№19, жовтень 2015

«Стою на своїй землі»«Стою на своїй землі»

Видатному поетові, Герою України, старійшині редакційної колегії «Віча» Борисові Олійнику – 80!

«Рано дебютував, багато написав, але…»

Борис Олійник… Це ім’я відоме всім шанувальникам справжньої сучасної поезії. Його перший вірш, написаний у третьому класі, не зберігся, а один із тих, що народився через два роки, побачив світ у новосанжарівській районній газеті «Ленінським шляхом». П’ятикласник із маленької Зачепилівки довго пишався тією публікацією, хоча з часом дедалі частіше почали з’являтися нові, яскравіші. Пригадав це уславлений лірик 2012­го, коли довідався, що Шведська академія отримала офіційне подання НАН України про висунення його кандидатом на здобуття Нобелівської премії. Пригадав із легким іронічним усміхом і додав: «Рано дебютував, багато написав, але… За кордоном наших ліриків майже не знають. Отож до висунення ставлюся з гумором».

Ніхто не сумнівався в тому, що висунення заслужене (в доробку Бориса Олійника, який народився 22 жовтня 1935 року, – понад п’ятдесят книжок українською та багатьма іншими мовами, двадцять поем), та все ж усі хвилювалися. Номінант спокійно, з розважливою мудрістю сприйняв те, що висока нагорода його оминула. Так траплялося й раніше, хоча багато лаврових вінків мовби самі линули до талановитого полтавця, принаймні він жодного разу не докладав якихось зусиль, аби одержати ту чи ту відзнаку. Першою була республіканська премія імені М. Островського за збірку віршів «Двадцятий вал» (1964), а потім – Державні премії СРСР та України імені Т. Шевченка, а також імені Г. Сковороди, В. Вернадського, Олександра Олеся…

І все ж таки, маючи за плечима довгий життєвий шлях та великий творчий ужинок, ставши академіком, Борис Олійник уникає називати себе поетом. Твердо переконаний: це може робити лише час. Завжди уточнює: «А час, як відомо, – навіть не суддя, а нещадний судія». Пишається не офіційними «личками», а тією миттю, коли його, ще неопереного початківця, запросив до своєї господи й пригостив яблуками сам Павло Тичина. Тоді молодий лірик не знав, що хрестоматійний класик 19 листопада 1962 року о п’ятій годині ранку занотував у щоденнику: «Знайти в попередніх номерах газет Бориса Олійника вірш. Він хороший, цей вірш. Написати йому». Не знав і того, що Павло Григорович через кілька днів сформулює для себе таке судження: «Правильно протестує проти наших діляг молодий поет Борис Олійник – протестує проти того, що деякі діляги­поети хочуть шукати романтики у наслідуванні ділягам закордонним».

Важко сказати, чому викристалізувалося саме таке міркування. Можливо, тому, що Борис Олійник, наполегливо прокладаючи журналістські стежки, шукав романтику не десь під звабливими обріями, а на ударній будові – Лисичанському хімкомбінаті. Саме про нього написав низку нарисів і видав документальну повість «За Сіверським Дінцем» (1959). То вже потім була дебютна збірка віршів «Б’ють у крицю ковалі» (1962). Її помітили, але невдовзі чистий дзвін криці потонув у навальній повені віршів амбітних ровесників – Миколи Вінграновського та Івана Драча. Лише подальші книжки, зокрема «Двадцятий вал», «Вибір» і «Коло», вивели їхнього негаласливого автора в перші ряди шістдесятників. 

Досьє поповнювалося «крамольними» рядками

Здавалося, все складається якнайкраще: чималі гонорари, рання п’янка слава, визнання колег. Чутлива громадськість теж прихильно ставилася до самобутнього вихідця з Полтавщини. Він, закінчивши факультет журналістики Київського державного університету, заробляв на хліб насущний у столичних газетах і журналах, працював у видавництві «Дніпро». Не відчував на собі недремного погляду спецслужб, хоча й здогадувався, що досьє заведено й що поповнюється воно рік у рік багатьма гострими, ба навіть «крамольними» рядками, зокрема й такими, з далекого 1968­го: «…Коб не було рабів, // Цікаво, чи з’явилися б тирани?». Тоді утверджувалася брежнівщина, розпочиналися арешти дисидентів. Борис Олійник не вважав себе переконаним інакомислячим – просто був правдолюбом і правдомовцем, ліриком совісним, чесним і порядним.

Ставши наймолодшим секретарем Спілки письменників України, голосував (один із небагатьох!) проти виключення Івана Дзюби з цього творчого співтовариства, пробивав дорогу для видання заборонених книжок Василя Симоненка та Ліни Костенко, оберігав багатьох колег, зокрема Григора Тютюнника, від постійних переслідувань владних структур. І сам ходив під дамокловим мечем тодішнього вовкуватого режиму, відчував його близький холодний – сибірський! – подих. Рятували від безжалісного офіційного гоніння та критиканства талант і надійний захист авторитетного Олеся Гончара, а подеколи й неповторна харизма, уміння діяти на випередження, відбуватися вдалим жартом. Та коли вже хмари насувалися так, що й сонця не було видно, залишався єдиний найнадійніший притулок – сім’я. Дружина Тамара Василівна готувала полтавські галушки, ба навіть інколи могла в самотню чарку хлюпнути вина. І сьогодні, згадуючи ті дні, Борис Ілліч наголошує: «Дружина в мене – золото, тверда в поглядах, мене цього вчить».

Під час творчих злетів прихильники та приятелі аж роїлися навколо успішного колеги (його жартівливий рядок «у поета гроші завелись» став крилатим), та після остракізму лише найближчі друзі відвідували опального побратима. Компартійні функціонери вирішили не лише звільнити автора багатьох популярних творів з усіх посад, а й очорнити його ім’я. З допомогою спецслужб розробили примітивний, але дієвий сценарій: коли Борис Олійник та Євген Гуцало поверталися з похорону передчасно згаслого лірика Володимира Соботовича, зненацька під їхні ноги… впав міліціонер. І відразу з­за рогу вигулькнув автомобіль, знову ж таки міліцейський. Письменників звинуватили в тому, що саме вони збили правоохоронця, й затримали. Спершу випустили поета, згодом – знаного прозаїка. Наступного дня обох запросили до Спілки письменників України на «екзекуцію»… Борис Олійник, пригадуючи це, сумовито жартує: «Так розпочався мій негласний домашній арешт».

Щоб порятувати опального земляка від безвиході, відомий артист, полтавець Віктор Женченко (першим почав виконувати пісні на слова Бориса Олійника) вирішив провести в столичній філармонії концерт на два відділення: перше, викличне – пісні на слова Бориса Олійника, а друге, рятівне – пісні на слова Сергія Єсеніна. Неочікуване дійство хотіли заборонити, бо ще раніше унеможливили навіть згадку про українського поета на радіо, телебаченні та в пресі, однак було вже пізно, та й побоялися, що Москва не схвалить відміну концерту з творами російського класика.

І ось настало перше листопада 1974 року. Злива була така, що популярний композитор Олександр Білаш, підкотивши холоші святкових штанів, ледь зміг перебрести всі калюжі. Увійшов до колонної зали філармонії, а там – жодного вільного місця. Стояв і радів із цього, хоча й бачив: увесь четвертий ряд зайняли статуристі, акуратно підстрижені чоловіки в однотипних сірих костюмах. У вступному слові поет Петро Засенко несподівано (як зізнався пізніше, навіть для себе) наголосив: «Якщо хтось думає, що лірику Бориса Олійника можна заборонити, то він помиляється. Це поет планетарного масштабу».

Акомпанувала віртуозна піаністка Елеонора Пірадова. Віктор Женченко, виконавши ритуальну оду комсомолу на слова Бориса Олійника, далі подарував слухачам низку його знакових, воістину крилатих, уже мовби народних пісень. Коли залунав початок «Мелодії» («Заболю, затужу, // заридаю… в собі, закурличу»), вся зала встала. Змушені були підвестися й молодики в четвертому ряду. Оплесками зустріли подальше зізнання поета, яке провістив могутній баритон співака: «Помолюсь крадькома // на твоє праслов’янське обличчя, // І зоря покладе // на мовчання моє печать».

«Що це за «праслов’янське обличчя»? Яке воно? Українське? – кілька місяців тому публічно аж захлинався від люті одіозний компартійний ідеолог Валентин
Маланчук. – І чому мовчить поет, який став на захист Івана Дзюби?».

Після тріумфального концерту Борис Олійник сказав виконавцеві пісень:

– Тепер на мовчання наше покладе печать не лише зоря.

– І що нам робити? – запитав розхвильований Віктор Женченко.

– Лікуватися.

– Як?

– Мандрівкою до рідного краю, до моєї матері. 

Сива мати чекала під березою

Вирушили вчотирьох – два поети, уславлена співачка Діана Петриненко та акомпаніатор Алла Толстих. Пісенне турне розпочали з Пирятина. Далі були Миргород, Лубни, Хорол… Полтава відмовилася надати концертну залу. Тепло зустріли Нові Санжари. Борис Олійник полегшено видихнув: «Стою на своїй землі», а, попрощавшись із рідним райцентром, де закінчив школу­десятирічку, загадково сказав:

– Мати вже чекає.

– Як вона довідалася про наш вояж? – здивовано запитала Діана Петриненко.

– Серце підказало.

І справді, Марфа Никанорівна стояла за селом під березою. Привіталася з усіма, провела до хати, пригостила святковою вечерею. А потім попросила:

– Заспівайте пісню.

– Яку, мамо?

– «Коли розлучаються двоє».

Слухала двоголосся Віктора Женченка та Діани Петриненко й плакала. Подарувала кожному гостеві хустку й сказала: «Я найбільше боюся розлуки». На сина дивилися не очі – дві великі журботи. 1976 року мати пішла за вічну межу. Батька ж Борис Олійник ледь­ледь пам’ятає: зачепилівський солдат загинув 1943­го під Харковом. У спадок залишив книжки (їх усі прочитав син) та сорочку, вишиту голубим по білому. Матір поет і досі називає «сивою ластівкою», «сивим сонечком». 

Не зрадивши жодного друга

Батькову вишиванку згадував у різних куточках світу – в США, на розбурханому Кавказі, в сербських окопах під натовськими бомбами… Допомагав уже немічним фронтовикам, обстоював їхні права. Коли був секретарем парткому Спілки письменників України, зробив усе, щоб жодного колегу не заарештували, ба навіть не піддали несправедливій, голобельній критиці. У травні 1986 року першим із колег поїхав до Прип’яті й вів телерепортажі про чорнобильську катастрофу на весь Союз. 1988­го з трибуни ХІХ Всесоюзної партійної конференції знову ж таки першим офіційно висунув вимогу розсекретити архівні дані про Голодомор в Україні. Той виступ пролунав, як вибух. Став народним депутатом СРСР і як заступник голови Ради національностей Верховної Ради СРСР побував у всіх його гарячих точках – у Вірменії, Нагорному Карабасі, Азербайджані, Прибалтиці, Грузії, Північній Осетії, Таджикистані… Скрізь Бориса Олійника величали «українським миротворцем». До нього прислухалися найповажніші урядовці, а Михайло Горбачов не раз і не двічі радився з мудрим полтавцем.

Теплі взаємини урвалися тоді, коли безкомпромісний поет побачив, що «за благородними словами може ховатися нікчемна особистість». Саме так написав Борис Олійник у публіцистичній книжці «Два роки в Кремлі», де назвав Михайла Горбачова «князем тьми». І сьогодні поет не відмовляється від своїх оцінок і додає: «Я не заєць, щоб петляти на снігу».

Майже ніхто не знає, що Борис Єльцин хотів бачити другим Президентом України… Бориса Олійника. Зустрівшись у Прибалтиці з групою українських письменників, зокрема з Юрієм Щербаком, якого знав і шанував, лідер російських демократів сказав: «Борис Ілліч зможе обережно, елегантно, не кидаючись на амбразури, без пугачовського бунту, вивести Україну на європейський шлях».

До Бориса Єльцина поет ставився з прохолодою, його пропозицій не коментував і не коментує. Повернувшись із Москви до Києва, став одним із найпомітніших громадських діячів незалежної держави. Як народний депутат України 1–4 скликань Верховної Ради (1992–2006) багато зробив для розвитку рідної культури, єдиний із комуністів постав проти зняття з паспорта графи про національність, згодом відійшов від симоненківців.

Якось я запитав: «Чому ви назвали одну зі збірок традиційно й воднораз загадково – «Таємна вечеря»?». Поет відповів так: «Кажуть, що там, де три українці, неодмінно з’являється тринадцятий. Я не пишу про зрадництво. Я веду мову насамперед про доконечну потребу вірності, віри. На жаль, підступне зрадництво – одна з найболючіших ран нашої нації, одна з найчорніших рис рідної ментальності. Звідси й назва. Тут хотілося б додати таке. Ми за Божою подобою створені, а наробили стільки всілякого, що Господь, підпираючи рукою щоку, знову й знову хитає головою: «Хіба я на це благословляв?».

Шляхетний, совісний, чесний Борис Олійник належить до тих, кому природою дано дар відділяти зерно від полови, розрізняти добро і зло, правду і кривду. Побратими, котрі знають чи не півстоліття поета, називають його то муд­рим змієм, то ребусом, якого ніхто й ніколи не розгадає. А сивочолий лірик, лукаво всміхнувшись, підтримує здоров’я цілющими рослинами, які вирощує кум Євген Товстуха, рятує від хронічного безгрошів’я Український фонд культури, очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка й пише вірші. Не соромиться визнати, що не все з омріяного й задуманого вдалося зробити, уникає відповідей на запитання про творчі плани.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня