«Банкопад», або Як Нацбанк України провадить очищення вітчизняної банківської системи

У 2014 році банківський сектор функціонував у екстремальних умовах. Анексія Криму, воєнні дії на Сході країни, девальвація гривні більш ніж на 50%, політико-економічні й соціальні потрясіння болісно вдарили по фінансовій системі. Банки зазнали рекордних втрат: за рік сумарний збиток становив 53 мільярди гривень, з яких 30 мільярдів припало на найбільші кредитні заклади. Нестабільна економічна ситуація спровокувала паніку серед клієнтів, які почали масово знімати кошти з депозитних рахунків. За 12 місяців банки втратили 23% гривневих і 49% доларових депозитів. Погіршилися платежі, якість активів, зросла кількість неповернених кредитів.

Голова Національного банку України Валерія Гонтарєва назвала 2014 рік найскладнішим для вітчизняних банків за всю історію незалежності країни. Водночас регулятор надавав їм допомогу: виділив кредитів рефінансування на 222 мільярди гривень. Проте 85% із них того самого року повернули, бо це переважно були кредити овернайт, і загалом стимулювався спекулятивний попит на валютному ринку.

У цій несприятливій для бізнесової діяльності атмосфері розпочалося так зване очищення Нацбанком банківської системи. 33 банки попали «під ніж»: до них була введена тимчасова адміністрація. У наступному 2015 році ще 33 банки виведено з ринку. 3 жовтня 2015 року голова НБУ заявила, що «ми стабілізували ситуацію й очистили банківський сектор». І запевнила: «Ми вже очистили ринок від так званих зомбі-банків, де не було ніяких активів; забрали з ринку банки-«мийки», які займалися відмиванням та оготівковуванням грошей (їх уже вивели з ринку)».

Однак, по-перше, ці зусилля не оцінив МВФ (відтоді призупинено транші для України), по-друге, не можна погодитися з цією категоричністю В. Гонтарєвої. Попри те, що 3 жовтня
2015 року пролунала ще одна її гучна заява («Нині в банківському секторі залишилися здорові, реальні банкіри»), процес очищення триває й досі. За 5 місяців цього року вже 14 банків визнані неплатоспроможними, а 2 — самоліквідувалися. Більше того, по всій країні наростає гуркіт «банкопаду», бо насправді валяться не «зомбі», а заклади з першої двадцятки: «Хрещатик», «Фідобанк», а також великий «Укрінбанк» та інші. Щось у своїх діях НБУ не прорахував…

Системна банківська криза загострюється. Даються взнаки, окрім зазначених вище причин, багаторічні структурні диспропорції економіки та вразливість платіжного балансу країни, системний дефіцит довгих ресурсів і шоковий стан банківської мережі, спричинений, як небезпідставно вважають фахівці, системними помилками Нацбанку. І якщо перші з названих чинників залежали від діяльності різних інституцій, то нинішні дії Нацбанку дають зовсім не ті, що обіцялося, результати внаслідок неправильно обраної концепції банківського регулювання.

Зокрема, у середині 2014 року, коли країна занурилася в глибоку кризу, для якої характерними були обвальна девальвація і стрімка інфляція, нове керівництво НБУ досить несподівано оголосило, що відмовляється від політики курсової підтримки гривні, а береться приборкати інфляцію адмінметодами, тобто переходячи до інфляційного таргетування. Така позиція не лише, м’яко кажучи, здивувала фахівців, а й одразу спричинила масові відмови від гривні на користь долара. Наслідком став своєрідний трикутник: утікання капіталів із країни, подальше розкручування інфляції, втрата ресурсів для банків. Замість зниження інфляція у 2014 році прискорилася, а наступного року сягнула рекордного (за останнє 15-річчя) рівня — понад 43%. НБУ проігнорував уроки сусідніх країн, які багато втратили під час сумнозвісного переходу до інфляційного таргетування.

