№2, січень 2007

Реабілітація соціалізму

Розумію, що вже сам заголовок статті може викликати принципові застереження. Адже реабілітація системи, яка цілковито дискредитувала себе й фактично сама, без тиску ззовні «розсипалася», – справа далеко не втішна. Однак це лише частина правди.

Ставлячи проблему реабілітації соціалізму, я розмежовую поняття «соціалізм» у суто формаційному сенсі, «реальний соціалізм», що утвердився на теренах окремих держав, насамперед колишнього СРСР, і «соціалізм» як уособлення певної системи загальноцивілізаційних принципів.

Ми не можемо (та й не повинні, бо просто не маємо права) замовчувати те, що соціалізм як уособлення певної системи соціально-політичних цінностей, як відображення процесу гуманізації суспільства, підпорядкування цільової спрямованості його розвитку, функціональних структур, зокрема й виробництва, інтересам розвитку особи аж ніяк не є вигадкою марксистів. Такі ідеї зародилися ще в дохристиянські часи й нині, поряд з ідеями лібералізму та консерватизму, посідають провідне місце в системі світоглядних цінностей людства. Соціалізм, лібералізм і консерватизм – три основні способи світобачення, що впродовж багатьох століть розвиваються на Заході та не лише взаємовиключають, а й доповнюють один одного. Російський більшовизм, як і комунізм загалом, посоромили себе, спробувавши монополізувати ідею соціалізму, привласнити її. Історія поглузувала з цього експерименту, відкинула його. Однак це зовсім не означає й не може означати заперечення ідей і принципів соціалізму, які протягом багатьох століть формувалися людством.

Тому поняття «соціалізація» вживається мною як визначення ширше, ніж формація, як уособлення певної системи ціннісних орієнтирів і принципів, що у своїй основі відображають логіку гуманізму, соціальної спрямованості загальноцивілізаційного процесу, його підпорядкованість інтересам свободи та всебічного розвитку особистості. У цьому випадку, по суті, йдеться про тотожність принципів соціалізації та принципів розвитку цивілізації. Логіка соціалізації й логіка цивілізаційного процесу за своїм змістом виявляються однопорядковими. Для мене цей висновок став однією з базових методологічних конструкцій, на яких ґрунтується дослідження взаємозалежності цивілізаційного та формаційного розвитку в книжці «Глобальні трансформації», що вийшла друком наприкінці минулого року у видавництві «Либідь».

Соціалізм як уособлення
цивілізаційного процесу

У всіх колишніх радянських підручниках із суспільствознавства стверджувалося, що соціалістична ідея ґрунтується на ідеях соціалістів-утопістів початку ХІХ сторіччя, зокрема Анрі де Сен-Сімона, Шарля Фур'є, а також Роберта Оуена, праці котрих розглядалися як одне з теоретичних джерел марксизму. Однак заслуговує на увагу й інша думка. Приміром, Карл Каутський підходив до проблеми щодо ідейних витоків соціалізму ґрунтовніше. Досліджуючи це питання, він науково довів, що соціалісти-утопісти будували свої ідеї не на порожньому місці, а на базі всього багатства гуманістичних устремлінь попередніх поколінь. Із цим не можна не погодитися. Чимало дослідників ідейних джерел соціалізму вважають, що за своєю суттю ідея соціалізму виросла й сформувалася безпосередньо із самої природи людини, притаманних їй устремлінь до справедливості (звісно, й соціальної), до вільного самовияву.

