№15, серпень 2016

Важливі складові суспільної консолідації: досвід повоєнної Австрії

У статті аналізуються напрями діяльності провідних політичних сил та влади в Австрії в повоєнне десятиліття щодо досягнення суспільної консолідації. Істотними чинниками тут стали денацифікація, відновлення демократичних інститутів та соціальних і правових засад держави, запровадження «пропорційної демократії», трипартійної системи соціального партнерства й зміцнення національної ідентичності.
Ключові слова: повоєнна Австрія, денацифікація, націоналізація, парламентські вибори, «пропорційна демократія», соціальне партнерство.

Українська держава і суспільство нещодавно відзначили чверть століття самостійного розвитку за сучасної історичної доби. Проте наша країна у своєму сходженні до сім’ї демократичних націй не досягла потенційно можливих та бажаних результатів. Адже достатньо порівняти стартові можливості нашої молодої держави у 1991 р. із нинішнім рівнем, сучасним перебігом подій, щоб переконатися в цьому. Ще разючішими є відмінності, реальні втрати Батьківщини, суспільства порівняно з країнами нашого європейського та навіть пострадянського оточення.

 Україна справді постійно стикається з величезними проблемами та наражається на виклики, які загрожують втратою не лише перспективи поступу, а й власної державності, національної ідентичності. Не применшуючи наявних успіхів на шляху входження сучасної України до світової спільноти, а також аналізуючи невдачі, що спіткають нашу ходу, слід з’ясувати причини та детермінанти нинішнього критичного становища. Причин цього будь-хто назве чимало, й кожна з них буде слушною. Це стосується найрізноманітніших сфер: політичної, економічної, соціальної, військової та оборонної галузей, втрат на освітній, науково-технічній та інформаційно-комунікаційній нивах. Політики можуть вказати на брак досвіду та недосконалість системи правління, науковці небезпідставно назвуть складнощі націєтворення і проблеми ідентичності тощо. Кожен із цих та інших підходів має право на життя.

Однак, щоб хоч якось наблизитися до визначення реальних важелів успіху, нам слід ширше й прискіпливіше подивитися на практику інших держав і народів, які підводилися з руїн, долали кризи, й оцінити складові їхнього успішного сходження. Та, найголовніше, слід виявити системоутворювальний чинник бажаних успішних перетворень. Лише розібравшись у цьому, можна сподіватися на засвоєння слушних уроків та ставити завдання на перспективу, розширювати горизонти майбутніх досягнень.

Тож, за моєю оцінкою, вельми дієвим і корисним має стати звернення до повоєнної практики європейських країн, зокрема Австрії, Німеччини, Франції та інших. Ці країни, як і більшість їхніх сусідів, зуміли в короткий термін піднятися до осмислення національних завдань і стратегій розвитку, подолати руйнацію, кризовий стан більшості сфер життя та запровадити таку політику, яка дуже скоро дала свої результати та, власне, має продовження і в наш час випробувань і викликів глобалізації.

Для цих держав і народів, окрім усього іншого, спільним було першочергове завдання не лише зведення рахунків із минулим, а сповідування засад національного корпоративізму, формування соціальної економіки та досягнення суспільної консолідації і національної злагоди. Тож для них системоутворювальним чинником подолання кризи стала суспільна консолідація суспільства, яка мала й певну національну специфіку.

Говорячи про Австрію, її досвід подолання поневірянь воєнної пори, а також виходу із повоєнної розрухи і кризи, слід проаналізувати суспільну практику першого десятиліття після Другої світової війни. Навесні 1945 р. вся територія Австрії була визволена від гітлерівського тоталітарного режиму, і її десять років окуповували війська СРСР, США, Великої Британії та Франції. Великі держави-переможниці у Другій світовій війні, втілюючи в життя спільні рішення тристоронньої Московської міжнародної конференції  міністрів закордонних справ (1943 р.), виходили із засад відновлення вільної демократичної Австрійської Республіки. На відміну від Німеччини Австрія розглядалася союзниками не як переможена, а визволена від німецького нацизму країна. Таке становище унеможливлювало відповідно безпосереднє брутальне втручання військової влади у відновлювальні процеси.

