№19, жовтень 2015

Роман РУДЕНКО: «Я звинувачую!..»

Виповнюється 70 років від початку Міжнародного військового трибуналу

Це тепер в Україні генеральних прокурорів люди не встигають навіть запам’ятати. Але був час, коли нашого прокурора знали не лише в Україні – про нього дізнався весь світ. Ім’я цієї людини – Роман Руденко.

Задовго до салютів

Рішення про проведення міжнародного судового процесу над провідниками гітлерівської Німеччини було ухвалено задовго до переможних салютів 1945­го. Про нього вперше заговорили ще під час зустрічі глав держав антигітлерівської коаліції в Тегерані в 1943 році. Йшлося про це й на Ялтинській конференції під час зустрічі Йосипа Сталіна, Франкліна Рузвельта й Вінстона Черчілля.

Остаточні ж домовленості про створення Міжнародного військового трибуналу та його статуту були досягнуті СРСР, США, Великою Британією й Францією під час Лондонської конференції 26 червня – 8 серпня 1945 року. Спільно розроблений документ відобразив позицію всіх 23 країн–учасниць конференції, принципи статуту затверджені Генеральною Асамблеєю ООН. Перше організаційне засідання Міжнародного військового трибуналу відбулося 9 жовтня в Берліні, де зрештою місцем процесу над головними нацистськими військовими злочинцями було обрано Нюрнберг – місто, знакове для Гітлера та його поплічників. Там, де зароджувався нацизм, – там його мали й засудити!

Цікаво, що хоча сам Нюрнберг був у руїнах, місцевий Палац юстиції дивним чином зберігся. Тут 20 листопада 1945 року й розпочав свою роботу трибунал, який сформували на паритетних засадах із представників чотирьох держав –
США, Великої Британії, Франції та СРСР. Головував на ньому представник Великої Британії Дж. Лоуренс, обвинувачем від Радянського Союзу став прокурор Української РСР Роман Руденко.

Спогади очевидця

Нещодавно пішов із життя полтавець Йосип Гофман – полковник у відставці, який вважався останнім у світі з живих учасників Нюрнберзького процесу, на якому він – фронтовий розвідник – був особистим охоронцем радянського обвинувача Романа Руденка. Ось як він згадував про ті часи:

– Коли ми їхали в Нюрнберг, то очікували, що на кожному кроці побачимо танки, поліцію, буде оголошено комендантську годину. Адже судять уряд, який німці обожнювали. До речі, недалеко від Нюрнберга був табір військовополонених есесівців. Але ніхто не перекидав у Нюрнберг додатково спеціальні підрозділи, ні в кого не перевіряли документів. Не було й демонстрацій, мітингів на захист підсудних. Але це зовсім не означає, що в Нюрнберзі тим, хто відповідав за життя й безпеку радянської делегації, не було турбот. Було й чимало, як казало моє начальство, «позаштатних ситуацій». Якось надійшла інформація, що колишні вояки дивізії СС «Едельвейс» збираються проникнути в Палац юстиції, щоби звільнити підсудних і захопити в заручники суддів. Молодій німкені­змовниці навіть удалося з допомогою американського офіцера за фальшивим пропуском проникнути в зал засідання трибуналу –
вивчити розташування підсудних, охорони, суддів. На щастя, один зі змовників був заарештований і видав інших. Після цього охорону Палацу юстиції було значно посилено, навколо з’явилися танки... До речі, самих підсудних проводили до зали через спеціальний підземний хід.

Заступати на службу доводилося через день, адже в нього було два охоронці – я й ще один сержант, який пізніше виявився... капітаном із «компетентних органів». Це пов’язано було з тим, що кількість офіцерів була обмежена спеціальною угодою, тому радянське командування й «маскувало» їх під сержантів. У залі засідань охорону забезпечували американці та представники служби безпеки. Зазвичай я залишався в приймальні, але доводилося бувати й у залі засідань, спостерігати за процесом. Чи була в мене зброя? За правилами проносити її в зал засідань не дозволялося нікому. Але в мене пістолет таки був, хоч його й доводилося ховати так, що досі нікому я про це не розповідаю.

З Романом Андрійовичем ми, можна сказати, потоваришували, тому я міг йому часом задати питання, відповіді на які тоді не знаходив. От, наприклад, тоді ходило немало чуток про те, що Гітлеру вдалося врятуватися, втекти, а самогубство інсценували з його двійником. І якось, коли ми прогулювалися з Руденком на дачі в передмісті Нюрнберга, я наважився прямо спитати про це Романа Андрійовича… І він розвіяв тоді всі мої сумніви, бо знав цю історію досконало, як кажуть, із першоджерел. Хоча й до нашого часу все продовжували з’являтися газетні качки, що десь у Південній Америці помер чоловік, який «був Адольфом Гітлером».

Як Руденко Герінга «застрелив»

Він народився 7 липня 1907 року в містечку Носівка Чернігівської губернії в родині селян. Змалку привчений до праці, Роман виявляв успіхи й у навчанні. Грамотного хлопчика помітили, й незабаром він почав працювати в радянських установах, а 22­річним юнаком прийшов на роботу в органи прокуратури. Освіту здобув у Московській юридичній школі, закінчив і Вищі юридичні курси при Всесоюзній правовій академії (1941 рік), після чого був направлений на роботу в Прокуратуру СРСР. З 1942 року – заступник, а з 1944­го – прокурор України.

На Нюрнберзькому процесі в справі головних військових злочинців нацистської Німеччини Р. Руденко був призначений головним державним обвинувачем від СРСР. Як ніхто інший, він багато зробив для викриття злодіянь нацистів на окупованих територіях Радянського Союзу. Саме через Руденка багатьом військовим злочинцям не вдалось уникнути справедливої кари.

До речі, свого часу в американській пресі навіть ходила чутка, що Руденко під час процесу... застрелив Германа Герінга. Ось як описував цей курйозний випадок у одному з репортажів у газеті «Правда» письменник Борис Польовий:

«Вчора, по дорозі в Трибунал, колега Курт нахилився до мене й тихо сказав:

– Чи правда, що вчора на закритому засіданні генерал Руденко вихопив на суді пістолет і застрелив Германа Герінга?

– Курте, я вас не зрозумів. Пов­торіть запитання.

Курт повторив і висловив здивування, що я про це не чув. Ця новина гуляє Нюрнбергом.

Зізнаюсь, я зовсім сторопів, почувши таку дику плітку. І при цьому дуже картинно уявив сцену, як спокійний Роман Андрійович, людина рідкісного такту й витримки, з прокурорської трибуни цілить у Герінга. Та уявіть собі, таке повідомлення справді було! Ярослав Галан – наш поліглот, знає багато європейських мов, показав нам номер Stars and stripes і в ньому замітку, обведену синім олівцем: «Трагічна подія в суді. Радянський обвинувач генерал Руденко стріляє в Германа Герінга». У прес­барі тільки й розмов було про це! Хто обурюється, хто регоче. Мій друг Ральф, якого я запитав, як могла з’явитися друком така дика нісенітниця, тільки знизив плечима: «Сенсейшен. Усе для сенсейшен».

І все­таки сенсація на процесі була!

Представляючи звинувачення за планом «Барбаросса», Руденко зачитав і попросив суд долучити до справи письмове свідчення фельдмаршала Фрідріха Паулюса, колишнього заступника начальника генерального штабу в дні, коли цей загарбницький план розроблявся. Серед підсудних це викликало неабиякий ажіотаж. Порадившись зі своїми адвокатами, вони запротестували: мовляв, свідчення Паулюса – фальшивка, адже його давно нема живого. Як відомо, Гітлер свого часу приховав від німців сам факт захоплення в полон фельд­маршала Паулюса.

Було навіть оголошено триденний національний траур, народ сповістили, що командувач армією Паулюс загинув як справжній німецький солдат, б’ючись до останнього патрона. На честь його була влаштована пишна панахида, й Гітлер поклав найвищу нагороду Німеччини на порожню труну.

Судячи з усього, де­хто з підсудних не знав напевне, що фельдмаршал здався в полон… Хтось із них єхидно зауважив, що непогано було б почути самого Паулюса… Однак Лоуренса це ніскільки не здивувало, він порадився з Руденком і раптом повідомив ошелешеним типам із лави підсудних: «Пан Руденко просить 5 хвилин…». І коли через 5 хвилин Паулюс і справді з’явився на трибуні, дехто з підсудних ледь не втратив свідомості. Виявляється, Руденко все дуже чітко передбачив, і фельдмаршала заздалегідь таємно доправили в Нюрнберг…

Трибунал працював майже рік – до 1 жовтня 1946 року. За цей час було проведено 216 судових слухань, допитано сотні свідків та оприлюднено десятки тисяч різних документів, які підтверджували злочини нацистських катів. Зрештою до смертної кари через повішення трибунал засудив Герінга, Ріббентропа, Кейтеля, Кальтенбруннера, Розенберга, Франка, Фріка, Штрейхера, Заукеля, Зейсс­Інкварта, Бормана (заочно), Йодля. До довічного ув’язнення – Гесса, Функа, Редера; інших – до тривалих строків тюремної неволі. Страти відбулися в ніч на 16 жовтня 1946 року в будинку Нюрнберзької в’язниці. Герінг отруївся незадовго до цього.

Автор: Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня