№3, лютий 2006

Одноосібність державності – абсолютне право української мови

Проблемність мовної ситуації проявляється в загостренні конкурентної боротьби між українською та російською мовами на теренах України після здобуття незалежності. Якщо до розпаду Радянського Союзу російська була панівною і планомірно, поступово, але неухильно витісняла українську, то після розпаду повноправне функціонування української як державної мови наштовхнулося не тільки на опір і протидію окремих проросійських патріотів, а й на безпорадність українців в обстоюванні своїх прав через відсутність їх переконливого теоретичного обґрунтування. Аргументи на свою користь у політиків – проросійських патріотів такі: 1) поширеність на значній території; 2) так історично склалося; 3) російськомовною є більша частина населення. Позиція українських патріотів зводиться до: 1) ми корінний найчисельніший етнос, і саме наша мова повинна бути державотворчою; 2) повинна торжествувати справедливість, адже у вас є етнічна батьківщина з російською мовою, якій ніщо не загрожує. Переважно суб'єктивний характер контраргументів ускладнює об'єктивну оцінку правоти сторін і зумовлює потребу комплексного аналізу.

21 лютого 1999 року ООН оголосила Днем рідної мови – днем захисту національних мов і самобутності народів, сприяння та підтримки мов, що зникають. Саме поняття "рідна мова" є атрибутом культури романтизму. До XVIII сторіччя його не існувало. Поняття запровадили для протиставлення народного мовлення древнім літературним мовам, піднесення народних традицій. Первинно воно мало виразно демократичний характер. Його усталення відбувалося разом із поширенням уявлень про єдність республіканізму, нагальність просвіти, прав і свобод людини та національної державності.
"Слід пам'ятати, що мова мстива".

(В. Литвин)


"Але зраджена мова мстила за себе".

(І. Дзюба)


Мовні стосунки між етнічними суб'єктами Київської Русі в умовах спільного проживання в одній державі характеризувалися такими основними моментами: панівною (державною) на всіх обширах імперії була українська (протоукраїнська, а з середини XI століття староукраїнська за періодизацією Ю. Шевельова) мова, яка стала сучасною літературною в результаті інтеграції діалектів етноспільнот, що тяжіли до Києва як до центру; штучна церковнослов'янська мова виступала спільним субстратом для всіх діалектів; відбувалася інтеграція слов'янських діалектів у загальну мову на основі мови метрополії; відбувалася асиміляція неслов'янських етноспільнот; російська мова тих часів – інтегративне поєднання діалектів етноспільнот, що тяжіли до Москви – доводилась північно-східним діалектом українській; мовний бар'єр між українською та російською мовами був не більший за мовний бар'єр між окремими внутрішніми діалектами.

Після татаро-монгольської навали політична ситуація на території Київської Русі зазнала кардинальних змін: південно-західна частина – колишня метрополія – втратила свою державність, а північно-східна натомість стала ядром нової держави з центром у Москві. Цьому періодові властиві такі основні риси: розвиток української і російської мов відбувався автономно в окремих етнічних "казанах"; церковнослов'янська мова залишалася спільним субстратом обох мов; російська мова набула статусу державної; українська мова, незважаючи на втрату держави своїми носіями, до польської експансії залишалася досить поважною, про що свідчить її використання як державної у Великому князівстві Литовському та Молдові; польська експансія перетворила становище української мови на "руський" діалект польської; мовний бар'єр між українською та російською мовами істотних змін не зазнав.

Переяславські статті вкотре кардинально змінили становище української мови: вона знову опинилась в одному етнічному "казані" з російською, але цього разу за верховенства російської, тобто в становищі південно-західного діалекту російської мови. Чисельність українців (яких на момент об'єднання було більше за росіян), економічні і природні принади їхньої території розселення, власні самодостатня мова й культура становили постійну загрозу цілісності Московської держави. Ця загроза цілком логічно спрямовувала національну політику московської імперської (як царської, так і комуністичної) влади в напрямі денаціоналізації українців і витіснення їхньої мови під тим приводом, що це не мова, а діалект. Становище української мови як діалекту російської давало владі змогу цілком легально русифікувати українців. Хоча напрям національної політики й відповідав об'єктивним потребам імперії, проте практичне здійснення цієї політики, окрім морально нейтральних заходів і засобів (переманювання еліти, церковна реформа тощо), мало ознаки етноциду, тобто дій (голодомори, виселення й переселення, винищення репродуктивних чоловіків та інтелігенції тощо), які нині розцінюються як злочини проти людства і не підлягають прощенню.

До 1991 року послідовна, удосконалена щодо царської, антиукраїнська політика (наприклад, Голодомор 1932–1933 рр., яким прицільно винищили україномовних селян) була замаскована ідеєю створення єдиного совєтського народу з національно-російською двомовністю та російською мовою міжнаціонального спілкування, яка прирівнювалася до другої рідної. Тоталітарна суть комуністичної влади сукупно з технічним прогресом засобів комунікації надала процесу русифікації українців прискорення. Але мети досягнуто не було: останній загальносоюзний перепис населення (1989 р.) засвідчив, що переважна більшість населення України (72,7 відсотка) залишилась українцями. А це означає, що аргумент проросійських патріотів "так історично склалося" є не тільки голослівним, а й таким, що суперечить загальноприродному принципу континууму кількості та тривалості при здійсненні процесів, згідно з яким якісне перетворення завершується лише тоді, коли і кількісна, і тривалісна складові причинного фактора переважать, відповідно, кількісну і тривалісну складові протидіючого фактора1. Для того, щоб русифікація стала доконаною, воля імперської влади повинна пересилити внутрішній опір українців, обумовлений їхньою кількістю та плодовитістю, а тривалість дії цієї злої волі має перевищити тривалість внутрішнього опору, обумовленого національною свідомістю українців. Отже, процес русифікації не встиг добігти кінця: переважна більшість українців не втратила національної самосвідомості, тобто не "так історично склалося".

