Політико-правові аспекти встановлення ефективної взаємодії держави

Проведено огляд сучасного стану й перспектив розвитку ефективного діалогу між двома головними політичними інститутами будь-якої країни: держави й громадянського суспільства. Продемонстровано, що аполітичне й бездіяльне суспільство не здатне впливати на державну політику, а отже, є об’єктом політики, а не її суб’єктом. Такий стан речей неодмінно веде до встановлення тоталітарного режиму. Задля уникнення цього й продовження активних реформ на шляху демократизації запропоновано низку заходів з метою встановлення конструктивного діалогу між державою та громадянським суспільством.
Ключові слова: держава, громадянське суспільство, політичний інститут, політичний режим, демократизація.

Кожна держава – це не лише політичний інститут, основною функцією якого є генерування та прийняття законів у внутрішній політиці та розробка стратегії ведення зовнішньої політики. Держава – це передовсім її громадяни, суспільство. Саме воно перетворює державу на життє­здатний організм та ефективну систему взаємодії інститутів. Рівень політичної свідомості, культури та активності громадян є прогностичним показником рівня та перспектив розвитку держави, можливості встановлення в ній того чи того політичного режиму.

Лише розвинене та політично активне суспільство, коло інтересів якого не обмежене мікросоціумом, здатне ефективно впливати на розвиток державної політики за умови демократичного принципу невтручання держави в діяльність громадянського суспільства як політичного інституту. Тобто атрибутивна характеристика «громадянське» для суспільства співвідносна, відповідно, з характеристикою «соціальна й правова» для держави. Як держава за демократії поступово набуває ознак правової та соціальної, так і суспільство за умов демократичного політичного режиму набуває іманентно властивих йому якостей громадянського, оскільки повертається до свого стану політично організованого соціуму.

Українська держава має давню історію. Її суспільство в усі часи вирізнялося зрілістю й прогресивністю, воно дало світові чимало видатних науковців, мислителів, культурних діячів, політиків. Якщо говорити про новітню історію України та розбудову громадянського суспільства, то українські та закордонні політологи схильні вважати події кінця 2004 року, відомі як Помаранчева революція, своєрідним початком набуття суспільством функцій суб’єкта політики та переходу від пасивного та аполітичного спостерігача за процесами в державі до їх активного учасника [5, с. 45]. Революція гідності 2013–2014 років визнана апогеєм процесу становлення громадянського суспільства як політичного інституту в Україні.

У сучасних суспільних науках є різні визначення громадянського суспільства як певного типу суспільної організації. Це пов’язано і з тим, що власне громадянське суспільство є складним і багатовимірним явищем, і з тим, що цей термін входить до інструментарію різних наук про суспільство (історії, політології, соціальної філософії, соціології), що накладає на його визначення свій відбиток, особливо якщо врахувати наявність різних традицій та шкіл у цих науках.

Багато вітчизняних і закордонних політологів досліджували проблему становлення та розвитку громадянського суспільства, його вплив на державну політику та взаємини з державою. Зокрема, Дж. Локк уживав поняття «громадянське суспільство» й «держава» як взаємозамінювані. І. Кант, Ж.­Ж. Руссо також вважали їх синонімами [3, с. 7].

Сучасники вже не ставлять знак рівності між цими поняттями. Так,
О. Скакун наголошує, що держава не входить у структуру громадянського суспільства [1, с. 15]. О. Скрипнюк визначає громадянське суспільство як систему забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної та духовної сфер, їх удосконалення як систему самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що забезпечують умови для самореалізації окремих індивідів, реалізації приватних інтересів і потреб через сім'ю, школу, церкву, громадські об’єднання тощо [2,
с. 361–467].

Авторка поділяє думку відомого західного соціолога Е. Шилза про те, що громадянське суспільство, по­перше, є відокремленою та незалежною від держави частиною суспільства; по­друге, воно забезпечує права індивідів, зокрема право власності; по­третє, громадянське суспільство є сукупністю багатьох незалежних економічних одиниць, які діють автономно від держави й конкурують між собою [4, с. 200].

Наразі Україна за підтримки світової спільноти активно розробляє і впроваджує реформи, спрямовані на встановлення не декларативної, а дієвої демократії. Проте її розвиток не обмежений лише додержанням належних виборчих процедур, багатопартійності та умов для справедливої прозорої політичної конкуренції. Активне, впливове й розвинене громадянське суспільство є важливим елементом будь­якої демократичної системи. І ця ланка трансформаційного процесу в Україні, на жаль, пригальмовує: з одного боку, через ігнорування державою і ненадання ваги розбудові громадянського суспільства, з другого – через відсутність практики діалогу між суспільством і державними інститутами. Потреба держави в активній та ефективній співпраці із суспільством зумовлена необхідністю створення сприятливих умов для реалізації та захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина, функціонування правової держави, різноманітних форм демократії, взаємодії громадськості з органами державної влади, в тому числі участі у формуванні та реалізації державної політики.

Будучи сферою вияву та реалізації інтересів вільних громадян, громадянське суспільство відіграє одну з ключових ролей у впровадженні важливих суспільних змін та належного врядування, в участі громадськості в управлінні державними справами, розробленні й реалізації ефективної державної політики у різних галузях, утвердженні підзвітної та відповідальної правової держави, розв’язанні політичних, соціально­економічних та гуманітарних проблем.

Як свідчить досвід демократичних країн, системне державне сприяння розвиткові громадянського суспільства дає змогу залучити додаткові організаційні, фінансові й технічні ресурси для надання соціальних та інших суспільно важливих послуг, децентралізувати й підвищити якість державного управління та, зрештою, скоротити корупційні ризики й неефективні державні видатки. Взаємодія з громадськістю означатиме діяльність органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування в процесі формування та реалізації державної політики, здійснення своїх функцій, яка передбачає:

• інформування — односторонні відносини, під час яких орган виконавчої влади надає інформацію громадськості про свої рішення, ініціативи, дії. Ці відносини передбачають як надання інформації за ініціативою органу влади, так і надання її на вимогу громадськості (в контексті доступу до публічної інформації);

• консультації — двосторонні комунікації, під час яких орган державної влади оприлюднює проекти своїх рішень з метою отримання коментарів, зауважень, пропозицій від громадськості або консультує громадськість щодо ходу реалізації рішень, стратегій, політик, які вже впроваджуються або впровадження яких завершилося);

• активну участь громадськості у формуванні державної політики (рівень взаємодії, під час якої орган виконавчої влади включає, залучає представників громадськості до робочих груп, експертних рад тощо під час вироблення проектів нормативно­правових актів, рішень і т. д.);

• партнерство (рівень взаємодії, коли орган виконавчої влади та громадськість через свої об’єднання здійснюють взаємний обмін різного роду ресурсами (наприклад, залучення громадських об’єднань до надання певного виду послуг на замовлення органів виконавчої влади, надання громадськими об’єднаннями допомоги в підготовці та проведенні заходів органами виконавчої влади, надання органами виконавчої влади грантів на впровадження ініціатив громадськості тощо).

Виходячи з очевидної необхідності встановлення конструктивного діалогу між такими політичними інститутами, як держава і громадянське суспільство, вважаємо доречним запропонувати:

1. Залучити організації громадянського суспільства до надання соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів. Для цього необхідно:

• розробити та ухвалити державні стандарти соціальних послуг, універсальні для надавачів таких послуг незалежно від форми власності;

• затвердити порядок оцінки потреб громадян у окремих соціальних послугах, на підставі якої будуть визначені нормативні засади державного фінансування таких послуг (із обов’язковим залученням до цього визначення громадськості);

• затвердити нормативно­правовим актом Кабінету Міністрів України перелік соціальних послуг, оплата яких відбувається на нормативних засадах одержувачами цих послуг (ваучери, інші казначейські зобов’язання);

• забезпечити рівні можливості громадських, благодійних організацій з одного боку та державних установ та організацій — з другого щодо надання соціальних послуг за рахунок державного та місцевих бюджетів;

• визначити критерії та порядок державних перевірок та публічної звітності суб’єктів усіх форм власності та підпорядкування, що надають соціальні послуги, які включено до переліку;

• визнати право громадських та благодійних організацій, що надають соціальні послуги, на оренду державного та комунального майна без обов’язкової участі в конкурсах або передбачити відшкодування їхніх витрат на оренду державного та комунального майна;

• виключити вартість соціальних послуг, що фінансуються на нормативних засадах, з оподаткованого доходу фізичних осіб.

2. Забезпечити умови та сталі практики участі громадян у формуванні політики на всіх рівнях. Для цього необхідно:

• ухвалити на рівні органів місцевого самоврядування у кожній територіальній громаді статут територіальної громади, в якому, зокрема, визначити:

а) порядок реалізації місцевої ініціативи;

б) порядок проведення громадських слухань;

в) порядок консультацій із громадськістю з питань формування та реалізації місцевого бюджету;

г) порядок проведення громадських обговорень містобудівної документації;

д) положення про конкурс соціальних проектів;

е) положення про органи самоорганізації населення (ОСН);

є) порядок проведення загальних зборів громадян;

ж) бюджетний регламент;

• зобов'язати на рівні закону органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування проводити публічні консультації громадськості та визначити перелік випадків, у яких такі консультації обов’язкові;

• запровадити механізм зупинення розгляду та/або дії нормативно­правових актів та рішень органів місцевого самоврядування у разі порушення вимог щодо консультацій з громадськістю в процесі їх підготовки;

• запровадити обов’язкові публічні консультації з громадськістю під час підготовки проектів державного та місцевого бюджетів;

• передбачити можливість здійснення громадської експертизи діяльності бюджетних установ, які надають адміністративні та соціальні послуги;

• установити на рівні закону гарантії реалізації права на мирні зібрання. Скласти вичерпний перелік підстав для обмеження та заборони мирних зібрань. Гарантувати можливість проведення спонтанних зібрань, контрзібрань, одночасних зібрань;

• запровадити практику електрон­них петицій на рівні всіх органів виконавчої влади й місцевого самоврядування;

• визначити на рівні закону порядок проведення загальних зборів громадян за місцем проживання;

• визначити на рівні закону порядок ініціювання й проведення місцевого референдуму;

• визначити на рівні закону гарантії захисту свободи мирних зібрань.

3. Підвищити рівень громадянської та правової культури громадян. Для цього необхідно:

• забезпечити надання населенню правових консультацій з питань створення та правового регулювання діяльності інститутів громадянського суспільства;

• запровадити в загальноосвітніх та вищих навчальних закладах навчальних курсів з питань розвитку громадянського суспільства в Україні;

• сприяти проведенню органами місцевого самоврядування, органами самоорганізації населення просвітницьких заходів із поширення інформації про можливості місцевої демократії;

• проводити заходи правової освіти громадян, популяризувати серед населення участь у діяльності інститутів громадянського суспільства.

4. Інституалізувати державну політику сприяння розвитку громадянського суспільства. Для цього необхідно:

• створити при Кабінеті Міністрів України міжвідомчу координаційну раду з питань сприяння розвитку громадянського суспільства з обов’язковим залученням представників організацій громадянського суспільства;

• створити державний Фонд сприяння розвитку громадянського суспільства для надання фінансової підтримки громадським ініціативам, спрямованим на розвиток громадянського суспільства;

• визначити представника Кабінету Міністрів України, безпосе­редньо відповідального за формування та реалізацію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства;

• передбачити обов’язкову експертизу проектів публічно­правових рішень (проектів законів та постанов Кабінету Міністрів України) на відповідність принципам і цілям державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства;

• підвищити організаційну й кадрову спроможність структурних підрозділів органів влади, які відповідають за зв’язки з громадськістю;

• забезпечити методичну підтримку та підвищення кваліфікації державних службовців щодо реалізації державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства.

У підсумку хотілося б зазначити, що громадянське суспільство є своєрідним індикатором демократичного режиму в державі. За його відсутності або бездіяльності, спричиненої аполітичністю громадян чи контрольно­ревізійною роллю держави в його діяльності, в країні неодмінно встановлюється тоталітарний режим. Це підтверджує досвід багатьох країн світу в першій половині XX століття. Для ілюстрації згадаймо «новий курс» президента Ф. Рузвельта як приклад того, як відповіло суспільство з глибокими демократичними традиціями на виклик часу в 30–40 роки минулого століття. Німеччина й Росія (СРСР) цього періоду не змогли протистояти встановленню тоталітарних режимів, адже не мали демократичних традицій та дієвих інститутів громадянського суспільства. Україна з 1991 року задекларувала себе прибічницею демократичного поступу й, записавши це в Конституції, неухильно рухається в напрямі розбудови демократії. А тому потреба в ефективному та дієвому громадянському суспільстві більш ніж очевидна.

Список використаних джерел:

1. Скакун О. Ф. Громадянське суспільство і правова держава: шлях розвитку в Україні // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку. – Х., 1995. – 364 с.

2. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. До 10­річчя незалежності України: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2000. – 600 с.

3. Geremek B. Civil Society then and now // Journal of Democracy. – 1992. – April 3. – pp. 3–12.

4. Shils E. The virtue of civility: selected essays on liberalism, tradition and civil society. – Indianapolis, 1997. – pp. 188–224.

5. Kravchenko S. The Coming of Postmodernity and the Game­ization of Society as a New Global Process // Frontiers of Sociology: A View from Russia. Collection of Short Abstracts. – Moscow – Stockholm, 2005. – July 5–9. – Moscow: The Russian Society of Sociologists, 2005.

1. Skakun O. F. (1995) Gromadyanske suspilstvo i pravova derjava: shlyakh rozvytku v Ukrayini [Civil society and the rule of law: the path of development in Ukraine] The legal state Ukraine: problems, prospects, Kharkiv.

2. Skrypniuk O. V. (2000) Socialna, pravova derjava v Ukrayini: problemy teoriyi i praktiki. Do 10­richchya nezalejnosti Ukrayini: Monografiya [Social, legal state in Ukraine: problems of theory and practice. To the 10th anniversary of Ukraine's independence: Monograph], Kyiv, V. Koretsky Institute of State and Law of NAS of Ukraine.

3. Geremek B. (1992) Civil Society then and now, Journal of Democracy, april 3, pp. 3–12.

4. Shils E. (1997)The virtue of civility: selected essays on liberalism, tradition and civil society, Indianapolis, pp. 188–224.

5. Kravchenko S. (2005) The Coming of Postmodernity and the Game­ization of Society as a New Global Process, Frontiers of Sociology: A View from Russia. Collection of Short Abstracts, Moscow – Stockholm, July 5–9, Moscow: The Russian Society of Sociologists.

Автори: Тетяна КОСТЮК, кандидат політичних наук, заступник завідувача кафедри політології Українсько-арабського інституту міжнародних відносин і лінгвістики ім. Аверроеса