№3, лютий 2007

Продовжуємо досліджувати болючу тему голодомору 1932–1933 років. Як усе було насправді – в листах наших читачів.

Великий голод. Стань свідком злочину

В'язала снопи з ранку до вечора, та не дали й зернини

Я народилася 13 січня 1920 року в селі Процівка Роменського району Сумської області. Сім'я була велика: батьки, брати Гриць та Василь, сестри Катерина й Зіна. Я була найстаршою й допомагала матері збирати колгоспний хліб.

Врожай надбали великий. Я це добре пам'ятаю, бо в'язала снопи з ранку до вечора. І що ж? На трудодні не дали й зернини. Пізніше по хатах почали ходити «більшовички» (так їх усі називали) і, як злодії, все забирали. Мати сховала далеко в піч торбинку з квасолею – знайшли. Нишпорили в городі й натрапили на яму з картоплею. Викопали. Бачили, що мати і діти плачуть, але на це не зважали. На щастя, не добралися до погреба, де ми зберігали квашену капусту, солоні огірки, буряки та дрібненьку картоплю. До Нового року ми на цьому й протрималися.

Потім стало зовсім погано: батька забрали до в'язниці. Він працював у місті й завжди приносив щось поїсти. Коли не стало цього приробітку (батька випустили влітку 1933 року), мати носила на базар сукні та хустки й міняла їх на хліб. Та все одно весь час хотілося їсти. Ходили ми тихо, навіть не розмовляли, нічого не просили. Мимохіть щось шукали в хаті, однак нічого їстівного не знаходили.

Село перетинала дорога. Нею щодня їздила підвода. Невідомі люди підбирали померлих і ховали їх у великих ямах на старому кладовищі. 1956 року все зрівняли з землею й побудували яйцебазу. Запам'яталося назавжди: ми боялися близько підходити до тієї дороги. Та лихо не обминуло родину.

Спершу померла Зіна, а потім лягли й ми: стали чекати смерті. Мати ледь-ледь ворушилася: була вагітна. Йшов дощ… Раптом так засяяло сонечко, що мені захотілося вибратися з хати. Не знаю, звідки взялися сили, але я примусила братів і матір повзти у двір. Там стали рвати травичку. Так і вижили. Через деякий час повернувся батько, а мати в серпні народила хлопчика…

Тамара ПЕТРАШ.
м. Київ.


Нагайками били навіть дітей

Мої мати й тітка пережили голодомор у селі Баландино Кам'янського району Черкаської області. 1929 року їх «розкуркулили», бо побудували нічогеньку хату під залізом. А потім «чекісти» спеціальними «штричками» шукали на подвір'ї все, що можна було їсти. У селі деякі люди вижили, а сусідня Вербівка вимерла.

Діти ходили на поле шукати щось їстівне: де-не-де були колоски.

Не чужі, а свої, місцеві, об'їждчики наздоганяли малюків і били нагайками. Хлопчики та дівчатка плакали не так від болю, як від нестерпного голоду.

Наталія ЯКОВЕНКО.
м. Кривий Ріг.

Останні новини

Прем’єрка Данії прибула до України Сьогодні, 23 лютого

ГУР прокоментувало можливе звернення Придністров’я про "приєднання до РФ" Сьогодні, 23 лютого

Голова МЗС Угорщини в Ірані домовлявся про торгівлю і "забув", як Тегеран постачає РФ зброю Сьогодні, 23 лютого

Бундестаг проголосував за пропозицію з далекобійною зброєю для України без згадки про Taurus Сьогодні, 23 лютого

Британія надасть Україні ще 200 ракет Brimstone Сьогодні, 23 лютого

Латвія першою в ЄС забороняє імпорт агротоварів з Росії та Білорусі Сьогодні, 23 лютого

Politico: Байден підтримує кандидатуру Рютте на пост генсека НАТО Вчора, 22 лютого

Посли ЄС попередньо погодили продовження торговельних пільг для України ще на рік Вчора, 22 лютого

ЗМІ: Канада готова профінансувати масові поставки боєприпасів в Україну Вчора, 22 лютого

Глава Єврокомісії: Переговорна рамка для вступу України буде готова не швидше літа 21 лютого