Після розвалу Союзу юридично не оформлений, але фактичний державний статус російської мови як мови міжнаціонального спілкування в колишньому Радянському Союзі повинен був би зникнути відповідно до логіки утвердження України як незалежної держави й поступитися місцем логічному в умовах незалежності статусу російської мови в Україні як московського діалекту української, який уже існував за часів Київської Русі. Але реально поки що цього не сталося. Реально, одночасно зі зростанням державотворчої місії української мови, цей її діалект зберігає свій попередній панівний статус, який, долучаючись до двох сучасних офіційних статусів російської мови в Україні (мова сусідньої держави й мова національної меншини) і тим підсилюючись, робить можливим рівноправне, тобто протиприродне, співіснування в Україні української мови та її московського діалекту. Однією з підстав правомірності такого стану, на думку проросійських патріотів, є те, що в Україні російськомовного більше половини населення. Але це їхнє твердження є політично спекулятивним перебільшенням, бо вони зараховують до російськомовних і тих мешканців України будь-яких національностей, котрі спілкуються московським діалектом української мови, переважно у вигляді суржику або професійного чи блатного жаргону. Щодо поширеності цього діалекту, то вона справді має місце. Побіжно можна сказати, що серед низки об'єктивних причин (економічна слабкість держави; збереження в повному обсязі й, навіть, збільшення всього того арсеналу засобів і знарядь русифікації, який забезпечував її успішну реалізацію; недостатня провідна роль національної інтелігенції через значний рівень її денаціоналізації й розбавленості інтернаціональними кадрами тощо) основною є відсутність у влади чіткого документа – концепції розв'язання проблеми конкурентних змагань між українською та російською мовами на теренах України. Основною суб'єктивною причиною є спотворена національна свідомість як відчутної частини українців, заражених вірусом меншовартості, так і відчутної частини росіян, заражених вірусом "старшого брата".

Про інтенсивність зусиль проросійських патріотів свідчать понад десяток законопроектів, поданих до Верховної Ради і спрямованих на прирівняння прав української і російської мов. Особливо одіозним є парадоксальний проект указу "Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України", підготовлений радниками Президента. Парадоксальність полягає в тому, що він розроблений державними службовцями й водночас має антидержавну спрямованість, як такий, що закріплює двомовність і тим самим залишає небезпеку поділу України за мовною ознакою (доведення – далі).

Річ у тім, що мова етноспільноти є атрибутом її носія, тобто, говорячи про надання російській мові прав офіційної, ми тим самим говоримо про надання державотворчих прав. Маючи рівні державотворчі можливості та права, українська і російська етноспільноти підпадають під дію закону конкурентних взаємовідносин Гаузе, відповідно до якого два види, що претендують на одну й ту саму екологічну нішу, не можуть нескінченно довго перебувати в стані стійкої рівноваги. А це означає невідворотність конкурентної боротьби між ними з неминучим витісненням одного з них в іншу нішу. Отже, надання мові російської меншини прав другої державної в недалекій часовій перспективі створює передумову виникнення на південно-східних обширах України, де ця мова займає поки що панівне становище через попередній колоніальний стан українців в московській імперії, ще однієї держави, де українців, попри кількісну перевагу в цьому регіоні, піддаватимуть остаточній денаціоналізації.

Згідно з переписом населення 1989 року, 12,3 відсотка етнічних українців як рідну мову назвали російську, тобто стали на шлях денаціоналізації. Цей факт означає, що російськомовна частина українців надалі відтворюватиметься з кожним наступним поколінням природним біологічним чином уже й без зовнішнього адміністративного втручання, тобто зусилля імперської влади не були марні й спричинили запуск механізму саморусифікації (самоасиміляції за Л. Масенко) українців. Цей механізм діє подібно до генератора, наприклад, електричних коливань, котрий, раз запустившись, вихідний сигнал через ланцюг позитивного зворотного зв'язку подає на вхід, викликаючи наступний цикл коливання.

В умовах незалежної України мовна поведінка зрусифікованої частини українців залежить і залежатиме в перспективі від зусиль чинної влади повернути зрусифікованих українців у лоно рідної мовної стихії. Якщо вони будуть адекватні зусиллям попередньої, колоніальної, влади, то повернення не забариться.


Джерела

1 Галенко В. Спосіб досліджування, випробовування, упорядковування тощо матеріальних об'єктів: Патент України № 49566А GO1D 21/00. Публ. 16.01.2002. Бюл. № 9.

Автор: Віктор ГАЛЕНКО

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рекордна партія зброї з Британії, новини щодо допомоги США, МЗС обмежує "ухилянтів": новини дня Сьогодні, 24 квітня

Зеленський і Сунак обговорили найбільший військовий пакет від Британії Вчора, 23 квітня

Знайти в США зброю для України на всю суму допомоги ЗСУ може бути проблемою – посол Вчора, 23 квітня

Туск: Польща не передасть Patriot Україні, але допоможе іншими засобами Вчора, 23 квітня

Кулеба пояснив, чому консульства України зупинили надання послуг чоловікам мобілізаційного віку Вчора, 23 квітня

Зеленський заявив про домовленість щодо ATACMS для України Вчора, 23 квітня

Тонкощі використання клейових сумішей для армування плит пінополістиролу Вчора, 23 квітня

Союзники назвали дату нової зустрічі щодо зброї для ЗСУ у форматі "Рамштайн" 22 квітня

Кулеба розказав міністрам ЄС, що ще є можливість запобігти гіршим сценаріям 22 квітня

Норвегія приєднається до ініціативи з забезпечення України засобами ППО 22 квітня