Чергове серйозне збурення в інвестиційно-банківському сере­довищі викликала зміна Нацбанком у лютому 2016 року своєї ж постанови № 464. Регулятор раптово змінив графік і значно скоротив строки збільшення капіталу банків. Зокрема, зобов’язав збільшити мінімальний капітал у 300 мільйонів гривень уже менш ніж за рік — до 11 січня 2017 року, а не до 11 липня 2020 року, як вимагалося раніше. Де ж логіка в діях НБУ? Адже на виконання вимог закону в 2015 році саме він узгодив із банками графіки докапіталізації, а тепер несподівано змінив ці вимоги ще до проведення стрес-тестування банків і аналізу його результатів. Через два місяці регулятор укотре змінив свою постанову. Ці та низка інших недалекоглядних рішень НБУ дають підстави сумніватися у професіоналізмі його керівництва.

Куди втікають гроші?

Тепер про наслідки. Непрогнозованість подальших дій НБУ навіть стосовно великих банків породжує невпевненість і недовіру клієнтів. За 2014–2015 роки вони зняли з депозитних рахунків 17,65 мільярда доларів і 35,3 мільярда гривень. Майже всі ці кошти перестали працювати на реформування країни, а натомість оживили тіньову економіку: частина з них лежать «під матрацами», а інша — наповнює чорний ринок. Оскільки такі значні ресурси не йдуть на потреби структурної перебудови економіки, то слід дати відповідну оцінку діям НБУ, що призвели до цього.

Отже, тенденція така: процес очищення банківської системи під проводом НБУ триває роками, завершуючись ліквідацією кредитних установ. Він водночас і найзбитковіший для громадян України, і найзатратніший для держави. Адже Фонд гарантування вкладів фізичних осіб компенсує депозитні втрати лише їм, і то частково — трохи більше 200 тисяч гривень. Через теперішні низькі ціни на майно ліквідованих банків, що підлягає реалізації, майже нічого не залишається для виплати компенсації юридичним особам. Від такого «очищення» втрачаються колосальні державні кошти: понад 52 мільярди гривень кредитів рефінансування НБУ, сотні мільйонів — Пенсійного фонду, Державної іпотечної установи, понад 25 мільярдів гривень бюджетних установ, «зарплатних» проектів держпідприємств.

У теперішній політиці НБУ є ще одна антинаціональна складова. За такого «очищення» ніколи не вистачить коштів від реалізації майна на компенсацію збитків усім, хто занесений до сьомої черги: це бізнес-структури і великі підприємства, які вже втратили понад 82 мільярди гривень обігових коштів; ОСББ, соціальні та благодійні фонди. З-поміж них також страхові компанії з більш як 500 мільйонами гривень гарантованих сум, які держава зобов’язала тримати в банках, кредитні спілки — з втраченими десятками мільйонів. Через це в Україні почався тривожний процес згортання бізнесу та перенесення підприємцями своєї діяльності за кордон.

Постає запитання: в чиїх інте­ресах Національний банк України здійснює в державі таке регулювання банківської системи? Недавно олігарх Ігор Коломойський дав пряму відповідь: «Валерія Олексіївна чистить ринок для нас». У всякому разі вона висловила переконання, що «коли 85 банків представляють тільки 5% системи, то це ненормально». Хоча жодна економічна теорія не поділяє такої позиції, дії НБУ в дусі зазначеного твердження олігополізують банківський ринок. Тож Антимонопольному комітету України варто б на це терміново звернути увагу.

Не можна оминути увагою й таке: цілі діяльності керівництва НБУ видаються якимись розмитими, а відтак його заходи непослідовні, безсистемні. Як наслідок — уся ця метушня з прийняттям і скасуванням своїх же постанов. А тим часом у економічній сфері держави утворилася атмосфера невизначеності, в якій перебувають акціонери, фінансисти, банкіри, інвестори. Хіба за таких умов прийдуть інвестиції в Україну? Навіть українські трудові мігранти перестають надсилати валютні перекази з-за кордону. Запроваджена НБУ в 2014 році примусова конвертація таких переказів у гривню призвела до значного скорочення обсягу надходжень приватних капіталів у країну (якщо у 2013 році їх надійшло $7,4 млрд., то у 2015-му — лише $4,6 млрд.), а також спричинила зростання тіньових потоків переправляння грошей із інших країн. Немає потреби нагадувати про значущість цього джерела розширення пропозиції валюти на вітчизняних ринках. І вже давно можна було з’ясувати, якої шкоди завдає це обмеження, та скасувати його.