Існують й інші аспекти цієї проблеми. Є багато логічних ліній, що дають змогу відстежити взаємний зв'язок і спадкоємність ідей соціалізму та раннього християнства. Принаймні, потрібно бачити принципову різницю між ідеями християнського соціалізму й ідеями феодального соціалізму Платона. Якщо на базі ідей соціалізму Платона сформувалися гносеологічні корені формаційного соціалізму прорадянського зразка, то християнський соціалізм започаткував лінію розвитку соціалізму як перманентного процесу гуманізації суспільства, його підпорядкування інтересам особи, теоретичні витоки котрого якнайповніше обґрунтовано у працях Едуарда Бернштейна. Загалом, концептуальні позиції християнського соціалізму всебічно опрацьовані у світовій літературі. Можна послатися насамперед на слова Фрідріха Енгельса, який писав: «Соціалізм, у тій мірі, в якій він був тоді можливий, справді існував і навіть досяг панівного становища – в особі християнства» [1, с. 468]. Однак у Радянському Союзі із зрозумілих причин ця ідея тривалий час лишалася в затінку.

Для з'ясування суті порушеного питання потрібно передусім узяти до уваги, що будь-які релігія чи вірування являють собою, за визначенням Людвіга Фейєрбаха, «певний спосіб мислення людини. Жодна особа не може вірити в те, що суперечить її способу мислення й уявлень». «Релігійний об'єкт, – підкреслював він, – міститься всередині людини. Це щось інтимне, якнайближче людині». Бог людини є таким, яким є її мрії, наміри. Це певною мірою стосується й християнства. «У християнській релігії, – зазначав Фейєрбах, – виражено ставлення людини до самої себе, до своєї суті, яку вона розглядає як дещо потойбічне»[2, с. 8, 42, 43]. Теза Фейєрбаха про те, що в релігії, зокрема в християнстві, відбито найзаповітніші мрії людини щодо власного самовираження, створює місток, який поєднує його ідеї, з одного боку, з ідеями соціалізму, а з другого – з логікою загальноцивілізаційного прогресу.

Надзвичайно важливий елемент християнства з погляду предмета нашого аналізу – утвердження гідності особи, рівності людей. Вважається, що однією з найбільших чеснот християнської релігії є проголошення людини найвищою самостверджувальною цінністю. Віра в Бога за канонами християнства – не що інше, як віра в божественне значення людської сутності. Всі речі, що нас оточують, увесь навколишній природний світ існують лише заради Людини. Людина з її потребами, на чому особливо слід наголосити, постає тут як кінцева мета творення світу. Ось як про це пише Фейєрбах: «Бог турбується про мене, прагне мого щастя, мого спасіння; Він хоче мені блаженства. Однак і я сам хочу цього ж, тому мій особистий інтерес є інтересом Бога, моя власна воля – Його воля, моя кінцева мета – Його мета; Любов же Його до мене – моє обожнення, себелюбство»[2, с. 220].

Найзначущими в контексті цієї проблематики є моральні цінності, сповідувані християнством. Вони органічно пов'язуються з духовною свободою особи, а остання – ставиться в залежність від добра, яке робить людина. Зростання свободи особи забезпечується її моральним удосконаленням, добрими справами, любов'ю до ближнього й дальнього. Тому закони моральності сприймаються людиною як закони Бога. Однак мораль не ототожнюється з релігією. Мораль, наголошував Імануїл Кант, неодмінно веде до релігії. Однак сама мораль має підпорядковане значення щодо релігії.

Взаємозв'язок християнства та ідей соціалізму можна відстежити й по інших логічних лініях. Повторюю, ця винятково цікава тема органічно вписується в теорію цивілізаційного розвитку, глобальних трансформацій. Аж ніяк не випадковим у цьому зв'язку є те, що видатний французький учений Тейяр де Шарден (між іншим, член ордену єзуїтів) піднявся саме до таких висот в обґрунтуванні логіки світових процесів. Через соціалізацію людини, зазначав він, проходить вісь космічної еволюції [3, с. 317]. Йдеться про соціалізацію суспільства як процес наповнення всіх його функціональних структур соціальним змістом. Такий процес, що обов'язково треба підкреслити, здійснюється еволюційно й не має формаційних меж у своєму розвитку.