Після війни на перше місце висувалося завдання не лише відмежування від Німеччини, а й досягнення злагоди в суспільстві та зміцнення національної ідентичності. Адже відомо, що з часу березневого 1938 р. аншлюсу, тобто силового приєднання Австрії до Третього рейху, та у період після квітневого референдуму того ж року щодо схвалення цього акту суспільство зазнало відчутних деформацій. Тут було проведено фашизацію суспільства й так звану арізацію господарського життя (закрито й продано за безцінь 7 тис. єврейських підприємств), радикального характеру набула перебудова адміністративного управління (спочатку країну було перейменовано на Східну провінцію Німеччини, а 1942 р. розділено на 7 адміністративних округів). Загалом тогочасна влада опиралася на місцеві кадри, за роки аншлюсу близько 700 тис. австрійців поповнили лави нацистської партії, до вермахту та інших військових формувань було призвано 1,3 млн. осіб. Гітлерівський режим прагнув за Віднем і Зальцбургом зберегти пріоритет центрів «арійської культури», до 1945 р. на території Австрії існувало 49 концтаборів. Водночас 35 тис. австрійських німців загинуло в боротьбі руху Опору, у гестапо та концтаборах.

Із визволенням Австрії постали непрості завдання відновлення державності, подолання нацистського минулого й оновлення засад суспільно-політичного розвитку та пошуку відповідного місця серед країн Європи та світу. Вже 27 квітня 1945 р. було проголошено відновлення вільної та незалежної Австрії та створено Тимчасовий уряд на чолі з першим канцлером Першої республіки К. Реннером. А 1 травня 1945 р. уряд оголосив, що відновлюється чинність Конституції 1920 р. із поправками 1929 р. (вона діє досі.) Серед численних проблем початку повоєнного часу доволі ускладнювальною була потреба облаштування 1,6 млн. біженців і так званих переміщених осіб із числа етнічних німців Сходу Європи та наступне повернення близько 0,5 млн. австрійських військовополонених. Повоєнна Австрія пережила непрості часи десятирічної окупації союзниками своєї території, але відновила демократичні засаді розвитку, провела денацифікацію, відповідні економічні та соціальні реформи.

Справі консолідації австрійського суспільства повоєнного періоду добре прислужилися діяльність відновлених політичних партій довоєнної доби та проведеня 25 листопада 1945 р. за сприяння окупаційної влади парламентських виборів. Показово, що у виборах було заборонено брати участь колишнім членам нацистської партії. Стійкість та рівень політичних симпатій довели підсумки голосування: Австрійська народна партія (АНП) отримала 49,6% голосів, Соціалістична партія (СПА) – 44,6% та комуністи (КПА) – 5,4%. За цими результатами було сформовано коаліційний уряд на чолі із Л. Фіглем – лідером АНП. Уряд складався із представників усіх трьох партій, комуністи були в ньому по 1947 рік. Вісім із одинадцяти міністрів у роки нацизму брали активну участь у русі Опору, це забезпечило уряду необхідне суспільне визнання. У підсумку ці складові (разом із відповідною підтримкою військової окупаційної влади чотирьох держав) сприяли уникненню національного розколу, який довелося пережити повоєнній Німеччині.

Під наглядом окупаційної влади була проведена денацифікація суспільно-політичного життя країни. Тимчасовий уряд К. Реннера заборонив діяльність нацистської партії та її дочірних організацій. Усі члени цієї партії мусили зареєструватися в місцевих органах самоврядування. Чисельність цієї забороненої партії на той час становила понад 500 тис. осіб, які були позбавлені частини громадянських прав, їхню подальшу долю вирішували спеціальні комісії. Досить ретельно піддавалися перевірці так звані нелегали, тобто ті партійці, які були членами ще до аншлюсу 1938 р. Їх налічувалося близько 100 тис. осіб. Вагомим результатом денацифікації стало усунення з керівних посад практично всіх нацистів. На більшість із них було накладено різні стягнення й направлено на виправні роботи. А 13 тис. осіб особливі суди винесли вироки, а 43 із них -- смертні вироки. Переважно це були особи, винні у воєнних злочинах, високопосадовці режиму, а також ті, які служили охоронцями концтаборів, таємними агентами гестапо тощо.

