Уроки бухгалтерії народного волевиявлення

В Україні – чергова криза влади. Але цього разу традиційну боротьбу за перерозподіл владних портфелів опозиційні політики прикривають ширмою боротьби за чистоту народного волевиявлення.

З'ясувалося, що перехід двох десятків народних депутатів з табору опозиції до лав правлячої коаліції спотворює волевиявлення народу, яке він висловив на виборах 26 березня 2006 року. Нардепи-«перебіжчики» просто «зрадили» народний вибір на користь «помаранчевих» сил, а коаліціанти, які переманюють нестійких народних обранців до свого табору, загрожують відтак «узурпувати» владу і змінити конституційний лад в Україні. Приблизно так мотивуються укази Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України від 2 квітня та 26 квітня 2007 року.

Навіть для звичайного здорового глузду тут очевидне перебільшення, оскільки конституційний лад в Україні сьогодні – це швидше конституційний безлад, який справді треба змінювати на щось нормальне. Але не шляхом посилення безладу та ошукування наївних виборців, підкидаючи їм усілякі ідеологічні химери під виглядом захисту їхнього «дійсного» волевиявлення!

Насправді, про яку «зраду» волевиявлення народу йдеться? Спробуємо розібратися.

Як відомо, за результатами виборів 2006 року до парламенту пройшли п'ять партій/блоків із 45, що брали в них участь. З понад 25 млн. виборців (25 352 380), які взяли участь у голосуванні, віддали голоси за ці п'ять партій/блоків близько 20 млн. (19 714 576), тобто майже 80 відсотків виборців. Ця кількість голосів давала приблизно 360 депутатських мандатів, а майже 90 мандатів були додатково пропорційно розподілені між цими партіями/блоками.

Відтак майбутні опозиційні сили отримали додатково понад 40 мандатів, які дісталися кандидатам з їхніх виборчих списків. Але за цих більш як 40 нардепів із блоку Ю. Тимошенко та «Нашої України» виборці не голосували, вони пройшли до парламенту не як «помаранчеві» депутати, за яких віддали голоси прибічники «помаранчевих» сил… Ось де справжнє спотворення народного волевиявлення!

Звичайно, треба віднести це викривлення на рахунок закону про вибори народних депутатів України. Однак цілком очевидно, що положення закону про перерозподіл депутатських мандатів є неконституційним, оскільки воно прямо порушує вимогу ст. 71 Конституції щодо прямого виборчого права громадян. Таке право означає не лише те, що виборець обирає депутата до Верховної Ради України прямо, без посередників, а й те, що його голос належить тому, за кого виборець голосує, а не іншому. На жаль, цей законодавчий дозвіл спотворення народного волевиявлення залишився поза увагою органів адміністративної юстиції і глави держави, як гаранта Конституції України.

То, може, ті «перебіжчики» з понад 40 нардепів із опозиційних фракцій, за яких фактично голосували виборці партії «Віче», блоків Вітренко, «НЕ ТАК» і багатьох інших з тих, хто чомусь не побажав віддати свій голос за «помаранчеві» сили, – не такі вже й «зрадники» народу… Може, їх міграція – це свого роду «ринковий» спосіб установлення справжнього народного волевиявлення?..

А щодо морального аспекту цього процесу, то це – проблема самих партій, їхньої відповідальності за тих, кого вони запрошують до своїх списків, які пропонують виборцям. Але до чого тут народ з його волевиявленням, Верховна Рада України як його представницький орган, зрештою, Президент України як глава держави? Очевидно, що втручання глави держави у внутрішні справи окремих партійних сил зовсім не одне й те саме, що виконання ним обов'язків гаранта Конституції.

І, мабуть, перш ніж усім без винятку політичним силам пропонувати позачергові вибори до парламенту, варто було б спочатку усунути ту протиправну, антиконституційну недоречність у законі про вибори, яка дозволяє так цинічно спотворювати справжнє народне волевиявлення. Якщо вже комусь хочеться знати справжнє волевиявлення виборців України і відповідно до нього формувати владу, треба спочатку створити належні законодавчі умови для його виявлення, зокрема, передбачити невисокий прохідний бар'єр (наприклад, два відсотки) і скасувати будь-які перерозподільчі механізми на користь переможців. А вже в парламенті нехай різні політичні сили домовляються, як це робиться в інших країнах. Не домовляться – тоді справа за гарантом Конституції, який винятково у конституційний спосіб допомагає розв'язувати проблеми організації влади, в жодному разі не нав'язуючи власні або, тим паче, замовні сценарії розвитку подій, що може бути справді кваліфіковано як узурпація влади.

Автор: Олексій ЮЩИК