№4, лютий 2007

Партійні оргії й ціна життя Юрія Живаґо

Юрій Живаґо – добродій із накрохмаленим комірцем, у костюмі-трійці, з борідкою клинцем і лікарською валізкою в правиці. З подружньою половиною перед Богом і людьми, милими дітками й пасією на стороні – забороненою, ганебною, обурливою, достеменною пасткою, в'язницею, сплетеною з жил і м'язів, капілярів і сухожиль, потоків крові й патьоків поту, паморочей, потьмарень, задух, зітхань і криків. Він – одверта чудасія й непорозуміння. Жорстокий дотеп.

Варто писати було роман про епоху. Без усіляких там ліричних ліній. Бо ж які вони, лінії? Якісь пунктири, штришки та кривульки, крапочки та ляпки на полях історії. Історії не потрібні персонажі. Персонаж – це анахронізм. Ремікс на тему Плутархових життєписів. Історію пречудово можна переписати, не згадуючи фізичних осіб, які тільки зігрівають повітря своїми 36 і 6 за Цельсієм та ґрасують землю. Іноді мені шкода історію. Шкода, що вона не може обходитися без людей узагалі.

Пастернак прагнув написати роман про пережиту ним епоху – одну з найвеличніших історичних епох, що випадали на цій планеті. Про людину поміж подієвих колосів. Чоловіка та його фах, його жінок, дітей, друзів і приятелів, однодумців і тих, про кого він не може згадувати без роздратування. Про те, як він заробляє на шматок хліба і в'язку дров, десяток картоплин і фунт чаю. Не було б революції та війн, не було б морального здичавіння й дуже подібного до нього політичного фанатизму, не прийшли б «времена немыслимого быта», що являла б собою історія про чоловіка та його оточення? Дешеву мелодраму для сентиментальних добродійок. Навіщо письменнику ця антропологія? Ця зайвиця, що тільки псує чистоту проявлення велетенських ідей? Навіщо люди, коли є ідеї? Важкі, мов мішки з цементом; пружні, наче арматура. Можливо, не такі досконалі, як гадав Платон. І не зовсім вічні, і аж ніяк не універсальні, як хотілося б. Але незрівнянно гармонійніші, аніж особини, що населяють історичний будмайданчик. Навіщо в романі вся ця побутовщина? Блюзнірське запитання. Блюзнірське запитання? Пастернак – гуманіст. Його влучно характеризують слова, сказані Миколою Бердяєвим про Льва Толстого: «Пелюшка, замазана в жовте й зелене, йому дорожча, ніж бойове знамено».

«Ідіть додому, лікарю» – це з Михайла Булгакова. Після фаталістичної сцени вбивства заклопотаного родинними проблемами єврея; після опису зневажливого ангела смерті, пишного, наче театральна масовка, петлюрівського полковника Галайди, являється червоний комісар. І по-дружньому так, співчутливо, трохи втомлено: «Ідіть додому, лікарю». Як просто, людяно, майже шляхетно! «Ідіть додому, лікарю», не плутайтеся під ногами, не до вас зараз, треба буде, самі прийдемо. Читач зітхає, читач у задумі, читач у полоні, його симпатії визначені.

Доктор Живаґо хоче в лікарню, де пахне гнилими кінцівками, йодом і хлороформом. Хоче на вулицю – ті два квартали, що відділяють його оселю від лікарні. Два квартали зі змінами пір року, незмінними візниками, вітринами та ґречними вітаннями. Хоче до дому, де жде його тендітна Тоня, тупцяють паркетом діти, пахне кулеб'яка чи ще якесь не відоме мені кулінарне диво і в кабінеті, між берегами широкого стола, спрагло парують білі аркуші паперу. Аби йому хто сказав: «Ідіть додому, лікарю».

Митці полюбляють маленьких людей і їхнє маленьке життя. Люблять усе якось так перекрутити, щоб маленьке життя стало справжнім життям, а кулеб'яка здіймалася вище Вавилонської вежі. Невже це і є гуманізм?

Блиск філософії буденності

Геракл вичистив авгієві стайні. Це – подвиг. Гори трупів і гори гною – свідчення доблесті героя. Не міф, а гротеск. Чи ще щось таке. Справжнє глузування з міфічного мілітаризму. Цей міф – архетип філософії буденності.

Російський політолог Ірина Іванченко й український філософ Євген Бистрицький, упиваючись красномовством, із пафосом і непідробною щирістю пишуть, що немає іншого життя, окрім буденного. Пишуть справді гарно й переконливо. Що є ідеології, що є політична мобілізація, що є оце «на смертний бій», «no pasaran!», «кроком руш! Ліва, ліва…»? Що це? – запитують вони. Ніщо інше, як відчуження. Велике ошукування. Нормальних людей, різних людей голять, стрижуть під «нульовку», зодягають у шинелі й заганяють в окопи. Якщо не читати газет і політичних прокламацій, не бачити чесних облич телевізійних дикторів, не слухати їхніх просторікувань у стилі а-ля Доренко, не підкорятися їхнім навіюванням («Повторяйте за мной: ковровые бомбежки»), то ніколи не зрозуміти, що роблять ці люди. Чому вони згідні вбивати одне одного й поготів – помирати чи бути скаліченими. У чому сенс? Адже гасла, якими їх заохочують, не обіцяють жодному з них жодної користі. Резонне та наївне запитання.

Апологети буденності прагнуть вийняти з рук людських бойові знамена й дати лопати: ідіть і чистіть авгієві стайні. Ідіть і відкидайте сніг од власного порога. Латайте дах. Змініть прокладку в крані, хай він не деренчить щорання. Вимийте посуд. Витріть носи власним дітям. Вичистіть взуття. І так щодня. І так усе життя. І так до скону. Це і є подвиг. Подвиг, який здійснив міфічний Геракл. Не чекайте політиків. У них також є діти та брудний посуд. Не сподівайтеся на ідеології. Вони не мають рук, щоб поратись у вашому домі. Не ждіть Месію. Коли Він прийде, то матиме інший клопіт. Чоловіки, вилазьте з окопів. Доки ви граєтесь у солдатиків, хтось носить вашу піжаму й курить на вашому балконі. Жінки, невже необізнаність – передумова спокою? Це і є пафос філософії буденності.

Звісно, дискурс філософії буденності респектабельніший. Ґрунтується на викритті ірраціональності політичних текстів. Виявленні маніпулятивності політичної комунікації. Підкресленні, що передумовою соціальної мобілізації є необізнаність. І що тільки спеціально створений брак знання дає змогу формувати суспільний консенсус у тоталітарних спільнотах. Використовуються положення теорії діалогічності Мартіна Бубера: не відсторонені цінності збагачують людину, а лише безпосередній контакт з іншою, такою само, як і ти, живою істотою. Усе це є в дискурсі. Але висновки в їхньому остаточному підсумкові (як, зрештою, і будь-які інші висновки) вельми прості: життя людське закоротке, щоб жертвувати політиці бодай найменшу хвилю. А метод, метод дуже ефективний: деестетизація політики.

Злиденність філософії буденності

«Ми не євреї, ми – шнайдери» (себто кравці), – казали Володимиру (Зеєву) Жаботинському його лондонські одновірці. А хотів він од них небагато: поголити, обстригти пейси, зодягти в шинелі й одправити на фронт. Помирати за Ерец-Ізраель, державу, якої не існувало вже понад дві тисячі років. За землю обітовану, обіцяну їм Богом, якої жоден із них не бачив.

«Ми не євреї, ми – шнайдери», не займайте нас, навіжені сіоністи. Ми не українці, ми – мужики, ми – одесити, харків'яни, робітники, шахтарі… Ми – хохли. Не займайте нас, політичні екстремісти. Не чіпайте наш суржик, наших місцевих баронів і «региональные особенности». Не ворушіть минуле, не паплюжте дружбу народів і велику Перемогу. Обороніть нас од НАТО і СОТ, «вот». Дайте нам хліба й кумирів. Як правий у своїх висновках академік Ахієзер: крах модернізації призводить до неминучої архаїзації суспільної свідомості.