Щоб виправити ситуацію, потрібно насамперед виходити з того, що основною функцією банківської системи в ринковій економіці є мобілізація грошових ресурсів і оптимальний їх перерозподіл для фінансування економічного розвитку, а основною функцією НБУ, згідно з українським законодавством, — забезпечення стабільності грошової одиниці України, сприяння додержанню стійких темпів зростання економіки країни. Для цього не було жодної потреби скорочувати кількість банків і доводити, що Україні не потрібні малі банки.

Уроки «великої депресії» та інших криз

Аналізуючи зарубіжний досвід, науковці дійшли геть інших висновків. Зокрема, економічна історія за останнє століття фіксує два випадки глибоких міжнародних депресій у країнах із переважною орієнтацією на ринкову економіку (в першій половині 1930-х
і в середині 1970-х років). Шведський економіст Бертіль Улін у своїй нобелівській лекції зазначив: «Дещо спрощуючи, можна сказати, що в першому випадку пожвавлення економіки почалося після низки років без допомоги цілеспрямованої політики зростання… У 1970-ті рр., навпаки, численних та далекосяжних внутрішніх заходів політики зростання вживали практично в усіх розвинених індустріальних країнах, крім деяких держав із незадовільним станом платіжного балансу».

Тобто, щойно почалася «велика депресія» (одна з найбільших і найнебезпечніших економічних криз за час існування капіталізму), сталися події, що спричинили істотне скорочення видатків. Масові банкрутства банків зменшили обсяги інвестицій. А банки, як відомо, відіграють вирішальну роль у отриманні ресурсів для інвестування тими інвесторами, котрі можуть використати їх якнайкраще. Голова Федеральної резервної системи США (ФРС) Б. Бернанке констатував: «Закриття на початку 1930-х рр. багатьох банків, можливо, завадило деяким інвесторам отримати ресурси, які їм були необхідні, і, відповідно, могло призвести до подальшого несприятливого зсуву інвестиційної функції».

Також непродуманою була бюджетно-податкова політика. Урядовці тоді більше переймалися балансуванням бюджету, аніж використанням бюджетної політики для стимулювання економіки. Закон про доходи (1932) збільшив різні податки, особливо ті, котрі стосувалися споживачів із середнім та низьким рівнем доходів. Ці та інші процеси нашарувалися один на одного й разом призвели до такої тривалої і драматичної кризи.

Учені довели: важливими чинниками, що визначають сукупний попит, є бюджетно-податкові та кредитно-грошові важелі. Адже скорочення податків збільшує дохід, ставку відсотка й вивільнює частину інвестиційних витрат. А зростання пропозиції грошей знижує ставку відсотка, що стимулює інвестиції і тим самим розширює попит на товари та послуги.

В Україні Нацбанк цими теоретичними постулатами нехтує. Водночас у більшості країн у період криз їх закладають в основу практичних дій.

Варто згадати й масштабну фінансову кризу в США, коли впродовж 19 днів вересня 2008 року відбулася катастрофічна фінансово-банківська розруха. Хоча криза почалася раніше, але вересень став моментом, коли американська фінансово-банківська система повалилася в прірву.

Нобелівський лауреат зі США П. Кругман охарактеризував ситуацію після краху на ринку житла та іпотечної кризи так: «…Економічні наслідки всього, що відбувається (спад кредитування, зниження вартості активів), нітрохи не відрізняються від результатів гігантських нападів паніки у тридцяті роки … У підсумку 2008 рік може стати повторенням 1931-го». Ось такі були настрої навіть у інтелектуалів.

