З любов’ю до всіх: сторінки вахтового журналу

Книжку «Колеги: шляхи та роздоріжжя» постійного автора «Віча» Миколи Славинського номіновано на Шевченківську премію 2016 року.

Відбиття українського літературного процесу на сторінках наукових досліджень та монографій подеколи нагадувало (та й нагадує) макабричну реальність роману «Процес» Франца Кафки. В академічних томах препаровано й розміщено, наче в банках із формаліном, численні імена, напрями, тенденції – і все це названо історією нашого красного письменства. Читати схоластичні тексти цих томів, укладених під пресом сумнівних ідеологем, – справжнє випробування для тих, хто спромігся на такий подвиг. Тим часом реальне життя рідної літератури, далеке від сухих схем, нерідко дає нам радість зустрічі з яскравими творами та непересічними особистостями. То вже потім майбутні покоління дослідників зроблять із них муляжі, а з поем і романів – ілюстрації до глибокодумних висновків.

На щастя, сьогодні маємо змогу спілкуватися з відомими майстрами слова чи то безпосередньо, чи то з допомогою збірки публіцистичних есеїв «Колеги: шляхи та роздоріжжя» Миколи Славинського (К.: Дивосвіт, 2014), переважну більшість із яких уперше опублікував журнал Верховної Ради України «Віче». Та й сама книжка – ніби вахтовий журнал корабля в тривалому за часом і відстанню плаванні. Заповнює фактами, подробицями та особистими спостереженнями цей своєрідний літопис літературного життя не найнятий тимчасовий лоцман, а постійний, рівноправний член екіпажу, якому цікаві й важливі всі, хто на палубі, – від капітана до матроса.

Автор книжки – журналіст, поет, прозаїк, видавець – не фаворизує об’єкти своєї уваги, хоч би то був, скажімо, Борис Олійник чи Олександр Гижа, Євген Товстуха чи Іван Драч, а робить спершу начебто олівцеві ескізи, що стають або основою докладнішої оповіді, де застосовано вже акварель чи пастель, або залишаються начерками, доповненими маловідомими деталями та власними враженнями. «Картин олією» тут немає, як немає й компліментарності, присутня лише повага до всіх особистостей, зокрема до Ліни Костенко та Юрія Мушкетика, з яких і починається галерея портретів двадцяти чотирьох літературних колег Миколи Славинського.

Основне наповнення книжки – давні й сьогочасні інтерв’ю, а також принагідні роздуми про творчість того чи того письменника. Запитання й відповіді вирізняють неповторні риси характерів, окреслюють творчі засади, суспільно­політичні погляди майстрів слова. Запитання побудовані так, щоб схилити співрозмовника до щирого спілкування, яке вміло підтримує обізнаний, інтелігентний інтерв’юер.

Це стосується, зокрема, поданих свого часу на сторінках «Віча» блискучих інтерв’ю з могутнім прозаїком, дипломатом і громадським діячем Юрієм Щербаком, авторитетним літературознавцем, академіком Миколою Жулинським, Героєм України В’ячеславом Брюховецьким, видатним українознавцем Петром Кононенком, дослідником творчості Шевченка Сергієм Гальченком… Ще одна посутня складова книжки – розповіді письменників про дуже особисте, короткі й розлогі спогади, проникливі монологи, що зворушують щирістю оповідачів. Яскраві приклади тут – монологи Любові Голоти й спомини про дитинство Павла Мовчана.

Показова авторська позиція Миколи Славинського. Оповідаючи про «всіх із любов’ю» (так названо завершальний акорд збірки публіцистичних есеїв), він не вдається як до медоточивого вихваляння, так і до амікошонства у ставленні до «населення» книжки. Викликають довіру її «архітектура» та принцип компонування, заснований не на сумнівних вимогах «вищості» чи «нижчості», більшої чи меншої вагомості прізвищ, а зіпертий на демократичне начало – за роками й днями народження.

Прискіпливий читач може висловити претензії щодо неповноти охоплених імен, зокрема відсутності есеїв про Дмитра Павличка, Валерія Шевчука, Володимира Базилевського або ж Оксани Забужко, Василя Герасим’юка, Світлани Йовенко… Звичайно, перелік можна було б продовжувати – фактично аж до нескінченності, яку ще нікому не вдавалося осягнути. Доречно також зазначити, що книжка авторська, особистісна, отож не претендує як на всеохопність, так і на академізм.

Сподіваємося, автор продовжить працю в царині дослідження й популяризації самобутніх персоналій сучасної української літератури. Оскільки держава вкрай мало дбає про культуру, то варто і бити на сполох, і частіше нагадувати суспільству про те, що письменницьке слово так само необхідне, як прилади нічного бачення на війні та компас на кораблі, бо, не усвідомлюючи цього, можемо стати реаліями кафкіанських візій.

Автори: Валерій ГУЖВА, член Національної спілки письменників України