Та повернімося до шнайдерів лондонських. Сталося неможливе. Те, про що мріяв Жаботинський і спершу сприймалося як найновіший анекдот. Шнайдери залишили свої машинки Zinger і взяли до рук гвинтівки. Коли вони йшли в лондонський порт, музики точили зі скрипкових лон пронизливі звуки, подібні до завивання пустельного вітру, що здіймає крики верблюдів, тріпотіння шатрових пологів і хмари найдрібнішого піску, кидаючи його жменями просто у вічі, подразнюючи слизову ока. Вони вирушили на єгипетський фронт. Аби звідти, як і тисячоліття до того, пройти в землю обітовану. Покладаючись тільки на власну мужність. Сподіваючись тільки на Божу поміч. Живлячись тільки власною вірою.

А хто залишився в крамниці? – спитають прихильники філософії буденності. Не знаю. Це мене не обходить. Як не обходило й тих перших єврейських вояків. Як не обходило їх і ще дуже багато інших, таких важливих для життя дрібниць.

Коли я доживу до глибокої старості, настільки глибокої, що навіть не розумітиму, що це старість, то хочу поділяти філософію буденності. Це філософія для літніх людей, літніх народів, ветхих держав. Вона пасує якомусь Монако. Добре сприймається на березі Женевського озера. Але це не та філософія, з якою можна відроджувати народи, створювати держави. Це не життєва філософія. Точніше, це не філософія зростання, а пафос анабіозу. Звісно, з нею можна дожити до старості, поставивши за мету померти якнайпізніше та якнайкомфортніше. Та якщо так, то найбільший мудрець – черепаха.

Лев Ґумільов у контексті своєї доволі умоглядної концепції пасіонарності висловив слушне спостереження: вектор пасіонарності протилежно спрямований до вектора інстинкту життя. У гармонійних особистостей і народів ці вектори врівноважені. У пасіонаріїв інстинкт самозбереження нівелюється. Саме про них ми й читаємо на сторінках історії. Про тих безіменних, хто хотів просто жити, нам розповідає археологія. «Жити-то він жив, а бути-то його й не було», – це Льюїс Керролл про шанувальників життя. Тільки навіжені самогубці могли покинути цивілізований Єгипет і податися в невідому пустелю. Тільки триста фанатиків – залишитися під Фермопілами. Тільки шаленець – повторювати: «Карфаген має бути зруйнований». Тільки безтямний – сказати: «Мертві сраму не імуть». Тільки затятий – поплисти через Атлантику, шукаючи на заході східний берег. Тільки ідеалісти рушили б під Крути.

Костянтин Леонтьєв із розпачем і роздратуванням писав, що нині нам, людям, які погрузли в достатку, самозакоханим, вбраним у потворний одяг, годі й зрозуміти, чому красень Александр у пір'їстому шоломі, приборкуючи коня, кинувся через стрімкі води Гранніка, аби завоювати весь світ і дістатися краю землі. Можливо, ми здатні збагнути, що було б, якби він залишився в Пеллі, знічев'я дискутував з Арістотелем, вряди-годи відвідував Діогена на афінському базарі? Некоректне запитання? Звісно. Але відповідь нескладна: світ був би інший. Без елліністичної культури, геніальних Птоломеїв, красуні Клеопатри, без юдаїзму в тому вигляді, як ми його знаємо і, звісно, без християнства.

Михаїл Гершензон у передмові до легендарного збірника «Віхи» висловив славнозвісну тезу: суспільство не бореться, не мислить, не страждає; бореться, мислить і страждає конкретна людина. Як сказано! Спробуй-но запереч. Не заперечиш. І не тільки тому, що він має рацію. А тому, що це софізм. Найпростіший софізм. Стиль висловлювання і, що найстрашніше, – мислення, проти якого боровся ще Сократ. Звісно, форма висловлення ускладнена й ґрунтується на Сократовому відкритті загальних понять. Гершензон бере загальне поняття, наділяє його антропологічними властивостями та протиставляє людині. Безперечно, суспільство не страждає, страждає людина. Але що є людина без суспільства? 36 і 6 за Цельсієм і не більше. Усе те, що нам подобається в людині, що цінується, є не природним, а соціальним. Навіть у собаках ми шануємо розум, кмітливість, відданість. Хіба розум страждає, хіба відданість страждає? Страждає людина, коли стикається з дурістю та підступністю. От і все заперечення. Людина страждає через суспільство, суспільну боротьбу, суспільні ідеї, суспільні цінності.

Філософія буденності не заперечує загальних понять. Це було б так не по-філософськи. Вона приймає і відстоює всі найважливіші для людини цінності. Але цінності її нагадують вазон на підвіконні: наче зелений, живий, не поллєш – засохне, іноді цвіте. Але це лише вазон, така собі хатня оаза. Дуже не схожа навіть на міський сквер. Співці буденності прагнуть усі цінності розмістити в шафі, розставити на полицях, розвісити на стінах разом зі світлинами, та ще й так, аби вони пасували до шпалер. Аби були ергономічні, зручні в користуванні, екологічно прийнятні, не суперечили моралі. Саме такі цінності влаштовують модну нині філософію. З ними легко засинаєш, міцно спиш і бадьоро прокидаєшся. Живеш довго й щасливо. Наче вазон на підвіконні. Довго, доки не стикаєшся з іншою особою, яка не поділяє всього цього побутового замилування. Яка вибиває двері, розкидає сувенірчики на полицях, плює на світлини, вивертає мотлох із шаф. Тоді закінчується і буденність, і філософія.

Доктор Живаґо хоче в лікарню, хоче шпацирувати двома кварталами, а повернувшись додому, – цілувати Тоню в чоло й підкидати діток, гукаючи «гоп-а». А коли йому стане нудно й закортить гостріших відчуттів, – тремтливою ходою злодія простувати на московські задвірки і там м'яти біле тіло Лариси Ґішар, як він мне в кабінеті білі аркуші з недописаними віршами.

Заґратована вітрина життя

Ґішар у перекладі з французької означає «ґрати». Лариса Ґішар – символ ув'язнення й водночас в'язниці. У чорновому варіанті роману Пастернак розвиває образ Родіона Ґішара. Після революції той змінює прізвище на русифікований варіант: Рєшетніков. Так автор хотів підкреслити символічність імені.

Чому людину незбагненно й нездоланно тягне в пастку, до небезпеки, в бруд? Тягне спотворити і скалічити власне життя? Спаплюжити і забрьохати найсвітліше, найдорожче, те єдине й унікальне, що дається долею як винятковий, майже незаслужений дар? Те, що, можливо, й може принести щастя? Без чого легше здохнути, ніж жити? Без чого гризеш лікті й кидаєшся на стіни, опускаєшся на дно й закінчуєш життя в пивниці або стаєш циніком і не бачиш у житті нічого, крім бруду? «Боляче від того, що не бачиш добра в добрі», – писав у «Вибраних місцях…» Микола Гоголь. Можна втратити й цей біль. Геть втратити здатність до болю. Стати ідеальним камінним господарем життя.

Розпочавши роботу над романом, Пастернак писав у одному з листів, що його цікавить цей потяг людини до ув'язнення, інтерес до ганебного, пристрасть до затхлого боку життя. Тому й виводяться образи родини Ґішарів. Мадам Амалії, нездатної протистояти приниженню, яка штовхає доньку в обійми власного коханця. Родіона Ґішара, схильного влаштовувати справи в такий само спосіб. І Лариси Ґішар, яка все життя ламає нап'яту на неї клітку. Це достеменна достоєвщина. Приглушена, інфантильна достоєвщина ХХ століття, бунт проти долі, докір Усевишньому.

Темний бік буття вельми звабливий. Але «темінь» його зрозуміла на безпечній віддалі. Для того, хто сидить за письмовим столом. А впритул, очима в життєву плоть, він здається вітринним сяйвом.

Расстрєльніков

Павєл Антіпов іде добровольцем на фронт. Потім кидається в іншу бійку – революцію й бере собі псевдонім Стрєльніков. Він мстить. Мстить за своє сіре походження. За нікчемність дитинства та юності. Мстить Ларисі за її відвертість, за те, що вона відкрила йому власну гнилу серцевину. Мстить Комаровському, той виссав усю принаду й красу життя. У той момент, коли йому здалося, ніби він торкнувся найбільшої таїни і в шатах її, осяйних і непідробних, вийшов із затхлого підвалу, з'ясувалося, що таїна – новина в торішній газеті, а шати – панталони, які вийшли з моди й щедро даруються хазяями своїм прикажчикам.

Антіпов мстить у навчанні. Закінчує гімназію й історико-філологічний факультет університету. Самостійно опановує природничі науки. Послідовний в учительстві. Мужній на війні. Незламний у революції.

Письменник влучно характеризує його одним словом: правильний. Він правильно засвоює соціальні й природничі формули, але, додає Пастернак, йому бракує дрібниці: геніальності – здатності несподіваною і парадоксальною думкою обернути гору явищ на істинне прозріння. Правильні люди – страшні. Страшніші за них тільки вольові правильні люди. Антіпов – вольовий.

Зима. У Пашину комірчину приходить Лара. Приходить уперше. Горить свічка. Вулицею в санях їде Юрій Живаґо. Він бачить у засніженому вікні свічковий пломінь.

 

Свеча горела на столе,
Свеча горела.

 

Юрій Живаґо проказує ці слова, помічаючи побутову деталь. Так народжуються неперевершені строфи. Так із тріпотіння вогника народжується пожежа, в якій згорає життя Паші, Лари та Юрія Живаґо. У ній вигорають уральські волості. Чорніє промерзла земля. Гойдаються чорні вішальники – куркулі, несвідомі й просто «малахольні», котрі підвернулися під вольовий порив. Чорніють зруби і комини. А блискучою колією мчить чорний панцерник комісара Стрєльнікова, котрого переляканий люд прозвав Расстрєльніковим. Паша помстився. Усім. Передусім – собі.

Йому не потрібні дарунки. Не потрібні поношені панталони. Він, може, їх і прийме, але його повинні попросити. Повинні благати. І навіть тіні сумніву не має виникати, що йому щось потрібне. Він сам хоче дарувати милість. Сам хоче бути сяйвом. Поставати таїною. Висвячувати весь життєвий бруд власною прихильністю.

Його неможливо не розуміти. Це гординя? Гординя. Звісно. Але (хай буде проклятий цей світ!) він має право на гординю. Він зі шкури вилазить. Шкура приросла до запліснявілої штукатурки його злидарської комірчини, і він її здирає. Іде світом, трусячи шматками м'яса й виблискуючи кістьми. І світ повинен розуміти його біль. А якщо не здатен, то він навчить.

Лара пояснює бунт Антіпова: коли країна захлинулася маніфестами і їхні гасла, які спершу здавалися такими умовними й шалено незвичними, а потім стали частиною мови й чимось серйозним, звісним, сприйнялися ним особисто і він переніс їх у родинне життя. Політика має здатність виповзати з газетних колонок і, збурюючи майдани, проникати за шибки осель. Заглушати своїм лементом посвист чайників і гуркотіння холодильників. Політика не помічає дрібниць. Їй не потрібна «часткова» людина. Потрібна вся, цілковито. З руками, які триматимуть зброю, ногами, котрі крокуватимуть шляхами, горлянками, аби волали гімни, з найдрібнішою часткою мозку. Скільки там нервових з'єднань у людському мозку? Не пам'ятаю. Щиро кажучи, ніколи й не знав. Чув, що їх більше, ніж мікроелементів у Всесвіті. Політиці потрібні всі, весь Усесвіт. Політика тотальна. Бо вона займається найсуттєвішим. А що найсуттєвіше? Те, чим займається політика. Тавтологія? Бридня? Скажіть це авторам маніфестів.

Політику вигадали неправильні люди. Правильні – завчають їхні вірогідні парадокси. Вольові правильні – втілюють їх у життя.

