Нематеріальний актив

Пріоритети сільського розвитку крізь призму європейської політичної практики

Угода про асоціацію між Україною та ЄС засвідчує серйозність намірів щодо наближення економічної системи України до економічної системи Євросоюзу на основі гармонізації підходів і принципів, на яких будуються галузеві політики й системи регулювання. Підписання та ратифікація угоди – це лише початок нового етапу співпраці між Україною та ЄС, реальні результати якої будуть отримані після впровадження домовленостей на практиці. Саме гармонізація і практичне втілення європейських засад сільського розвитку, закладених в Угоді про асоціацію, може відкрити для України можливості ефективної реалізації її аграрного потенціалу та створити умови для його нарощування. Європейська галузева політика у сфері сільського господарства й села представлена Спільною аграрною політикою (САП ЄС). Зазнавши багаторічної еволюції, вона залишається орієнтованою на досягнення цілей аграрного й сільського розвитку. При цьому кошти САП ЄС розподіляють на два «стовпи»: підтримку спільних аграрних ринків і зв’язаних платежів та підтримку політики сільського розвитку. У свою чергу, зазначена політика охоплює чотири взаємопов’язані напрями. Перші три передбачають: 1) підтримку конкурентоспроможності в лісовому й сільськогосподарському виробництві; 2) ефективне використання землі та інших природних ресурсів для екологічно безпечного господарювання; 3) економічну диверсифікацію для зростання зайнятості та доходів на селі. Методологічною основою їх реалізації є четвертий напрям – згуртування й збереження сільських громад, формування груп локальної взаємодії, їх активна участь у розвитку сільського господарства й села на основі колективних дій і сільського лідерства.

Гармонізація європейських підходів до запровадження в Україні політики сільського розвитку передбачає практичне втілення цих напрямів зі збереженням їхньої методологічної цілісності. Однак при формуванні нових підходів у забезпеченні розвитку сільського господарства й села в Україні все ще не дано чіткої відповіді на запитання: що є пріоритетом розвитку – громада як об’єднання людей чи територія як місце їх проживання?

Нескладно пояснити, чому проекти, спрямовані на розвиток територій, будучи більш витратними й менш ефективними, вельми привабливі для тих, хто приймає рішення. Політики представляють певні виборчі округи, тож вони зацікавлені в просуванні територіальних інтересів для забезпечення успіху на майбутніх виборах. Бізнесові структури також налаштовані підтримувати розвиток саме конкретної території, бо прагнуть отримувати надприбутки в тій місцевості, де розміщено їхній бізнес. Усе це й стає на заваді запровадженню соціально­економічних програм, які посилюють сільські громади та їхнє прагнення до самостійного визначення свого майбутнього.

Набір стратегій, що сприяють піднесенню економічного потенціалу окремих територій, досить різноманітний: залучення зовнішнього капіталу завдяки податковим і фінансовим стимулам для нарощення виробничих потужностей (агрохолдингів), поліпшення інфраструктури, створення нових логістичних центрів і сервісних організацій тощо. Проте ці підходи мають свої вади. Зокрема, така практика зумовлює нерівномірний розподіл вигод від економічного зростання в сільській місцевості, підриває життєздатність широких верств сільського населення й сільських громад, що зрештою ускладнює можливості подальшого нарощення сільськогосподарського виробництва й не сприяє збереженню села.

Тож стійкий розвиток потребує інституційних змін, спрямованих на залучення громад у процеси управління й контролю для ефективного використання ресурсів. Щоб реалізувати потенціал сільських громад, необхідно вивести їх на той рівень, коли вони мають знання, уміння та повноваження й здатні використовувати наявні місцеві активи для підвищення якості життя на селі.

У світовій практиці роботи з громадами застосовується спеціальний інструментарій, з допомогою якого оцінюється їхня готовність до активної участі в проектах розвитку, рівень їхньої спроможності ідентифікувати власні проблеми, здатність до розроблення стратегічних планів розвитку та реалізації конкретних заходів для їх виконання. Досвід реалізації програм розвитку свідчить: часто невиконання програм спричинено тим, що впровадження розпочалося до того, як громада була готовою сприйняти ідею та долучитися до її реалізації.

