робити з Кам'янцем?» До нього було дуже близько. Обставини спонукали до одного: рішучих дій, швидкого лету вперед. Та й шляхи лежали проторовані, бо ще в червні-липні славетний полковник Максим Кривоніс успішно рейдував і Брацлавщиною, і Поділлям. Його відчайдушним наскокам сприяли опришки. Масову непокору шляхта називала «бунтом черні», а полковника – «вождем шаленого плебсу». Криваві жнива, яких, здавалося б, ніхто не хотів, червонили землю від обрію до обрію.
Поки утверджувалася опришківщина – не просто як форма протесту, а як спосіб життя, що давав змогу не підпорядковуватися місцевій владі, чинити за законами омріяної волі, Богдан Хмельницький рушає на Львів, захоплює Замостя й веде переговори з Яном Казіміром, який 17 листопада 1648 року став новим королем Польщі. Слава й тріумф не заспокоїли душу гетьмана й не засліпили його очі. Він, готуючись приймати в Києві шану від усього народу, мовби наяву бачив незламний Кам'янець.
Після вагань уперше намагається взяти його під власний контроль і надсилає до міста поважну депутацію. Невідомо, чи її прийняли, з чим делегація повернулася до гетьмана. Та історія знає достеменно: Богдан Хмельницький виношував ідею завоювати твердиню й зробити її ще одним аргументом у перемовинах із можливими союзниками. А спільників гетьман шукав постійно й цілеспрямовано. Він звертався до московського царя, налагоджував контакти з Трансильванією (мав далекосяжну мету – привести на польський престол когось із тамтешніх князів), улещував кримських татар і не забував про Туреччину.
Шукаючи підтримку в султана, розробив цілу комбінацію, частиною якої став украй ризикований задум: за допомогу віддати Порті… Кам'янець. Спокуса для султана велика, бо мало не казкове місто височіло вежами не так і далеко від Хотинської фортеці – бастіону турецької влади на Буковині. Гетьман обіцяв поступитися (ще незахопленим!) Кам'янцем лише за однієї умови: перемоги над Польщею. Розбурхана вдалими походами уява малювала наступний етап: коли місто стане частиною Османської імперії, вона не заважатиме створенню самостійної української держави.
 «Політика Хмельницького була дуже гнучкою, – наголошує Валерій Степанков. – Вона чимось нагадує мені плани творця прусської держави старого Фрідріха ІІ з династії Гогенцоллернів. Він був прагматиком у всьому й нерідко порушував закони моралі. Так само діяв гетьман. Він робив те, що приносило користь незалежності України. Не завжди етично, не в білих рукавичках? Так. Але, обіцяючи багато, майже ніколи не йшов на поступки. Отож Кам'янець став одним із козирів у великій політичній грі».

Кінь у яблуках удруге врятував Івана Богуна

 Коли українська армія відійшла від Замостя (це вже була глуха осінь), загони опришків розпорошилися по селах та містечках. На початку грудня Кам'янець полегшено зітхнув і заходився здійснювати каральні рейди. Були вирізані Дунаївці, інші населені пункти. Шляхтичі рвалися до Бара, який вважався тоді резиденцією великих гетьманів Польщі. Задум був такий: вибудувати надійну лінію Кам'янець–Бар, щоб поставити на коліна і взяти під постійний контроль усе Подільське воєводство. Але сталося непередбачуване. Десь на початку зими 1649 року з Карпат почали накочуватися ватаги повсталих галичан під орудою Семена Височана. Їхні загони не обминали околиць Кам'янця. Місцеві опришки об'єдналися з побратимами й знову взяли в облогу місто. Твердиня не схитнулася, але надовго опинилася в зашморзі, який нещадно затягували покозачені українці з Поділля, Галичини та Карпат. З часом петля послабшала: багато волелюбів переселилися на власне козацьку територію.
Поділля, зокрема й Кам'янець, залишилися за межами української держави. Богдан Хмельницький розглядав край як територію ворожої країни. Це стало великою трагедією для місцевого населення: коли татари як гетьманові союзники виступали проти Польщі, то воєнні дії фактично відбувалися на українських етнічних територіях. Усе місцеве, національне і шляхтичі, і кримчаки винищували нещадно.
Це глибоко усвідомлював гетьман. Він мріяв розширити традиційну козацьку територію – Наддніпрянщину «по Львів, Холм і Галич». Даремно очільник польського посольства Адам Кисіль, перебуваючи в Переяславі, нагадував про вірність королю. Богдан Хмельницький вів свою лінію. Перемовини завершилися тимчасовим перемир'ям, а межею поділених територій на півдні визнали Кам'янець-Подільський.
 Уже в травні 1651 року гетьман робить спробу захопити воістину звабливе, мов обрій, чарівне місто й спрямовує до нього значні сили (десь 10–12 тисяч козаків і великий загін татар). Цей передовий корпус за одну добу здійснив неймовірно довгий перехід, воістину «переліт»: гетьманські вояки зробили все для того, аби завдати полякам неочікуваного удару. Та не застали ворогів на звичному місці. Вони, мовби відчувши небезпеку, відійшли геть. Нічтоже сумняшеся українське військо швидко поділили на дві частини. Один підрозділ мав заблокувати Кам'янець, а другий – наздогнати втікачів. На жаль, жодного завдання не вдалося виконати.
Штурмом твердині керував Іван Богун. Після смерті Максима Кривоноса в листопаді 1648 року він став першим полковником, тобто заступником гетьмана та його найчільнішим радником. Для прориву вибрали район біля руських фільварків. Війська форсували річку й наблизилися до укріплень. Із замку вела вогонь артилерія. Іван Богун гарцював на коневі в яблуках. В одне з них влучило ядро. Жеребець упав, полковника підкинуло вгору. Очевидці перехрестилися: всі були певні, що відважний сподвижник гетьмана загинув. Але виявилося, що кінь (уже вдруге – вперше під Вінницею, на Південному Бузі) врятував життя своєму господареві. Часу й умов на прощання з конем не було. Відважний козарлюга лише заплакав…
Наступ не вдався. До козацьких зверхників пробиралися мешканці міста, вели переговори від імені української общини, а також домовлялися, як через бій годинників і удари в дзвони подавати умовні сигнали. Вони лунали, та перемоги не приносили.

Букет авриній для Розанди

Удруге Богдан Хмельницький вирушив на Кам'янець 1552 року (головною метою була Молдова). Стояв червень. Авринія вже давно відквітувала, але гетьманів старший син Тиміш, який вів авангард, сподівався нарвати бодай букетик зелених стеблинок для коханої Розанди – доньки правителя Молдови Василя Лупула.
Існує легенда, що саме в Кам'янці Тиміш одружився з красунею, серце якої завойовував не один рік. Насправді бучне весілля справили пізніше в Яссах. А на Поділлі Тиміш просто чекав батька, бо майбутній тесть, силкуючись подолати українців, покликав на допомогу поляків. Ті спорядили понад двадцять тисяч добірного війська на чолі з великим гетьманом коронним Мартином Калиновським. Його підтримували німецькі найманці. Та це не врятувало шляхтичів. Польське військо полягло все. Успішна для українців битва відбулася під Батогом. Так це невеличке село на Брацлавщині (Тростянецький район Вінницької області) ввійшло в історію. Загинув Калиновський, полягли найманці, а ось Василь Лупул залишився живий. Та часу на роздуми вже не мав: попросив у Богдана Хмельницького миру й зібрав посаг для Розанди. Кохана так і не довідалася, що Тиміш не нарвав для неї букетик авриній.
 Богдан Хмельницький не раз листовно пропонував міській владі скласти зброю й відчинити брами. Кам'янець не здавався. Навпаки, примножував сили. Так, улітку 1653 року Ян Казімір привів до міста 60 тисяч вояків. На той час Тиміш із невеликим козацьким корпусом рейдував у Молдові, вже не воюючи з її правителем, а підтримуючи тестя. Там, на чужині, й загинув. Богдан Хмельницький, так і не взявши Кам'янця, повернувся до рідних країв, де нав'язалася сила-силенна проблем.

Присяга на вірність султанові

Через певний час гетьман, мов зачарований, знову рушає до міста. У серпні 1655 року саме біля його мурів укладає угоду з шведським королем про спільні дії проти Польщі. Маємо єдине історичне джерело, яке засвідчує, що міська влада, рятуючи від захоплення Кам'янець, використала заставки, щоб підняти рівень води в каньйоні, відтак випустити її на військо Богдана Хмельницького. Він вимушений був зняти облогу, та завжди враховував геополітичне й економічне значення Кам'янця.
Місто постійно перебувало в центрі дипломатичної боротьби. Так, Богдан Хмельницький знову й знову вів перемовини з Портою. Тричі султан брав під свою протекцію Україну, але старшинська рада не ухвалювала його рішення. Кам'янець залишався форпостом Польщі аж до гетьманування Петра Дорошенка. Саме він робить те, що не вдалося Богданові Хмельницькому: 1669 року укладає угоду з Портою про прийняття її протекції… Прибуло велике турецьке посольство, зібрали старшинську раду, яка ухвалила прийняти протекцію, але присягнула на вірність султанові лише 1670 року.
 
Дівчат у гареми не брали…

Це означало, що в регіоні докорінно змінилася геополітична ситуація. Козацька Україна фактично стала складовою Османської імперії як васально залежна територія. Польський уряд не визнав цього й у серпні 1671 року послав армію на козацьку територію. Врахували все, окрім одного: Україна вже перебувала під крилом Порти. Чи було воно міцним, надійним? Петро Дорошенко сподівався на це й попереджав: ясновельможні шляхтичі, готуйтеся до турецького походу. То була не гра, не погроза, а глибоко зачаєне сподівання: Польща залишить у спокої його рідні землі, а Туреччина (вона ж далека-предалека) не пошле війська в маловідомі краї.
Сталося не так, як гадалося. Турецький султан спорядив армаду, але не квапився розпочинати бої. Рухався поволі до Хотина, очікуючи, що Польща схаменеться, залагодить із Україною конфлікт і виведе війська. Шляхтичі затялися на своєму. Що мав робити Петро Дорошенко? Ні Варшава, ні Москва не визнали Україну як державу. Зробила це лише Туреччина. Вона запропонувала своєрідний варіант подолання кризи: Україна нейтральна, тобто не наша, але й не ваша. Московія й Польща не підтримали такий статус. І тоді гетьман всі сподівання поклав на Туреччину. ЇЇ армада пішла на штурм Кам'янця. Це й досі оцінюється як агресія Османської імперії. Насправді ж далеко не все було однозначним. Не Туреччина, а Польща розпочала війну. Війну проти України, а отже, й Туреччини. І та відповіла ударом на удар. Петро Дорошенко просто-таки не міг і не мав права не з'явитися під стінами Кам'янця, адже здобув можливість завдати удару шляхті, яка не визнавала навіть натяків на можливість існування незалежної України.
У серпні 1672 року місто капітулювало й перейшло до складу Османської імперії (так тривало до 1699 року). В окремих містах і селах українці зустрічали турків із хлібом-сіллю. І тому, що ненавиділи поляцький гніт, і тому, що просто не знали, як поводитимуться нові чи то завойовники, чи то визволителі. Місцеве населення стало вільним від раніших повинностей, бо перейшло в підданство султана. Селяни отримали особисту свободу, а православна віра (цього найбільше боялися) не переслідувалася. Припинилися напади татар, і на Поділля почали втікати люди з Волині та Галичини. «А ми ті часи ще й досі змальовуємо як найчорнішу сторінку рідної історії. Це неправда, – наголошує професор Валерій Степанков. – Дівчат у гареми не брали, хлопчиків не змушували ставати яничарами».

Коли немає документів,
творяться легенди

Звісно, раю теж не було. У місті стояла значна турецька залога: приблизно шість-сім тисяч вояків. Узимку (щоб нагрітися) палили все, що горіло. Але й будували, зокрема турецькі лазні та базари. 1673 року запрацювали кав'ярні (в Парижі – на кілька місяців раніше).
Є припущення, що в місті було страчено Юрія Хмельницького. Професор Валерій Степанков, уважно вислухавши мою версію про це, усміхається: «Ще один міф. Його прихильники навіть покажуть камінь, який прив'язали до шиї Юрася, й поведуть на те місце, де його зіштовхнули у воду. Та це легенди. Вони дуже легко творяться, коли немає документів. Насправді доля Юрія Хмельницького невідома. Його забрали в Туреччину й поселили на острові, де тримали знатних людей. Я читав листи Богданового сина. Юрій був геть не такий, як його прийнято зображувати. Так, траплялися приступи епілепсії (внаслідок того, що в дитинстві хлопчика жорстоко побили), вибухи гніву. Однак важить інше: молодший син гетьмана любив Україну, брав участь у боях, мав образне мислення, міг стати поетом. Не судилося».
Не поталанило Юрію Хмельницькому також помилуватися авринією. Кам'янець як був, так і залишився чужою твердинею.

Фото Світлани ГОРОБЕЦЬ.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня