Мирослав ВАНТУХ: «Завжди казав: як побачу, що в залі половина чи третина, піду з професії. Але досі шукаю вільного стільця і, слава Богу, не знаходжу»

Напередодні великого концерту в Національному палаці мистецтв «Україна» відомий хореограф-народник, Герой України, художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського Мирослав Вантух розповів про свої стосунки з легендарним Павлом Вірським, про те, як приймають його ансамбль за кордоном, і чому колектив називають «ансамблем перших красунь»

– Мирославе Михайловичу, цьогоріч у вашого колективу дві пам’ятні дати...

– Так, 110­річчя від дня народження Павла Павловича Вірського й 40 років, як його не стало... Він був особистістю­епохою, і я щасливий, що був із ним знайомий. Він приязно ставився до мене, а одного разу навіть похвалив у присутності керівників інших танцювальних колективів (я тоді керував львівським ансамблем «Юність»): «Вот вы все пляшете, а Мирослав танцует!».

Ніколи не думав, що мені випаде продовжувати його справу, та й не дуже хотів: по­перше, «Юність» була колективом, який я сам створив, по­друге, я не скаржився на матеріальне становище, бо отримав у Львові одну за одною чотири квартири й жодної не випрошував. Тому в 75­му році, коли Вірського не стало й мені запропонували очолити його ансамбль, навідріз відмовився! Але через п’ять років партійне керівництво таки вмовило: прийняв ансамбль уже після того, як змінили один одного троє керівників і він був уже не той, що за Павла Павловича.

– Не те слово! Ну хіба це мислимо: в колективі 45 чоловіків, а на репетиції 10? «Де решта?» – питаю і розумію, що решті (та й декому з тих, хто прийшов) ті танці вже не потрібні. Ганяв до втрати свідомості! Особливо, коли чув запах алкоголю. Із багатьма довелося розпрощатися – як із танцівниками, так і з оркестрантами.

Скарг на мене понаписували стільки, що, мабуть, можна кабінет обклеїти (сміється). І що неправильно поводжуся, і що бандерівець, розмовляю «на каком­то странном языке, и нельзя понять, чего он хочет». Тепер думаю: 30 років минуло – й ми зовсім інакше сприймаємо слово «бандерівець». Як комплімент. Хоча я ніколи його як лайку і не сприймав.

– Іноді я посеред вулиці, коли бачив гарну дівчину, зупиняв її і запрошував до нас. Бо танцювати я її навчу, але треба, щоби глядачеві було приємно подивитися.

– Намагалися! Але то ще в «Юності» був випадок, наприкінці 1960­х. Тут уже пильнуємо так, що до цього не доходить – навчені… А тоді брали участь у конкурсі в Італії, вибороли гран­прі, й сицилійська мафія спробувала викрасти одну з танцівниць. Пролізли в її номер, накрапали їй і сусідці, аби спали й нічого не чули, на подушки морфію... І годині о четвертій ночі прийшли забирати. Добре, що охоронці­італійці, яких до нас приставили організатори, попередили: краще вам не спати, бо дівчину проспите. Ми з хлопцями не лягали й дочекалися: виносять нашу Богдану, як килим, замотану! Ну, ґвалт здійняли, відбили... Точніше, вони дали відбити: покинули й утекли.

– Усюди стоять – ніде сидячи не аплодують! А тепер ще й «слава Україні!» вигукують. Минулого року виступали в Польщі – нас поляки тільки так і вітали. У Парижі теж були: там поки що «слава» не кричать, лише «браво», але тихо не буває. Завжди казав: як побачу, що в залі половина чи третина, піду з професії. Але досі шукаю вільного стільця і, слава Богу, не знаходжу.　

Анна ШЕСТАК.