№3, лютий 2007
Великий голод. Стань свідком злочину
В'язала снопи з ранку до вечора, та не дали й зернини
Я народилася 13 січня 1920 року в селі Процівка Роменського району Сумської області. Сім'я була велика: батьки, брати Гриць та Василь, сестри Катерина й Зіна. Я була найстаршою й допомагала матері збирати колгоспний хліб.
Врожай надбали великий. Я це добре пам'ятаю, бо в'язала снопи з ранку до вечора. І що ж? На трудодні не дали й зернини. Пізніше по хатах почали ходити «більшовички» (так їх усі називали) і, як злодії, все забирали. Мати сховала далеко в піч торбинку з квасолею – знайшли. Нишпорили в городі й натрапили на яму з картоплею. Викопали. Бачили, що мати і діти плачуть, але на це не зважали. На щастя, не добралися до погреба, де ми зберігали квашену капусту, солоні огірки, буряки та дрібненьку картоплю. До Нового року ми на цьому й протрималися.
Потім стало зовсім погано: батька забрали до в'язниці. Він працював у місті й завжди приносив щось поїсти. Коли не стало цього приробітку (батька випустили влітку 1933 року), мати носила на базар сукні та хустки й міняла їх на хліб. Та все одно весь час хотілося їсти. Ходили ми тихо, навіть не розмовляли, нічого не просили. Мимохіть щось шукали в хаті, однак нічого їстівного не знаходили.
Село перетинала дорога. Нею щодня їздила підвода. Невідомі люди підбирали померлих і ховали їх у великих ямах на старому кладовищі. 1956 року все зрівняли з землею й побудували яйцебазу. Запам'яталося назавжди: ми боялися близько підходити до тієї дороги. Та лихо не обминуло родину.
Спершу померла Зіна, а потім лягли й ми: стали чекати смерті. Мати ледь-ледь ворушилася: була вагітна. Йшов дощ… Раптом так засяяло сонечко, що мені захотілося вибратися з хати. Не знаю, звідки взялися сили, але я примусила братів і матір повзти у двір. Там стали рвати травичку. Так і вижили. Через деякий час повернувся батько, а мати в серпні народила хлопчика…
Тамара ПЕТРАШ.
м. Київ.
Нагайками били навіть дітей
Мої мати й тітка пережили голодомор у селі Баландино Кам'янського району Черкаської області. 1929 року їх «розкуркулили», бо побудували нічогеньку хату під залізом. А потім «чекісти» спеціальними «штричками» шукали на подвір'ї все, що можна було їсти. У селі деякі люди вижили, а сусідня Вербівка вимерла.
Діти ходили на поле шукати щось їстівне: де-не-де були колоски.
Не чужі, а свої, місцеві, об'їждчики наздоганяли малюків і били нагайками. Хлопчики та дівчатка плакали не так від болю, як від нестерпного голоду.
Наталія ЯКОВЕНКО.
м. Кривий Ріг.
Архів журналу Віче
![]() |
№7 |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Ексдержсекретар Трампа розповів, яким може бути його "мирний план" для України
Сікорський про дозвіл Україні бити вглиб РФ: Крапля камінь точить
Як знайти надійний пункт прийому алюмінію в Києві?
Почему опытные туристы выбирают Lowa
Порівняння вісків для виготовлення свічок
Президент Словаччини погрожує Україні через припинення транзиту роснафти
Чехія готує нову ініціативу з постачання Україні снарядів на 2025 рік
Штаб Трампа подав скаргу на Гарріс через передачу грошей із фонду Байдена
Польський міністр назвав вирішення історичних суперечок щодо Волині умовою вступу України до ЄС
Голова Секретної служби США, яка не попередила замах на Трампа, подала у відставку