 У справі досягнення національної та суспільної злагоди прислужилися засади так званої пропорційної демократії. Ці принципи запроваджувалися згідно з коаліційною угодою  СПА та АНП щодо розподілу не лише урядових ключових посад після перших повоєнних парламентських виборів, а й місць (відповідно до федерального пропорційного співвідношення) під час формування земельних урядів та органів місцевого самоврядування. Ці слушні засади уособлювали характерні риси всієї повоєнної політичної системи Австрії. Також символом спадкоємності минулої і нової влади в Австрії стало обрання 20 грудня 1945 р. К. Реннера першим президентом Другої республіки Австрії.

Досить важливим стало обрання та дотримання офіційним Віднем засад соціально-ринкової моделі повоєнного розвитку країни. Так, незважаючи  на нав’язування ззовні неоліберальної моделі, яка cпиралася на ідеї австрійця Ф. Хайєка («щоб розподіляти, необхідно спочатку заробити»), повоєнна Австрія зберегла йрозвинула національні традиції соціально орієнтованої економічної політики. Новий уряд країни провів націоналізацію підприємств, що належали представникам нацистського режиму, а також окремих галузей чи важливих підприємств. Так, з метою повернути державі німецьку власність 26 липня 1946 р. парламент ухвалів відповідний закон про націоналізацію трьох великих банків, підприємств гірничодобувної і важкої промисловості. Представники АНП пішли на цей крок, хоча ці заходи традиційно ототожнювалися з наступом соціалізму. Але то був захід, спричинений не в останню чергу прагненням зберегти потужності для держави й суспільства на противагу зазіханням радянської окупаційної влади. Наступний закон про націоналізацію стосувався енергетичного сектора. Він був ухвалений 26 березня 1947 р. У Союзній контрольній раді представники СРСР ветували ці закони. Тому вони спочатку, до 1955 р., були чинними лише поза радянською окупаційною зоною. У влади Австрії та Управління радянським майном у Австрії були й інші розбіжності. Водночас саме націоналізація великих підприємств та важливих галузей господарства сприяла тому, що австрійська держава почала відігравати вирішальну роль в управлінні економікою. Частка націоналізованих підприємств в економіці Австрії була значно вищою, аніж у інших країнах континенту, що не увійшли до сфери впливу Радянського Союзу. Загалом же проведена націоналізація дала змогу не лише запобігти репараціям, а й вирішити чимало соціальних завдань, значно пом’якшити соціально-економічну напруженість у суспільстві.

Зазначу, що угода стосовно включення Австрії у сферу дії плану Маршалла, підписана 2 липня 1948 р., стала дієвим поштовхом до запуску ринкових механізмів. Протести СРСР не мали особливого впливу на тогочасний уряд Австрії, хоча це затягувало терміни підготовки мирного договору. Згідно з планом Маршалла, тобто допомоги США, Австрія отримала майже 1,0 млрд. американських доларів, тобто (в перерахунку на душу населення) у сім разів більше, аніж ФРН. Іншим чинником економічного зростання стало й формування стабільної грошової системи на основі ухваленого 18 листопада 1948 р. закону про грошову реформу.

Націоналізація низки великих підприємств та окремих галузей австрійської промисловості, як уже наголошувалося, привела до того, що держава почала відігравати вирішальну роль в управлінні економікою. Віднині не за господарем-власником, а за чиновником-управлінцем було останнє слово під час вирішення ключових питань. Тож посади менеджерів великих державних підприємств певний період були предметом гострої політичної боротьби. Тому започаткування з 1949 р. розподілу цих посад на засадах тієї ж «пропорційної демократії» стало позитивним явищем і слушним виходом зі складних ситуацій.

Істотним чинником формування соціального ринкового господарства у повоєнній Австрії  були розвиток та зміцнення партнерських відносин між трудом і капіталом. Федеральна палата працюючих, яка була створена ще в 1920 р., у повоєнні роки відновила свою діяльність і значно розширила свої повноваження та компетенції. Вона об’єднувала всіх австрійців, які працювали за наймом, -- державних службовців та зайнятих на приватних підприємствах. Аналогічні палати об’єднували селян, осіб вільних професій, працівників торгівлі, представників малого, середнього та великого бізнесу. Згідно з тодішнім законодавством,  чинним і досі, федеральні палати були покликані захищати інтереси своїх членів, а також брати участь у виробленні стратегії розвитку народного господарства всієї країни.

Значний внесок у формування системи соціального партнерства зробили також профспілки. Щоправда, на відміну від палат працюючих членство в них було добровільним. Водночас і тут відбулися зміни: якщо в Першій республіці міжвоєнного періоду на загальнодержавному рівні налічувалося 57 профспілкових організацій, то у 1945 р. було створено єдиний об’єднаний центр захисту інтересів робітничого класу. Ним стало Австрійське об’єднання профспілок (АОП). Наступного року підприємці також об’єдналися у Федеральну промислову палату (ФПП). З 1947 р. профспілки й підприємці за посередництва держави почали укладати щорічні угоди про тарифи та ціни, аби спільними зусиллями зупинити закручення спіралі інфляції. Соціальний компроміс почав витісняти зі свідомості робітників традиції та підходи класової боротьби. Нові умови та засади виправдали себе вже досить скоро -- під час осіннього страйку 1950 р. Саме тоді комуністи закликали робітничий клас, усіх працюючих вийти на демонстрації проти узгодженої четвертої угоди про тарифи та ціни. Однак АОП, яке підписало угоду, не підтримало ці войовничі заклики, й жовтневі виступи робітників та службовців були останніми у той період становлення тристоронньої системи партнерства. В умовах загострення холодної війни гору взяли конструктивні підходи та формування суспільної думки у напрямі досягнення компромісу й відмови від можливого протистояння.

З висоти часу легко виокремити помітну роль і значення діяльності провідних політичних партій для досягнення суспільної консолідації. На відміну від повоєнної Німеччини в Австрії після завершення війни перед державою та суспільством не виникало проблеми так званого часу нуль чи завдання «нового початку» національної історії. Проблема Альпійської країни скоріше полягала в необхідності удосконалення державного механізму, системи правління Першої Австрійської республіки. Проте керівництво КПА запропонувало розробити нову конституцію, яка  враховувала б негативну практику 1930-х років. Але ж інші, впливовіші партії -- Народна та Соціалістична цю пропозицію не підтримали. Більше того, саме СПА та АНП свідомо взяли на себе зобов’язання уникати взаємних нападок, образливої критики. Досить істотним чинником на шляху пом’якшення політичних уподобань та практики стали відповідна цензура та контроль окупаційної влади за видавничою справою, пресою та іншими засобами масової інформації. Реальністю було те, що  політична цензура зберігалася аж до 1955 р. -- часу виведення окупаційних формувань та здобуття Австрією державного суверенітету.

У справі унормування політичного життя партій та суспільства відповідне значення мали законність, неконфронтаційність та навіть толерантність у ставленні до  радикальніших течій у перші повоєнні роки. Скажімо, до комуністів в урядових структурах та різних органах влади ставилися з повагою та інколи з певними застереженнями. А 21 квітня 1948 р. було ухвалено закон про амністію рядовим нацистам, який стосувався 482 із 524 тисяч колишніх членів цієї партії. Голоси й симпатії цих людей, які часто почувалися ізгоями, здобував створений 1949 р. «Союз незалежних». До його складу ввійшли колишні прибічники правих партій, які висловлювали  невдоволеність закулісним розподілом влади поміж СПА та АНП. Однак «Союз незалежних», навіть маючи на початку понад 10% підтримки виборців, не зміг підірвати систему «пропорційної демократії».        