Антіпову бракувало дрібниці – геніальності. Її відсутність і є правильність. Він був добрий хлопчина. Знав, що в світі є багацько ганебних речей. Знав, що його життя – частина цієї ганьби. Але думав, що є і щось гарне. Якщо є потворне, то має бути й ідеальне. Адже темрява передбачає світло. Не буває чорного без білого. Як розпізнати це біле, як віднайти? Він упевнений, що добро приходить до добрих людей. Гадає, що, прагнучи кращого, треба ставати кращим. Добро – до добра. Зло – до зла. Так має бути. Так правильно. Справедливо. Він закохується в Лару, дівчину з іншого, кращого світу. І все чисте, що тільки є в його єстві, вкладає в це почуття. З'ясувалося, що він помилився. Ганьби в її житті було більше, ніж він міг гадати. Яка прикрість! Він занадто гарний, щоб гордо викинути її за свій гнилий поріг, назвавши шльондрою. Він залишає її, аби ненавидіти. І ненавидіти себе за слабодухість і відсутність гордості. Ганебність життя помножується, роз'ятрюється жалістю і стає нестерпною, бо кожен його чистий порух тільки нагромаджує бруд.

Коли він запалював свічку, то ще не читав Рене Декарта, який стверджував, що Бог має бути, бо Він є абсолютним еталоном, логічним поняттям, необхідним для будь-якого порівняння. Від цієї тези малесенький крок до думки, що Бог – тільки логічне поняття й не більше. Бог – еталон, що дає змогу розрізняти ступені потворності. Якби він був зіпсутим циніком, як Комаровський, то спробував би перевірити це твердження емпіричним шляхом. Продовжував би шукати чисту дівчину Лару з кращого світу. Так він невдовзі з'ясував би, що ідеальна Лара – це його марення. Можливо, й збагнув, що немає і кращого світу. А в нападі люті назвав би ся сліпцем, який не помічає, що в світі немає нічого білого, білого взагалі, є тільки поняття «біле», існують лише відтінки чорноти.

Лара недоговорює. Не до кінця розкриває бунт Антіпова. Можливо, навіть цілком і не розуміє своєї ролі в його житті. Пояснює лише те, чому він літньої ночі, слухаючи постук військових ешелонів, вирішує залишити родину та провінційне містечко й вирушити туди, де небезпека виразна, а ненависть розмежована лінією фронту. Він хапається за аркуші маніфестів, присвячує себе служінню їхнім артикулам і знакам оклику, бо вони роблять світ контрастним. Він живе в розмитій, переплетеній із побутовими втіхами буцегарні «Ґішар». Йому й на думку не спадає, що в світі може не бути в'язниці. Що страшніше за невидиму тюрму? Він хоче бачити мури і ґрати, собачі писки і марудні обличчя конвоїрів. Хоче, зрештою, мати карцер, у якому годен буде вільно пройти кілька кроків: од стіни до стіни, од дверей до нар. Од вивчення гуманітарних умовностей він переходить до пізнання виразних природничих законів, фізичних тіл, їхніх мас і векторів. Умовності нестерпні, якщо це не твої умовності. Він хоче жити за законами термодинаміки.

Антіпов не розуміє, що природничі закони – теж умовності. Світ речей – великий нотатник, у якому записуються геніальні марення й не менш геніальні дурниці. У фільмі «Сни» японського режисера Акіри Куросави герой живе на полотнах Ван Ґоґа. Стрибає намальованими стежками. Ґрасує неймовірно зелені газони. Милується рудими світанками над кривими дахами. Хтось вигадав граматику, розставив коми й тире, наробив помилок. Сторінки труїзмів і риторичних пасажів – світ природничих законів.

Лариса пише Антіпову власний текст. Й у той момент, коли він вирішив стати вільним, закінчилося його учнівство. «Собака, сбежавшая от хозяина, пересекает улицу по переходу» – ці рядки Йосифа Бродського про Антіпова. Матерія інертна. Невільна, як невільні літери й ноти. Літера до літери за порухом відчуття, слово до слова за примхою думки. Антіпов не має думок. Він персонаж Лариного есея про ув'язнення. Він хоче матеріалізувати і власне існування, і фабулу тексту.

Різдвяної ночі, коли молодь кружляла довкола ялинки, а статечні добродії грали у віст, Лара вийняла револьвер і вистрілила в Комаровського. Схибила. Влучила у випадкову особу. Так Антіпов став Расстрєльніковим. Прагнучи правильно облаштувати життя, він не міг із толстовськими проповідями мандрувати селами, не міг грюкати кодексами на судових засіданнях. Цього немає в Ларисиному тексті. У ньому є ненависть, утечі, постріли й випадкові жертви.

Якби Антіпов читав Декарта, то тричі подумав би, перш ніж чиркнути сірником і запалити свічку. А якби читав, запалив би? Мабуть. Напевне запалив би. Але тоді події в його помешканні анітрохи не скидалися б на описані у вірші Юрія Живаґо. Тоді б – без ілюзій, без почуттів, дуже подібних до тих, які виникають, коли, заледве видершись на вершину гори, озираєш краєвид; без криків, з якими вибігаєш на берег моря; без німоти і подиху, з якими, впавши горілиць у траву, дивишся в небо, розграфлене електричними дротами, відчуваючи чіпкі пальці гравітації, котрі не дають сповзти круглою поверхнею Землі й зірватися поміж хмари. Тоді б – стриманіше. Стриманість прикрашає чоловіка. Ейфорія вдячності – від кволості та нікчемності. Стриманість – од гордої зверхності. Тоді, можливо, і виник би шанс для геніальності. Адже геніальність – це примха. Так само як творчість. Відтак не Лара, а він, Антіпов, писав би текст. Геніальність – це свобода. Кажуть: знання робить вільним. Згоден, але з одним уточненням: коли знання не сприймається як вирок, а розгортається перед прозрінням, ніби мапа з рифами, мілинами й акваторіями; розстилається, наче рулон ватману з планом місцини, в яку можна вписати, наприклад, нову Вавилонську вежу.

Комаровський – гуманіст

Віктор Комаровський любить себе, свій адвокатський фах і свого англійського бульдога. Не з книжок, а з життя він знає, що світ погруз у лайні. Світ вартий тільки гарної судової промови і правильно складеної касаційної заяви. Комаровський любить себе, бо вчасно зрозумів, що світ – лайно. Адвокатський фах, бо він дозволяє йому зручно жити серед убивць, крадіїв і збоченців. Бульдога, бо той любить його. Згодом Комаровський полюбив Лару й відшмагав бульдога. (Як на мене, то це найлюдяніший епізод у романі.)

Пастернак пише, що Комаровський закінчив життя на задвірках планети, які відомі тільки збирачам марок. Можливо. Але й там потрібні досвідчені адвокати.

Комаровський забагато знає про людей і тому не церемониться з ними. Він розорює й підштовхує до самогубства батька Юрія Живаґо, тримає на короткому повідку Амалію Карлівну та розбещує її доньку. Якби Пастернак жив у наш час, він не писав би роман під назвою «Доктор Живаґо», а написав би бестселер «Адвокат Комаровський». Комерційний успіх був би гарантований. Під Пастернаковим пером він став би героєм нашого часу. Достеменним ідеалом, соціальним взірцем, прикладом для наслідування. Чим не приклад: розважливий і водночас рішучий, справжній професіонал, соціально успішний, наполегливий, знає, чого хоче від життя, й уміє досягати поставленої мети? Щоправда, цинік, але спробуй не бути циніком за його фаху!

Я чому згадав за Комаровського? Він приклад людини, ідеально пристосованої до життя в цьому світі. Комаровський не має ілюзій (він і сам може написати трактат про первородний гріх і його наслідки), не бунтує (пам'ятає статті кримінального кодексу, присвячені цьому питанню), не збирається переробляти світ (вистачає здорового глузду), не занепадає духом (розуміє беззастережний максималізм новозавітних слів: «Блаженні слабодухі»). Його навіть можна назвати гуманістом. А чом би й ні? Адже пам'ятаємо фразу Антуана де Сент-Екзюпері: «Ми відповідальні за тих, кого приручили». Комаровський приручив Лару й бореться за неї. Витягає з усіх халеп. Заради неї навіть бульдога відшмагав. Це, звісно, не критерій глибини почуття, але щось та означає. А те, що знаходить її десь за Уральським хребтом, – критерій. Виходить, що гуманіст.

Батько Живаґо покінчив життя самогубством. Увесь роман – опис млявого, марудного, поступового суїциду Юрія Живаґо. Самогубець не тільки той, хто кидається під потяг, шугає з небосяга чи вибиває собі мізки револьверною кулею. Самогубство, зазвичай, не таке театральне. Найчастіше це притуплене, занудне, ліниве самокатування, позбавлене афектів й істерик, з тонким присмаком мазохізму. Це дні та ночі, тижні й місяці, роки, роки й роки нудьгування. Самогубець – знахідка для белетриста. Найпростіший спосіб затаврувати соціальність. Не дивина, що образами самогубців сповнена світова література. Справжній апостол у галереї живих мерців – Юрій Живаґо.

Саме ім'я – Живаґо, за Пастернаковим задумом, мало символізувати життя. Живаґо означає «живий». Та який він живий? Який він Живаґо? Він – Мертваго.

Я довго не міг збагнути: навіщо Юрію Живаґо ця дівчина, Лариса Ґішар? Особа плебейського походження й відповідних схильностей. Чому людину тягне в пастку? – запитує Пастернак. Підступне запитання. Найпростіше відповісти, згадавши Фройдове поняття «інстинкт смерті». Але й відповідь підступна. Бо ж аби-то знати, де пастка. Марудячись життям, що складається зі щоденних світанків, ритуальних сніданків, бігаючи на повідку секундної стрілки, мандруючи за порухом залізничної стрілки, так хочеться підморгнути зліпленій із плоті та крові дівчині Ларисі Ґішар. Але Лариса Ґішар – це ще не пастка. Пастка в тобі, якщо ти не знатимеш, як дати собі раду, коли Лариса Ґішар підморгне у відповідь.

Юрій Живаґо помирає на трамвайній зупинці. Повз натовп роззявляк, які зібралися глянути на мерця, проходить мадемуазель Флері. Стара жінка бреде у французьке посольство отримувати еміграційну візу. Це альтернатива. Якщо ти «не дружиш» із абсолютною владою, то стаєш злидарем і здихаєш на трамвайній зупинці; або ж, утомившись од злидарства, бредеш по еміграційну візу, тримаючи дулю в кишені абсолютній владі.

«О, секи!»

У 1917 році Борис Пастернак пише такі рядки:

Это правда. Я пал. О, секи!
Я упал в самомнении зверя.
Я унизил себя до неверья.
Я унизил себя до тоски.

1917 рік. Ще не вивільнилася громадянська лють. Ще не виповзла садистична суть жадання влади. А «будущего зов» уже упрозорюється.

Я их мог позабыть? Про родню,
Про моря?
Приласкаться к плацкарте?
И за оргию чувств – в западню?
С ураганом – к оргиям партий?

У цих двох строфах 1917 року – весь «Доктор Живаґо»: рідня і моря – проти плацкарти й оргій па

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Останні новини

Зеленський відкинув ультиматум Путіна: Він займається відродженням нацизму Сьогодні, 15 червня

Данія підписала меморандум про закупівлю зброї в українських виробників Вчора, 14 червня

Канада оголосила черговий пакет санкцій проти Росії Вчора, 14 червня

Україна та США підписали 10-річну безпекову угоду Вчора, 14 червня

Зеленський: Угода зі США містить положення щодо поставок Patriot та F-16 Вчора, 14 червня

Безпекову угоду України з США винесуть в Конгрес, вона буде юридично зобов’язуючою – Жовква Вчора, 14 червня

WP: У США визнають, що Трамп зможе скасувати безпекову угоду з Україною Вчора, 14 червня

На полях саміту G7 Україна підпише безпекову угоду також з Японією Вчора, 14 червня

Пісторіус: Німеччина передає Україні чверть своїх систем Patriot, більше - не може Вчора, 14 червня

Україна та Японія підписали безпекову угоду 13 червня