Як приборкали паніку, як удалося уникнути чергової 43-місячної «великої депресії», як стабілізували ситуацію? ФРС здійснила успішні кроки щодо обнуління відсоткової ставки за позиками. Спільно з Мінфіном і ослабленою Федеральною корпорацією страхування депозитів ФРС надала фінансовим організаціям позики, кошти і гарантії на суму 10 трильйонів доларів (для порівняння: у 2009 році федеральний борг США становив 10 трильйонів доларів!). І ФРС надавала позики банкам під майже нульові відсотки, а сама тим часом виплачувала вищі відсотки на резерви, які банки зберігали в ній!

Через запропонований нею механізм довгострокового кредитування під заставу цінних паперів, забезпечених активами, було виділено майже один трильйон доларів на відновлення сек’юритизації кредитів і фінансування купівлі цінних паперів, забезпечених закладними. При цьому на основі державної інвестиційної програми із залученням приватного капіталу створили ринок для «старих» іпотечних позик і цінних паперів, забезпечених закладними. Після того, як в ході аукціону з продажу низки іпотечних кредитів встановлювалися покупець і ціна, Мінфін вкладав у програму по одному долару з коштів платників податків на кожний долар приватного капіталу. Крім того, Федеральна корпорація страхування депозитів кредитувала по 12 доларів на кожний долар приватного капіталу.

До цього адміністрація Обами виділила $787 мільярдів фінансового стимулювання на три роки. А ще виділялися $75 мільярдів на виконання «Плану забезпечення фінансових можливостей домовласників». Цей проект мав на меті знизити відсоткові платежі за іпотечними кредитами для багатьох домогосподарств.

З усього масштабного монетарного стимулювання та підтримки фінансово-банківської системи, що їх оперативно й радикально запровадили регулятор і уряд США, варто акцентувати на одній особливості. В Америці немає державних банків, там усі кредитні заклади приватні. Але колосальні суми допомоги з держбюджету їм надавали для того, щоб зберегти звичайним громадянам їхні заощадження й місця роботи.

Замість стимулювання економіки — консервування кризових процесів

А в Україні Нацбанк тримає в безгрошів’ї фінансово-банківську систему, а антиінфляційну політику зводить до одностороннього стиснення пропозиції грошей, що за умов кризи неприпустимо. На 2015 рік було встановлено стелю збільшення грошової бази на 27%, а фактично, згідно з даними НБУ, вона зросла лише на 0,8%. Темпи зростання грошової маси торік були майже втричі менші за номінальне зростання ВВП. Відповідно, породжено й таку проблему, як висока ціна грошей на внутрішньому ринку. Тому замість монетарного стимулювання економічної санації отримано протилежний ефект — консервацію кризових процесів.

НБУ, зосереджуючись на виконанні регулювальної функції, не бачить пересічну людину. Вже 45 тисяч працівників банківського сектору залишилися без роботи, зокрема через те, що формально відбувається процес віднесення банку до категорії проблемних. Скажімо, спроваджено на ліквідацію держбанк «Родовід» із цікавими заставними об’єктами, хоча потрібно було на його базі розвинути санаційний банк; не знайдено вагомих аргументів для мерії Києва, акціонера банку «Хрещатик», щоб спільно виробити зважену соціальну позицію. Водночас через власне зволікання не доводить до націоналізації банк «Дельта», що варто було б зробити в національних інтересах.

Минулого року промислове виробництво в країні впало на 13,4%. Операційного прибутку підприємств більшості галузей не вистачає навіть для повноцінного обслуговування боргів. Проблемні борги корпорацій протягом 2015 року збільшилися вдвічі й, за прогнозом Нацбанку, найімовірніше, зростуть протягом 2016 року. Тут не до дивідендів. Звідки тоді взяти кошти, щоб капіталізувати банки?

Замість допомоги їм НБУ з першого грудня 2015 року шляхом проведення тендерів скорочує термін надання ринкових кредитів рефінансування з одного року до 90 днів. І це попри те, що голова НБУ в позитив собі за минулий рік записала, що «запроваджено методологічні підходи, які базуються на Базельських принципах». Але ж згідно з цими принципами під час кризи нормативи слід пом’якшувати, а за стабільності сектору — робити більш жорсткими. У світі, до речі, саме так і роблять. Кілька фактів.

У США плановий дефіцит у 2009 році, як частина ВВП, становив 13,5%, що вдвічі більше від попереднього рекорду в розпал важкої кризи початку 1980-х років. Показники бюджетного дефіциту інших економічно розвинених країн: Велика Британія — 14,4%, Франція — 8,2%, Індія — 8%, Японія — 7,4%, Італія — 5,4%, Німеччина — 4,7%, Китай — 4,2%. На тлі падіння доходів від податків і зростання витрат на соціальне забезпечення багато країн під час кризи збільшили державні видатки й знизили податки, щоб стимулювати економіку. Збільшення дефіциту — це сума тих «автоматичних стабілізаторів» і дискреційних програм.

В Україні в 2015 році дефіцит бюджету становив 2,28% (плановий 4,1%), а на 2016 рік запланований у 3,7%! Як наголошував екс-голова Ради економічних радників при президенті Дж. Буші М. Боскін, «дефіцит небезпечний, якщо він фінансує споживання, а не інфраструктуру».

У звіті про фінансову стабільність 9 червня 2016 році, опублікованому НБУ, зазначено: «У цілому банківський сектор залишатиметься збитковим упродовж поточного року через значні відрахування в резерви на покриття збитків від кредитних операцій». Отже, виходить, що вже не так актуально закривати банки. Але скільки банків уже втрачено до того, як почали з’являтися такі оцінки!?

Застереження і пропозиції

Жодна економіка не має імунітету перед фінансовою кризою, але рівень руйнації економіки залежить від швидкості й дієвості реагування економічних регуляторів країни. Помітне минулорічне зміцнення незалежності НБУ зобов’язує його посилити відповідальність за динамізацію темпів економічного зростання. Але надто примітивний і однотипний інструментарій використовує Нацбанк, не вживає заходів для припинення руйнівної ланцюгової реакції «банкопаду» в Україні. Триває тривожна тенденція зміни структури банківської системи не на користь української бізнесової складової: в групі найбільших банків перебувають 3 державні, 8 дочірніх банків іноземних фінансових груп і лише 2 — з українським приватним капіталом («Приватбанк» і ПУМБ). Це при тому, що, прибравши з ринку 42% банків, НБУ позбавив економіку країни інвестиційної функції. Навіть проведена торік реструктуризація держборгу, що передбачає розвантаження бюджетів до 2018 року включно і певну стабілізацію платіжного балансу країни, не дала потрібних стимулів для пожвавлення економіки. І хоч дещо покращилася кон’юнктура світового ринку сировинних товарів, але ні внутрішні, ні зовнішні інвестори не проявляють інтересу до нашої економіки. Отже, підсумуємо.

Виходячи з того, що за рівнем охоплення населення банківськими продуктами та послугами Україна відстає від порівнюваних країн (банківський рахунок у нас мають лише 53% мешканців, тоді як у Туреччині — 57%, а в Польщі — 78%), НБУ треба припинити дискретний підхід до банків. Змінити роль похоронної команди на інституцію, що підтримує банківський сектор. Лише за умови об’єднання зусиль НБУ і банків цей сектор може стати локомотивом реформ у державі.

Структурно-технологічна модернізація неможлива без оздоровлення фінансово-банківської ситуації в країні. А воно має опиратися на підвищення рівня монетизації економіки. Оскільки галопуюча інфляція відбувається в умовах грошового голоду в реальному секторі, то «розігріти» економіку слід шляхом продуктивної емісії, яка через кредитні канали, торговельні (товарні) векселі має стимулювати виробництво, експорт продукції, зростання зайнятості й зарплат. Це нині має бути стратегічним завданням України, навколо якого слід об’єднатися державницьким політичним силам:

а) основою комплексу заходів стимулювання необхідно зробити нарощення експортних можливостей господарюючих суб’єктів, і не важливо, це державні підприємства чи приватні фірми. Кожному з них, хто матиме укладений експортний контракт (на вироблені товари кінцевого споживання чи надання послуг за кордоном) і відкриє кредитну лінію в одному з банків України, Кабінетом Міністрів компенсуватиметься, наприклад, 3/5 відсоткової ставки.

У цьому комплексі заходів стимулювання Кабмін міг би шляхом зміни розміру компенсованої частки у відсотковій ставці окреслювати пріоритети розвитку галузей інноваційної економіки. Це має бути програма перебудови економіки, а не пом’якшення економічного спаду. За такого підходу схему стимулювання експорту з допомогою відшкодування ПДВ слід припинити, адже вона наскрізь пронизана корупційними зв’язками, бо реалізується органами державної влади;

б) дешеві багаторічні кредити рефінансування НБУ мають бути виділені банкам під цільові програми, зокрема такі:

— закупівлі в розстрочку меріями міст українських трамваїв, тролейбусів, автобусів (фінансова децентралізація вже реально наповнює міські бюджети, але ще недостатньою мірою);

— започаткування виготовлення 9 літаків Ан-140, які зголосилися купити Китай, Іран і Азербайджан;

— будівництва й придбання комерційного житла економ-класу для переміщених осіб із зони АТО.

Таких програм, виходячи з тео­рії порівняльних переваг, може бути багато. Важливо, щоб була максимальна прозорість їх реалізації. З цією метою має бути відкрита окрема веб-сторінка, з якої населення зможе отримувати інформацію щодо вживаних на урядовому й на рівні НБУ заходів з подолання кризи, переліку нових робочих місць тощо. Так закладатиметься основа формування довіри між громадянами і владою;

в) Нацбанку варто спрямувати зусилля не на «дострокове повернення рефінансування НБУ», а на вкрай важливу справу: запропонувати механізми переведення десятків мільярдів доларів внутрішніх інвестицій «з-під матраців» у реальну економіку. На відміну від іноземних інвесторів з українськими людьми можна швидше домовитися — вони хочуть жити в своїй успішній країні, маючи гідні доходи, адекватні власному освітньо-трудовому потенціалу.

Оскільки неузгодженість різних правових актів і заходів економічної політики НБУ унеможливлює формування стійкого інституціонального середовища для розвитку конкурентного банківського ринку, варто відновити практику проведення Мін’юстом України правової експертизи нормативно-правових актів Нацбанку.

Комітету Верховної Ради України з питань фінансової політики і банківської діяльності невідкладно домогтися прийняття Верховною Радою України законів «Про реструктуризацію зобов’язань громадян України за кредитами в іноземній валюті, що отримані на придбання єдиного житла (іпотечні кредити)», «Про облігації, забезпечені відокремленими активами», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регульованих ринків та деривативів», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо стимулювання кредитування в Україні».

З метою впорядкування використання механізму «професійного судження» під час перевірки фінансової та бухгалтерської діяльності банків пропонувати НБУ у своїх нормативно-правових актах чітко визначити суб’єкт, об’єкт, вимоги до обґрунтування й порядок оскарження професійного судження, кваліфікаційні вимоги до посадової особи, яка має право на нього, і відповідальність за необ’єктивність професійного судження.

* * *

Наостанок хочу запросити фахівців до дискусії, яка, сподіваюся, дасть нам можливість сформувати об’єктивну оцінку поточної ситуації й, виходячи з цього, переосмислити роль економічних регуляторів у запровадженні екстраординарних витратних заходів для стимулювання економічного пожвавлення. Більше того, йдеться не тільки про рецепти порятунку економіки, а й про відновлення справедливості щодо мільйонів пересічних громадян, які не мають потерпати через некваліфіковану, а то й безвідповідальну діяльність високопосадовців в такій чутливій і суспільно важливій банківській сфері.

Михайло ДОВБЕНКО,
народний депутат України, перший заступник
Голови  Комітету з питань фінансової політики і банківської діяльності,
доктор економічних наук

Автор: