Інституційний сюрреалізм

12 січня фракція БЮТ в унісон з антикризовою коаліцією проголосувала за закони про Кабінет Міністрів, імперативний мандат для депутатів місцевих рад і опозицію. А гадалося, щонайменше до літа парламентарії воюватимуть за кожен рядок закону про Кабмін і опозицію. А там, диви, й бюджетний процес час починати. Так і рік мине. Але 12 січня перевернуло світ знудьгованих політологів. Того дня новинярі вганяли під куполом із завзяттям гончаків, жадаючи урвати шмат свіжої інформації, аби принести її азартним погоничам. Однак з'ясувалося, що
12 січня – це увертюра. Гучний вступ до довгої симфонії, кінця-краю якої не знати й партитури ніхто не читав. Та й чи вміють музики читати ноти, ще невідомо. Щось у світі відбувається, а запитання «Что происходит на свете?» і «Что же за всем этим будет?», котрі так легковажно сформулював Юрій Левітанський, залишилися.

Зрада, прагматизм чи втома?

Крок, до якого вдався БЮТ, випливає з дуже простої формули: прагнучи, аби твій партнер зробив певний учинок, не закликай його, а створи ситуацію, в якій він не наважився б на жоден інший. Не згадуватимемо, скільки разів Юлія Тимошенко закликала Віктора Ющенка призначити дострокові вибори. Їй не вдавалося спокусити його принадами нової виборчої кампанії. Тепер вона вирішила перетворити на кошмар його взаємодію з Кабміном. Та й не можна ігнорувати тезу, що Тимошенко підтримала гіпертрофію кабмінівських повноважень, бо в перспективі бачить себе саме на цій посаді, а не в президентському кріслі.

«Щоб тому писарю руки покрутило!»
 Мартин Бо(е)руля

Після феєричного закриття сесії заговорили про створення нової коаліції, про змову, приховані мотиви та все таке інше, про що хочеться говорити довго й промовисто, з викривальними інтонаціями. Проявився злий фатум, який переслідує всі законодавчі порухи на печерському пагорбі. Виявилося, що в законі про Кабмін не на тому місці коми, крапки над «і» та «ї», переплутані сторінки чи ще щось цього штибу.

Перед політичною елітою та істеблішментом постало запитання: за який же закон так дружно проголосували чотири парламентські фракції? Президентські кола переконують, що закон про Кабмін, ухвалений народними депутатами 12 січня, – це зовсім не той, за який вони голосували 21 грудня. Арсеній Яценюк був відвертий: є технічна помилка, котрою гріх не скористатися для вдосконалення документа. Сторони обмінялися листами, які можуть правити за взірець дипломатичності. Свій хист до епістолярного жанру продемонстрували: Президент, Голова Верховної Ради, голова парламентського Комітету з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Віктор Тихонов і заступник голови фракції БЮТ Микола Томенко. Прем'єр-міністр листів не писав, він просто сказав: коли буде Президент, поговоримо.

До речі, а де ж Президент? Президент у Швейцарії. Що тут скажеш? Чудовий вибір. Аби оцінити всю його принадність, уточню контекст. Голова Верховної Ради, виходячи з повноважень, передбачених статтею 94 Конституції, підписує закон. Президент накладає вето. Парламентарії стверджують, що цей крок безпідставний. А далі відбувається найцікавіше: народний депутат Ігор Кріль подає позов до Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області. Суд постановляє: заборонити Голові Верховної Ради підписувати й опубліковувати закон. І те, що суд діяв у межах своєї юрисдикції, є дуже сумнівним. Це політика? Це – сюрреалізм!

На килим?

У місцевих радах запроваджується імперативний мандат. Тепер будь-яка політична партія, представлена в них, може відпрацьовувати погрозливі інтонації, якими можна буде напучувати зрадливих діток-депутатів. Справді, є чимало політичних тортур. Одна з них – утілення прокльону: «Щоб ти жив на саму лише зарплату!» Й уявити моторошно! Сьогодні ти – народний обранець, і всі довкола «шапки геть», «очі додолу», в приймальні вервечка прохачів. А завтра – простолюдин, із шапкою в нервових долонях, із сором'язливо опущеними віями, вдаєш наречену, стоячи на червоному килимі перед дубовим столом в ампірному стилі.

Імперативний мандат називають «антидемократичним». Обґрунтовано чи ні, не так уже й просто відповісти. Проте оскільки представництво до рад формувалося за пропорційною системою, політики йшли до представницьких органів під знаменами певних партій, то у відповідних партійних фракціях вони мають і залишатися. Демократія і відповідальність – сув'язні поняття.

Чому ініціатором прийняття цього закону виступив саме БЮТ? Адже всі пам'ятають запевнення Юлії Тимошенко: з Партією регіонів жодних домовленостей. А тут маємо. Навіщо? Відповідь лідерки БЮТ: можна «й собі поцілувати пантофлю Папи» задля закону про опозицію – парламент президентське вето на закон про Кабмін подолав. Не знаю, які гарантії дали бютівцям, що закон переживе ще два голосування й не перетвориться на «Інструкцію з використання опозиції». Мабуть, які завгодно. Не знаю, яким гарантіям могла повірити Юлія Тимошенко. Напевно, жодним? Тож чому? – ось запитання волаючого біля телеекрана.

Однак є гадка. БЮТ пречудово впорається з опозиційною місією без усіляких там законів. Якщо антикризовики не підтримають закон про опозицію, БЮТ зайвий раз зможе їм дорікнути за порушення домовленостей.

Та інтерес будь-якої партії – влада. А влада потрібна для отримання прибутку (наприклад, власності). А власність треба, аби робити народові добро. (Як бачимо, шлях до добра довгий.) Так-от, БЮТ і Партія регіонів мають інтерес. Який? Це дві політичні сили, що найширше представлені в місцевих радах. А 2007-й стане роком створення правил гри для наступної приватизації земель сільськогосподарського призначення, реформування житлово-комунального господарства (яке також не обійдеться без приватизації). Правила гри створить Верховна Рада. А настанови печерського пагорба виконуватимуть місцеві ради. Виконуватимуть так, як накаже їм партійна совість.

 Символ потрібен...

У мюзиклі «Чикаго» є приємний персонаж, який каже: «Я назву себе сам – містер целофан». Він щирий, емоційний, навіть здатний на обурення, але незлостивий чоловік. Життя проходить мимо, та де там мимо – далебі, крізь нього просочується, наче світло крізь целофан. А целофан, скажу я вам, унікальний продукт. Він будь-якому товару потрібен. Він – найкраща обгортка.

І європейцям, і Партії регіонів Віктор Ющенко потрібен. Як Президент – уособлення, символ демократії, як політична посада, котрою за гострої потреби не шкода й пожертвувати.

Беня Крік, незабутній персонаж Ісаака Бабеля, сказав розумну річ: «Чи не помилкою Бога було поселити євреїв в Росії, де вони мучаться? Чи не ліпше їх було поселити в Швейцарії, де суцільні французи?» Чи не ліпше було б Вікторові Ющенку керувати Швейцарією, де жодних «регіоналів» і Тимошенко? Іноді закрадаються такі богохульні думки. Цілком можливо, що так само гадає і Віктор Ющенко. Бо з психоаналітичного погляду його вояж в Альпи, і не на зустріч у Давосі, – не що інше, як втеча.

«Ющенко і тиша»

«Нічого не бачу, нічого не чую, нічого нікому не скажу». Це кредо боягузів і професійних чиновників, як здається, цілком поділяє Конституційний Суд. Здається, цей орган перейменував себе на «Конституційний сурд». Бо вдає, ніби не чує законодавчих вибухів. Пригадуються словесні баталії і побоювання з приводу формування конституційного органу (остерігалися, щоб своїм рішенням він не скасував політичної реформи). Виходячи з цього й формувався його склад. Як наслідок у стіни на вулиці Жилянській потрапили досвідчені юристи, серед яких, проте, обмаль конституціоналістів.

Державний корабель обріс мушлями, котрі гальмують його хід, а судові рішення – тільки в зародку. Над країною стовбичать примари конфліктів, а тлумачення Конституції, за якою і мають вирішуватися спори, лише в проекті. «Ющенко і тиша» – точна назва для постмодерного роману, перша і остання сторінки якого – «стьоб».

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