Враховуючи вітчизняні реалії, Інститут економіки та прогнозування НАН України (відділ економіки і політики аграрних перетворень) у співпраці з Центром економічного розвитку громад університету Вісконсін­Медісон (США) розробив методологію оцінювання потенціалу сільських громад і провів її апробацію в кількох сільських громадах, які самостійно та за підтримки проектів технічної допомоги здійснювали заходи з покращення сільського життя. Методологія оцінювання готовності громад до саморозвитку ґрунтується на опитуванні членів сільської спільноти, які представляють її різні соціальні сегменти. Добирають цих респондентів з числа рядових мешканців села, представників громадських, релігійних організацій, сільської інтелігенції, підприємців, місцевих органів влади і самоврядування. На початковому етапі оцінювання шляхом «мозкового штурму» формується перелік проблем, які наразі є найактуальнішими для сільської спільноти, і голосуванням визначають одну першочергову з них. Після цього за спеціальною анкетою проводиться опитування щодо особистого бачення різних аспектів виокремленої проблеми.

Анкета для опитування містить 6 розділів (блоків), у яких через відповіді на низку запитань можна визначити, наскільки представник того чи того сегмента громади розуміє, сприймає, переймається необхідністю розв’язання проблеми, вбачає реальні можливості досягнення мети й готовий особисто брати в цьому участь. У відповідних розділах конкретизовано аспекти таких запитань.

А. Зусилля громади: які програми (державні, приватні, благодійні тощо) чи заходи щодо розв’язання виокремленої проблеми вже реалізовувалися в громаді; які пропозиції щодо цього обговорювалися на неформальних зібраннях (стихійних акціях, ринках, у школі, в церкві тощо); які пропозиції розроблялися сільрадою і т. ін. Б. Усвідомлення громадою необхідності об’єднання зусиль для досягнення конкретної мети. Визначаються особиста оцінка важливості виокремленої проблеми (за певною шкалою) і рівень розуміння конкретних дій, які могли би привести до її розв’язання; обізнаність широкого загалу й можливі окремі думки різних верств селян щодо зазначених питань. В. Лідерство: хто є визнаними лідерами в розв’язанні виокремленої проблеми, чи важливим тут вважається лідерство взагалі, як діють лідери.
Г. Психологічний клімат у громаді. Ґ. Знання громади про проблему: в якій мірі члени громади знають про причини її виникнення, наслідки і як це впливає на широкий загал селян. Д. Ресурси для розв’язання проблеми й запобігання її виникненню: в якій мірі є доступними місцеві ресурси, люди, час, гроші тощо для розв’язання проблеми.

Після опитування проводиться оцінювання відповідей кожного респондента за бальною системою самими організаторами, а також сторонніми експертами. Після такого подвійного оцінювання визначаються ті групи питань, які виявилися суперечливими для обговорення й узгодження позицій експертів. На основі досягнутого консенсусу визначається середня оцінка для окремих соціальних сегментів громади по кожному розділу (блоку) анкети й у цілому. Залежно від величини загальної оцінки визначається готовність громади до розв’язання виокремленої проблеми.

За оцінками науковців, рівень готовності громади може перебувати на одному з трьох етапів, який, у свою чергу, ділиться на підетапи (рівні). Перший етап відзначається неусвідомленістю, інколи опором, невизначеним розумінням, попереднім плануванням колективних дій (найвищий рівень першого етапу). На другому етапі громада спільними зусиллями готує рішення, ініціює свої дії, стабілізує зв’язки, мережі, взаємовідносини й розширює сферу свого впливу на інші грані громадського життя. На третьому етапі громада вже є самодостатньою функціональною структурою, яка характеризується високим рівнем громадської співпраці. Кількісно рівень готовності громади оцінюється в балах і відповідно до бальної оцінки вибудовується подальша стратегія роботи з громадою для підняття її готовності до наступного, вищого рівня.

Результати оцінювання дають підстави стверджувати, що в опитаних громадах запроваджувані заходи сільського розвитку (включаючи ініціативи донорських проектів) лише частково підтримують громадську участь. Здебільшого вони орієнтовані на задоволення конкретної «матеріальної» потреби на селі. Багато донорських ініціатив, котрі позиціонувалися як розвиток громад, сприяють розбудові інфраструктури чи створенню формальних громадських організацій, але мало що змінюють у світогляді селян, формуванні соціальних мереж, нарощуванні загального потенціалу розвитку. Тобто часто трапляється так, що зусилля спрямовуються на розв’язання локальних проблем: надання послуг (прибирання сміття, водопостачання), підтримка окремих ініціатив (придбання холодильника для зберігання партій продукції, заміна вікон у школі), поширення інформації та забезпечення ресурсами для задоволення поточних потреб тощо. Це призводить до того, що члени громад орієнтуються більше на «зовнішню» підтримку, донорські кошти й, коли вони закінчуються, все в громаді лишається без змін. Тільки тоді, коли громади, вирішуючи «часткові питання», водночас розбудовують мережі, культивують місцевий ентузіазм і всебічно розвивають можливості, перетворюючи все це в реальні економічні та соціальні переваги, вони тим самим створюють потенціал саморозвитку на довгострокову перспективу. Бо хоч якими важливими є економічні та інфраструктурні проблеми на селі, але вони відображають лише одну грань сільського розвитку.

Інша грань – це громадська участь, колективні дії та співробітництво, що допомагають селянам діяти у відповідності з умотивованістю, формувати атмосферу ентузіазму та довіри, кинути виклик суспільним переконанням, підтримати не помітних раніше неформальних лідерів громад, «переосмислити» очевидні потреби й переоцінити активи громади, здобути доступ до відповідної інформації та ресурсів, налагодити взаємозв’язки з ключовими особами всередині й поза межами їхніх громад. Безліч труднощів, з якими стикаються сільські громади в сучасному інституційному середовищі, вдалося б подолати на основі розширеного усвідомлення ключових рушійних сил сільського розвитку.

Життєздатність села й сільського господарства залежить від двох взаємопов’язаних аспектів розвитку. З одного боку, це те, якою мірою сільські громади підтримують на належному рівні інфраструктуру, мають доступ до послуг, удосконалюють підприємницьку діяльність, активізують економічні можливості та формують регуляторну політику, котра сприяє кінцевим результатам. З другого боку, життєздатність залежить від селян, які глибоко усвідомлюють свій потенціал і активи, розвивають мережі, розгортають місцеву співпрацю, підвищують мотивацію та культивують ентузіазм. У світовій теорії сільського розвитку ці два аспекти виокремлюють у два поняття – розвиток громади та розвиток у громаді. Успіх залежить не стільки від бюджетного фінансування, залучення нових роботодавців або створення нової інфраструктури, скільки від захопленості, ентузіазму, спільної відповідальності, винахідливості та співпраці.

Ці зовні не дуже помітні компоненти життєздатних громад є водночас і засобами, і цілями їхнього розвитку, який являє собою процес (серію дій та рішень), що покращує ситуацію громади не лише в економічному плані, а ще й як сильної самодостатньої функціональної структури. Через колективну дію, участь і контакти громада стає більш життєвою, спроможною добиватися позитивних змін, з дієвішими мережами, організаційно згуртованою, з професійними знаннями, ентузіазмом, здатністю висувати своїх лідерів.

Саме ентузіазм і мотивація місцевих жителів сприяють відновленню місцевої економіки та інфраструктури більше, ніж здається на перший погляд. «Нематеріальні» аспекти розвитку гарантують додаткові економічні вигоди. Ефективність інвестицій в інфраструктуру залежить від того, як громади спільно використовуватимуть цей ресурс.

Отже, інфраструктура, економічний стан, послуги є важливими, але не ключовими рушійними силами сільського розвитку. Для нього більшого значення має включеність і мотивація людей, організація колективних дій, ефективне місцеве лідерство, готовність вчитися та змінювати своє ставлення до проблем і можливостей саморозвитку. Таке розуміння спонукає переглянути функції органів державного управління щодо підтримки розвитку села, запровадження координованих управлінських зусиль і налагодження таких взаємовідносин, які не обмежувалися б простим наданням послуг селу.

Автор: Олена БОРОДІНА