Крок від демократії

Нинішня ситуація в Україні – це не лише політична, а й інтелектуальна криза (і в першу чергу це стосується суспільно-гуманітарних наук, що шукали своєї сили та притулку на майданах, ставши там остаточно побореними політикою, ідеологією та страхом). Адже оцінки мусили бути не винятково політичні, а об'єктивні – правові та наукові. Після такого «революційного уроку» політика ще більше роздобріє, а наука та право можуть вже не піднятися вище за ідеологічну доцільність.

Ми пожинаємо перші плоди «революційного» регулювання результатів президентських виборів. Це – невизнання права на корпоративне мислення, дії, програми. Це величезний крок від демократії. Адже головна руйнація – заперечене право. І проголошений дозвіл на подальші подібні дії. Для України величезною проблемою є те, що продовжує вона вперто жити за зовсім далеким від демократичного бінарним принципом дій. Як ідея цей принцип має право на існування. Але, будучи перетвореною на політичну практику, така ідея деградує до крайньої форми недемократичності. Двовимірна оцінка в практиці політичного життя (біле – чорне, помаранчеве – біло-голубе, добро – зло) – це шлях до гострого кута та перманентного протистояння. Навіть Христос казав: «Нехай будуть слова ваші так-так та ні-ні, а все інше від лукавого» (але «Царство моє не від світу цього»). На рівні ідей (слова) «біле-чорне» має право на проголошення. На рівні практики – ні, тому що бінарний принцип не задає демократизму в самій практиці, поступу життя. Може, хто сприйме крамольною і непопулярною ідею, а це справді, так: мислити, жити без Шевченка, Ніцше, Толстого, Достоєвського неможливо – це було б духовним та моральним зубожінням, а жити політично за Шевченком, Ніцше, Толстим, Достоєвським і неможливо, і небезпечно, адже це повсякденний практичний рух у межах тісного коридору винятково між добром та злом, ворогами та друзями у неперервній війні та мирі. Третьому – праву та примиренню місця в такому житті немає. І нині ми тісною лавиною увійшли саме в такий коридор та розпалили ворожнечу – протистояння вже не просто ідей, а практик цих ідей. І в цьому винуватими є всі: Президент, законодавці, виконавці, мовчазне та слухняне «право», ідеологічно вишколене у двовимірних ідеологіях суспільство. У цьому всяка демократія відсутня. І Президентові першому потрібно було практично ступити на ту єдину дорогу демократії, що веде до пошуків компромісу, а не розпалювання війни в суспільстві. І єдиним гаслом у цьому поступі можуть бути слова Джона Локка – «Не різниця в поглядах, якої не можна уникнути, а нетерпимість до тих, хто дотримується іншої думки... породила більшість суперечностей та війн, що виникли у християнському світі». Альтернатива свавіллю та насиллю є лише одна – право. І дуже шкода, що переступив цю універсальну силу не на рівні ідеї, а на рівні практики Президент, який є не просто наглядачем над Конституцією, а в першу чергу і, можливо, єдино – гарантом соціального компромісу, адже він Президент усієї країни, а рівно ж діє від імені всього суспільства. Єдині дві симпатії його – право та рівень життя кожного без винятку громадянина країни.

У демократичному суспільстві існує не розподіл влад (влада одна неподільна), а розподіл функцій влади. Це різні речі. Тоді Президент не над цим, не гарант чогось не ним виписаного, на чому сам розуміється, як переконання підкажуть, а гарант збереження цієї цілісності влади (у триєдності функцій), координатор компромісних основ діяльності цих функціональних елементів (і зовсім не того, які суперечності є в парламенті і хто кому симпатизує), свого роду індикатор рівня деполітизованості відносин. Отже, він не надвлада і не над владою, а рівно відповідальний за злагодженість дій перед усім суспільством в одному – реальному зростанні свободи та блага громад із їхніми «різношерстими» ідеями, симпатіями, болями (а не «моєї нації»).

Виходу із ситуації іншого немає, як повернутися у правові межі політичних дій. Адже національною небезпекою стають позаправовий авантюризм, що межує з банальною непрофесійністю, та перетворення політичної практики в суцільний популізм, продукування надсолодких і найправильніших войовничих ідей, які скоро стануть єдиним виміром та показником зростання ВВП в країні.

Подальші логічні кроки: завершення політичної реформи, зміна формату виборів, який є ганебним з погляду порушення прав людини та непродуктивним в умовах початкових форм демократії, дострокові та одночасні вибори парламенту та Президента. Особливої уваги потребує програма делюмпенізації обласних та місцевих органів влади, надмірно і цілеспрямовано політизованих і некомпетентністю своєю мілітаризованих. Більш низького професійного рівня та меншовартості в політичних та господарських справах країни вони ніколи ще не мали. А це і є те ядро, де зароджується (губиться) реальна форма демократії у країні, показник занепаду процесу формування політичної еліти.

Отже, жива практика дієвого авантюризму та некомпетентності, правовий нігілізм, цілеспрямоване перетворення політики на стовідсотковий «сектор» життя країни – це згуба демократичних основ суспільного буття і носії такої практики мають персонально за це відповідати.

Автор: Валерій ДЕНИСЕНКО