За образним висловом одного з видатних представників західної соціал-демократії Віллі Брандта, соціалізм являє собою лінію виднокола, що постійно віддаляється в міру того, як ми наближаємося до неї. «Соціалізм, – зазначає професор Ґетеборзького університету (Швеція) Пер Монсон, – як його розуміють нинішні соціал-демократи, – процес, що не має кінця... Соціалізм – це безкінечний шлях, який можна постійно покращувати, однак неможливо довести до вершини» [4, с. 31]. З цього погляду соціалізм бачиться радше як інструмент, а не певний результат суспільно-економічного розвитку. Отже, рух до соціалізму весь час збагачує ідею про нього, наповнює її новим змістом і ставить завдання, які не можуть бути розв'язані сьогодні, а завтра перетворюються на імператив – реальну дійсність.

Особливо вагомий внесок в обґрунтування саме таких принципів еволюційної соціалізації зробив Едуард Бернштейн – один із родоначальників європейської соціал-демократії. Він був помітною фігурою соціалістичного руху в останній чверті ХІХ – на початку ХХ сторіччя, другом Фрідріха Енгельса, мав добрі стосунки з Георгієм Плехановим, вів непримиренну боротьбу (теоретичну) з ідеологією більшовизму. Помітний слід в обґрунтуванні питання щодо еволюційної соціалізації як єдино можливого шляху перебудови капіталістичного суспільства залишила його стаття «Чи можливим є науковий соціалізм?», написана на основі лекції, прочитаної ним 17 травня 1901 року в Студентській спілці вивчення суспільних наук. Стаття одразу здобула широке визнання, її двічі передруковували російською мовою в дореволюційній Росії. Звернімо увагу: її було оприлюднено до ІІ з'їзду РСДРП, який розколов російську соціал-демократію не лише на більшовиків і меншовиків, а й, по суті, на прибічників та супротивників поглядів Бернштейна.

Значення статті полягало в тому, що в ній визначено не лише шляхи теоретичного оновлення марксизму, а й тактику утвердження ідеалів соціал-демократії. Ключову позицію виражено такою констатацією: «Я відверто визнаю, що занадто погано розумію й занадто мало цікавлюся тим, що, як правило, мається на увазі під «кінцевою метою соціалізму». Ця мета, що б вона собою не являла, для мене – ніщо, а рух – усе. Під рухом я розумію як загальний розвиток суспільства, тобто соціальний прогрес, так і політичну й економічну агітацію та організацію для здійснення цього прогресу» [5].

У цій констатації поєднано декілька принципових моментів. Тут відкидається прожектерство щодо визначення конкретних ознак соціалізму, можливостей їхнього детального передбачення. І це досить аргументована позиція, що цілковито збігається із сучасними поглядами на зазначену проблему. Як ми спостерігаємо нині, соціалізація суспільного розвитку – надзвичайно багатоаспектний процес, який має безліч відтінків та механізмів. Йому, як доведено світовою практикою, властиві специфічні ознаки в різних країнах. Він постійно прогресує, змінюється, вдосконалюється.

Розуміючи це, Бернштейн писав: «Основа будь-якої науки – це досвід; наукова споруда будується з нагромаджених знань. А соціалізм є вченням про майбутнє суспільство, й тому все те, що є найхарактернішим для соціалістичної доктрини, не піддається суворому науковому дослідженню та доведенню». Соціалізм, вважав він, є щось подібне до того, що повинно бути; це рух до того, що має здійснитися. Соціалізму, як і християнському вченню, притаманний елемент ідеалізму. Соціалізм уособлює в собі завжди рух до певного суспільного ідеалу. З урахуванням саме цих міркувань Бернштейн обґрунтував формулу, що стала згодом широко відомою: «Кінцева мета є ніщо; рух до неї – все». Інакше кажучи, ця формула зводилася до положення: революція – ніщо, еволюція – все.

Зазначимо, поставлене Бернштейном питання щодо невизначеності теоретичної моделі соціалізму певною мірою збігалося з поглядами Маркса. Він, як відомо, взагалі не залишив жодного спеціального дослідження ознак соціалізму, крім зауважень щодо змісту програми німецької соціал-демократичної партії, написаних 1875 року й уперше опублікованих Енгельсом 1891 року під відомою назвою «Критика Готської програми». Те, що ці зауваження опубліковано через 16 років після написання, говорить саме за себе.