Знаковими підходами вирізнялися позиції двох найбільших партій – АНП та СПА, які проголосили себе народними й виявляли неабияку зацікавленність у політичній стабільності, не меншу, аніж окупаційна влада союзників. Подолавши профіль двох непримиримих ідеологічних таборів, Соціалістична та Народна партії стали дієвим центром політичного життя й суспільно-політичного розвитку країни. Показовим підтвердженням цього є той факт, що протягом перших десяти років повоєнного розвитку та існування Другої республіки змінилося лише три уряди. Натомість у період 1919 – 1929 рр. почергово діяли одинадцять урядів. Уроки, засвоєні лідерами цих партій з минулої практики, мали велике значення для подолання проблем і викликів, що постали перед тогочасною Альпійською республікою. Вельми показово, що ці уряди мали характер «великої коаліції» та сприяли досягненню не лише компромісів, а й суспільного консенсусу. Парламентські вибори 1949 і 1953 рр. не внесли відчутних змін у розстановку політичних сил країни. У квітні 1953 р. Л. Фігля на посаді федерального канцлера Австрії змінив його колега по партії Ю. Рааб, який вважався майстром компромісів та примирення. А сам Л. Фігль, символізуючи спадкоємність кадрової політики «пропорційної демократії», залишився міністром закордонних справ Австрії.

Звісно, що в суспільному та економічному поступі Другої республіки були й складні проблеми та труднощі, навіть перегини. З-поміж останніх, зокрема, певні складові в політиці подолання поглядів прибічників минулого силового аншлюсу Австрії з Німеччиною й примусова «австріфікація», яка давала роботу чималій кількості чиновників; на підтримку національного фольклору та кінематографа спрямовувалися значні кошти, а ефективність їх використання була не завжди високою; в австрійських школах певний період  рідна мова перестала називатися німецькою.

Австрійське суспільство мало заповнити ідеологічний вакуум, залишений роками нацистського панування. Традиційні цінності, які сповідувала  церква, зберігали своє значення в сімейному житті та у сільських громадах, але не могли претендувати на роль інтегрувальної  політичної сили. Тоді зростало відчуження між церковними ієрархами та простими парафіянами. Адже перші трималися за застарілі догми, а інші вимагали покаяння та рішучого оновлення. За таких умов політичний католицизм мусив діяти через соціал-християнські групи Народної партії.

У суспільстві, в колах інтелігенції часто вживаною була сентенція щодо віднесення австрійцями Гітлера до німців, а Бетховена до австрійців. Таке дещо своєрідне твердження було не позбавлене відповідного сенсу. Якщо в міжвоєнні десятиліття відзначався День заснування Австрійської Республіки як державне свято, то тепер став незручним, з огляду на реалізацію ідеї приєднання до Німеччини, яка артикулювалася в Акті проголошення Німецької Австрії. Знову, як і після Першої, після Другої світової війни слушним для національної ідентифікації громадян стало наголошення на становищі Австрії як великої держави у сфері культури, у галузі музики тощо. У повоєнні роки постали завдання відновлення історично значущих будівель собору Святого Штефана, Державної опери та Бургертеатру тощо. У повоєнні роки почали також проводити різнопланові фестивалі, покликані стати символами відродження австрійської ідентичності. До цього додалися відповідні кінофільми (з образом “успішного австрійця”) та спортивні досягнення. Дедалі більше мешканці країни ототожнювали себе з державою та усвідомлювали свою самобутність. Проте навіть у середині 1950-х лише 49% населення усвідомлювали себе окремою нацією, тоді як 46% почувалися німцями. Істотну роль в усвідомленні декількома поколіннями австрійців власної особливої ідентичності відіграли засади нейтрального статусу держави. Вони грунтувалися на однозначних положеннях Державного договору від 15 травня 1955 р. про відновлення незалежної та демократичної Австрії. Договір поклав край окупації та сприяв ухваленню відповідного Конституційного закону від 26 жовтня того ж року про постійний нейтралітет цієї країни.

Важливо підкреслити, що виваженість провідних політичних сил повоєнної Австрії під час розв’язання тогочасних політичних проблем мала позитивні впливи й на розвиток усього народногосподарського комплексу. Очільники держави, провідні політичні сили раціонально підходили до приватизації та проведення економічних реформ. Вони навіть довели до завершення та подальшого використання започатковані Третім рейхом помпезні будівництва. Й завдяки порівняно швидкому відновленню економічного розвитку та наступним десятиліттям зростання Австрію було слушно віднесено до числа країн «економічного дива». Так, з початку 1950-х валовий внутрішній продукт зростав більш ніж на 5 відсотків на рік, станом на 1960 р. обсяг промислового виробництва втричі перевищив довоєнний рівень, а шилінг став вільно конвертованою валютою. Безробіття, здавалося,  безповоротно залишилося в минулому, підприємці скаржилися на нестачу робочих рук, незважаючи на те, що в міста у пошуках  заробітку вирушала сільська молодь. Водночас Австрія утвердилася на європейському ринку як постачальник високоякісної сільськогосподарської продукції – сиру, ковбасних виробів, марочних вин.

У десятиліття «економічного дива» в Австрії було реалізовано такі масштабні проекти, як, приміром, будівництво гідроелектростанції в Капруне, модернізовано металургійний комбінат у Лінці. У полі зору соціально-економічної політики перебували проблеми вирівнювання розвитку окремих регіонів, створення сучасної транспортної та енергетичної інфраструктури у землі Бургенланд, у високогірних районах. Значна увага приділялася розвитку науки, культури, туристичної галузі. Кожен із цих напрямів мав відповідні результати, й це загалом сприяло консолідації суспільства відновленої Другої Альпійської республіки – Австрії.

Отже, повоєнний досвід Австрії з подолання тяжкої кризи і наслідків гітлерівського владарювання, випробувань в умовах окупації та відновлення життєздатності держави, її демократичних інститутів і засад успішного поступу може значною мірою прислужитися країнам, що стали на демократичний шлях розвитку. Цей досвід надто важливий і для України --  як держави, так і суспільства -- у справі досягнення національного консенсусу.  Розв’язання цієї проблеми може мати системоутворювальне значення для подолання кризи й викликів та для виходу країни на стійку траєкторію зростання.

 

Список використаних  джерел

1. Австрийская квартира в европейском доме // Государства Альпийского региона и страны Бенилюкс в меняющейся Европе / под ред. В. Я.Швейцера. – М., 2009. – С.17 – 124.

2. Ватлин А. Ю. Австрия в ХХ веке: учеб. пособие для вузов. – М., 2006.

3. Воцелка К. История Австрии. Культура, общество, политика. — М., 2007.

4. Кудряченко А. І. Досвід соціально-економічних перетворень малих європейських країн // Віче. – 2010. -- Березень. – С.25 – 27.

5. Петров Е. В. Возникновение Австрийского государства: монография. — Нижневартовск, 2007.

6. Система державного управління Австрійської Республіки: досвід для України / [за заг. ред. Ю. В. Ковбасюка]. — К., 2011.

7. Цьольнер Е. Історія Австрії. – Львів, 2001.

8. Bruckmüller E. Sozialgeschichte Österreichs. Wien, München, 2001.

9. Das neue Österreich. 1945 – 1955 // ZeitreiseÖsterreich. Ausgabe 2 – 2015, Wien. – 2015. – 131 S.

10. Scherz A. Österreichs Erneuerung. 1945 – 1955. Das erste Jahrzent der Zweiten Republik. Wien, 1955.

 

Андрій КУДРЯЧЕНКО,

доктор історичних наук,

професор

 

Автор:

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Уряд Франції йде у відставку Сьогодні, 05 грудня

Прем'єр Вірменії заявив про точку неповернення у відносинах з ОДКБ Вчора, 04 грудня

Блінкен обіцяє, що $50 млрд від ЄС та США надійдуть у найближчі тижні Вчора, 04 грудня

Спікер Джонсон не ставитиме на голосування запит Байдена про $24 млрд для Києва Вчора, 04 грудня

Генсек НАТО: 2% ВВП на оборону вже недостатньо, незалежно від "фактора Трампа" Вчора, 04 грудня

В одній із країн Бенілюксу висловилися проти вступу України в НАТО Вчора, 04 грудня

Данія надасть 6 млн євро на відновлення енергетичної інфраструктури України Вчора, 04 грудня

Сибіга розкрив деталі запиту України на ППО: стоятимуть на 19 об’єктах для захисту "ядерки" Вчора, 04 грудня

Україна і США уклали меморандум про допомогу енергосистемі на $825 млн Вчора, 04 грудня

Україна офіційно відмовляється від гарантій, що є замінниками членства в НАТО – заява МЗС 03 грудня