Цікаву думку з цього приводу висловлює Йозеф Шумпетер: «Маркс, у 1847 році прийняв термін «комунізм», надавши йому перевагу над терміном «соціалізм», бо соціалізм на той час набув присмаку буржуазної респектабельності»[6, с. 384]. Як типовий представник буржуазної інтелігенції й вигнаний із «буржуазного стану», Маркс, наголошує Шумпетер, не міг вчинити інакше.

З огляду на це потрібно враховувати, що ідеологом теоретичної моделі соціалізму був не Маркс, а Енгельс. Але ось одне з його міркувань, яке безпосередньо стосується згаданої вище формули Бернштейна. 11 травня 1893 року в розмові з кореспондентом французької газети «Figaro» на запитання останнього: «Яку ви, німецькі соціалісти, ставите собі кінцеву мету?» Енгельс відповів: «У нас відсутня кінцева мета. Ми прибічники постійного, безперервного розвитку, і ми не маємо намірів нав'язувати людству будь-яких кінцевих законів. Заздалегідь готової думки щодо деталей організації майбутнього суспільства ви й натяку не знайдете в нас» [1, c. 563]. Тож констатації Енгельса та Бернштейна є не просто близькими, а майже ідентичними. Для виявлення наступності їхніх поглядів цей приклад надзвичайно показовий.

Отже, головним у формулі «кінцева мета – ніщо, рух – усе» є те, що вона, з одного боку, віддавала перевагу еволюційній соціалізації капіталізму, а з другого – розширювала простір і соціальну базу соціал-демократичного руху, надавала йому ознак плюралізму. Партії такого напряму відповідно до цього перетворювалися, за висловом Бернштейна, на «партії демократично-соціалістичної реформи». Важливо зазначити, що на базі цієї формули відбулися зближення двох світоглядних течій – соціал-демократизму та лібералізму, а також соціалізація останнього. Це, у свою чергу, відчутно вплинуло й на суспільну практику. Можна з певністю стверджувати, що теоретичний синтез цих течій, здійснюваний на основі взаємопроникнення їхніх базових ідей, утворює широку світоглядну основу дедалі інтенсивнішого розвитку загальноцивілізаційного процесу в напрямку повнішої реалізації його основної функції – збагачення особистості людини.

Синтез ідей соціал-демократизму
та лібералізму як теоретична
основа соціалізації

Сталося так, що в процесі свого еволюційного розвитку теоретична модель ліберального капіталізму, або капіталізму соціально спрямованої ринкової економіки, та соціал-демократична модель демократичного соціалізму настільки зблизилися, що їх практично неможливо розмежувати. Це стосується не лише теорії двох течій суспільної думки, а й реальної практики Заходу, практики сучасного суспільного розвитку. Як наслідок цих процесів у межах двох ідеологій, котрі природно зберігають свою автономність, сформувалися дві досить близькі за своїм змістом течії: лібералізована соціал-демократія (лібералізований соціалізм) і соціалізований лібералізм.

Яка з цих двох течій зробила більший внесок в еволюційну соціалізацію капіталізму? Так ставити питання некоректно. Різниця між ними є відносною. Розставляються лише різні акценти. Часто використовується різний понятійний апарат. Але суть не змінюється. А відтак за сучасних умов розмежування соціал-демократичної та ліберальної ідей можливе лише тоді, коли виходити, з одного боку, з їхніх гносеологічних засад, а з другого – з урахування розбіжностей їхніх ультраправих і ультралівих течій.

Виразніші відмінності зберігає консерватизм, який обстоює ідеї класичного капіталізму. Але й тут під впливом об'єктивних процесів суспільного розвитку відбувається істотна трансформація поглядів у напрямку його зближення з поглядами ліберальної та соціал-демократичної ідеологій.

Це надзвичайно важлива констатація. Осмислюючи фундаментальні основи сучасного суспільного розвитку, вона, зокрема, під час пошуку шляхів заповнення ідеологічного вакууму, що утворився після краху тоталітарного соціалізму, має неодмінно враховуватися. Багатство й різнобарвність сучасного світогляду нині вже не можуть бути адекватно виражені через класичні принципи лібералізму, соціал-демократії, християнської демократії, консерватизму тощо. Чим відрізняються моделі соціально-економічного повоєнного розвитку Швеції від, скажімо, Бельгії чи Канади, де в різні періоди при владі були партії різних спрямувань? Ми не знайдемо принципових відмінностей (якщо не брати до уваги конкретно-історичних обставин) і між політикою урядів Віллі Брандта та Гельмута Колля, а потім Герхарда Шредера в тому, хто з них зробив більше для соціалізації економічних відносин Німеччини. Тож твердити, що багатоаспектний і різнобарвний процес соціалізації завдячує лише реалізації ідеології соціал-демократизму, було б грубою не лише методологічною, а й політичною помилкою.

Осмислюючи шляхи посткомуністичного розвитку, принципи, що мають лягти в основу розбудови нової України, мусимо застерегти себе від такої помилки. Соціалізація як основа цивілізаційного прогресу не може розглядатись як монополія лише одного класу чи партії. У наповненні соціальним змістом функціональних структур, що діють у суспільстві, об'єктивно зацікавлені всі соціальні верстви населення, зокрема й власники капіталу. Тому саме така ідея (про що переконливо свідчить досвід західних країн), уособлюючи загальнолюдські цінності, здатна консолідувати суспільство.

Розгляньмо цю проблему конкретніше. Спочатку – про класичний лібералізм, який має глибокі історичні корені та спільну з ідеями соціалізму теоретико-гносеологічну основу: ідеї гуманізму та Просвітництва ХVІІ–ХVІІІ сторіч. Його принципами є визнання пріоритетності загальнолюдських цінностей, економічних і політичних свобод, права на вільне володіння та користування приватною власністю, верховенства законів, поділу влади, розвитку ринкової економіки та демократії, свободи слова, друку, мислення тощо. Такі само принципи (звісно, з певними відтінками в їхньому тлумаченні) обстоює і сучасна соціал-демократія.

У повоєнні роки їхнє зближення відбулося в таких ключових питаннях, як визначення економічних функцій держави, зокрема механізмів здійснення соціальної політики, засобів гуманізації відносин приватної власності, наповнення її соціальним змістом, розширення кількості власників і їхнього захисту від бюрократичного втручання держави, зміцнення позицій середнього класу, заміни державного патерналізму принципами соціально орієнтованого ринкового господарства та соціального інвестування, демократизації системи управління виробництва тощо.

На відміну від консерватизму свою здатність будувати відносини із соціал-демократичною ідеологією на основі не конфронтації, а широкої дискусії, включаючи й сприйняття її окремих принципів, лібералізм виявив уже наприкінці ХІХ сторіччя. Йдеться про сприйняття ідеологами лібералізму деяких постулатів гуманізму з теоретичної спадщини Маркса. Треба зрозуміти: розвиток лібералізму, а надто його демократичного крила, перебував під неабияким впливом Марксових ідей, зокрема й ідей соціалізації суспільних процесів. Власне, реформи Отто Бісмарка, запровадження елементів соціалізації системи капіталістичних відносин, що відбулися після Паризької комуни, стали відображенням цього процесу.

Однак найбільший вплив на розвиток ліберальних ідей соціал-демократизм мав у середині 30-х років минулого століття та в повоєнні роки. Як пише російський дослідник цього питання Юрій Замошкін, «починаючи з «нового курсу» Ф. Д. Рузвельта та розповсюдження вчення Дж. М. Кейнса, в межах лібералізму почали набувати фундаментальної значущості принципово нові ідеї, ідеали, принципи» [7, c. 150]. Інший російський учений Олександр Віте називає ці процеси «соціалізацією лібералізму». «Поки соціалісти думали над тим, – пише він, – чи братися їм за синтез лібералізму та соціалізму, ліберали такий синтез здійснили (хоч би як цей синтез трактувався самими ідеологами лібералізму)». «Перемога лібералізму тому й стала можливою, – наголошує далі автор, – що він став фактично «соціалістичним лібералізмом» [8, c. 46, 47].

Ідеться, отже, про принципової ваги констатацію того, що на основі власної соціалізації лібералізм став поряд із західною соціал-демократією безпосереднім носієм соціалістичної ідеї, одним із суб'єктів її розвитку. Це ще одне вагоме підтвердження базової ідеї запропонованої читачеві публікації: соціалізм – плюралістичне вчення.

Джон Кейнс ніколи не був соціалістом, прихильником соціалістичної ідеї. Він був стовідсотковим прихильником ідей лібералізму, вірив у капіталістичні принципи й усією своєю науковою діяльністю сприяв втіленню їх у практику суспільного життя. За радянських часів його називали апологетом монополістичної буржуазії, і це, якщо не зважати на відповідну семантику, було правдою. Однак саме Кейнс зробив найбільше для того, аби спрямувати капіталізм на шлях соціалізації. У такий спосіб капіталізм не лише зберіг себе, а й набув нових життєствердних ознак. Всі повоєнні здобутки західного суспільства (до середини 1970-х років) пов'язані з практичною реалізацією теоретичних настанов Кейнса, його рецептів. Це визнається всім світом.

Так само можна сказати й про великого економіста нашого часу Джона Гелбрейта, знову ж таки ліберала за світоглядом. Починаючи з 1960-х років він послідовно обстоював ідею конвергенції двох систем – капіталізму й соціалізму, яка, на моє переконання, несправедливо залишилася не сприйнятою суспільною думкою. Насправді ж Гелбрейт ставив проблему великого компромісу принципів розвитку двох систем, їхнього функціонального зближення та взаємозбагачення на рівні принципів розвитку. Йдеться, по суті, про розвиток соціалізації капіталізму та капіталізації соціалізму. Власне, ми є нині свідками саме такого розвитку історичного процесу. Однак у 1960-ті роки, коли цю ідею було висунуто, вона наразилася на шалений опір і з «правого», і з «лівого» боку. Як тільки не таврували американського вченого!

Але не хто інший, як Гелбрейт, ще 1967 року у книжці «Нове індустріальне суспільство», визначаючи сутність американського соціально-економічного устрою, відмовився називати його капіталістичним і ввів у науковий обіг формаційно нейтральне поняття «індустріальне суспільство», а точніше, «нове індустріальне суспільство», віддаючи тим самим перевагу загальноцивілізаційним ознакам розвитку. Це був прямий виклик традиційному американському консерватизму й водночас відступ ліберала Гелбрейта від класичних цінностей лібералізму.

Та річ не лише в цьому. З погляду перспективи суспільно-історичного розвитку важливо звернути увагу на те, що він розглядає соціалізацію капіталізму, використання ним суто соціалістичних за класичними ознаками важелів економічного розвитку як об'єктивно зумовлений процес. «З усього лексикону бізнесмена, – писав він, – найменше тішать його слух такі слова, як планування, державний контроль, соціалізм. Обговорення ймовірності виникнення цих явищ у майбутньому має привести до усвідомлення того, що значною мірою вони вже стали фактами. Не обійшлося б також і без констатації тієї обставини, що ці страхітливі речі виникли з мовчазної згоди індустріальної системи або внаслідок того, що в них вона має власну потребу» [9, c. 452].

Докладно зупиняюся на цих питаннях, аби показати, що нинішнє взаємозближення й взаємозбагачення соціал-демократизму та лібералізму не випадкове явище. Добре відомо, що з часу виникнення теорії суспільного розвитку вони зосереджували свою увагу на дослідженні соціально-класових відносин і об'єктивних передумов, які зумовлювали їхню протилежність. Це стосувалося не лише теорії Маркса, а й буржуазної, тому звинувачення з цього приводу на будь-яку адресу недоречні. Така структура відтінювала реалії свого часу.

Нові тенденції, що визначають особливості сучасного світового процесу, формування пріоритетності загальноцивілізаційних цінностей і поступове подолання соціально-класових розмежувань переорієнтовують теорію суспільного розвитку, її методологію та метод на пошук балансу інтересів, компромісів і консенсусу, принципів рівноправної діалектичної взаємодії протилежних сил, що зберігаються як у межах окремих країн, так і в міждержавних відносинах. Саме на такій об'єктивній основі й відбувається цілком природний процес зближення та взаємозбагачення соціал-демократизму й лібералізму.

Ідеться, отже, про закономірний процес прогресивного розвитку світової суспільної думки, який конче потрібно враховувати, формуючи світоглядні цінності нової України. Нам необхідна не просто теорія суспільного розвитку, яка дала б змогу лише заповнити вакуум у суспільній свідомості, що утворився внаслідок краху тоталітарного соціалізму. Важливо, щоб вона стала джерелом творчої енергії, могла мобілізовувати людей, вести їх за собою. Сформувати таку теорію (а це потребує велетенських зусиль і часу) можна, тільки спираючись на найвизначніші надбання різних суспільних шкіл і напрямків.

У цій сукупності гідне місце мають посісти й ідеї соціалізму (в їхньому сучасному гуманістичному тлумаченні). Нам зробити це непросто. І найпершою тут є проблема остаточного подолання більшовизації не лише практики, а насамперед теорії соціалізму. Для нас це вкрай важливо. Науковцям потрібно ще дуже багато зробити в цьому сенсі. Водночас не можна не враховувати того, що соціалізм як теоретична ідея завжди мав надзвичайно глибокі корені в Україні. Вони сягають ще ХVІІ сторіччя. Ґрунтовно й усебічно їхні витоки досліджено Михайлом Драгомановим у роботі «Шевченко, українофіли і соціалізм», уперше надрукованій 1879 року у збірнику «Громада». У ній ідеться про «соціалізм козаків ХVІІ сторіччя», «які мали в собі більше прогресивного, ніж московські», про стихійний соціалізм Тараса Шевченка. Особливо наголошує Драгоманов на надзвичайно значущій рисі Шевченкового соціалізму, яка полягає ось у чому: на відміну від Росії, куди соціалістична думка була завезена із Заходу, Шевченкові доводилося бути соціалістом мимоволі. Привертають увагу міркування видатного українського вченого й щодо поєднання соціалізму з національним визволенням народу. «В нас справа соціалізму, – підкреслював Драгоманов, – мусить іти поруч зі справою вирятування своєї породи, з новим народженням – національним» [10, c. 373, 374, 417]. Ці слова одного з найвидатніших мислителів свого часу, гордості нашої національної культури, мають неабияке значення. Вони потребують глибокого наукового осмислення, засвідчують традиційну прихильність українського народу до ідей соціальної справедливості та гуманізму. Цього не можна замовчувати та не брати до уваги. Це потрібно розуміти й враховувати, визначаючи свою стратегію.


Джерела

1. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Т. 22. – М.: Изд-во политич. лит-ры, 1961.

2. Фейербах Л. Сущность христианства. – М.: Изд-во политич лит-ры, 1965.

3. Тейяр де Шарден. Феномен человека. – М.: Айрис пресс, 2002.

4. Поліс. – 1992. – №1–2.

5. Поліс. – 1991. – №4.

6. Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм і демократія. – К.: Основи, 1995.

7. Вопросы философии. – 1990. – №3.

8. Свободная мысль. – 1992. – №14.

9. Гэлбрейт Дж. К. Новое индустриальное общество. – М.: Прогресс, 1969.

10. Драгоманов М. П. Вибране. – К.: Либідь, 1991.

Автор: Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня