№13, липень 2015

ООН без ілюзій

Як розв’язати конфлікт на Донбасі? Це питання сьогодні обговорюють всюди: у сесійній залі парламенту, в урядових кабінетах, на Банковій, у телестудіях, на кухнях і в окопах. Часто наші можновладці, утім, і Президент, пропонують запросити миротворців Організації Об’єднаних Націй. «Віче» спробувало розібратися, наскільки реальний такий варіант.

33 «пустопорожні» засідання

Єдиний орган Об’єднаних Націй, що уповноважений відправляти миротворців у гарячі точки, – це Рада Безпеки. Нині вона складається з 15 членів. 5 із них – постійні (США, Франція, Велика Британія, Китай, Росія) й мають право вето. Тобто можуть заблокувати будь­яке її рішення. Інші 10 – непостійні та обираються на 2 роки й не мають права вето. Як правило, непостійних членів обирають від регіону. Нині Східну Європу представляє Литва. Саме з її ініціативи було скликано чимало засідань стосовно Донбасу та Криму. Утім, Представництво України при ООН уже заявило, що на майбутніх виборах непостійних членів Радбезу, які відбудуться восени, Україна планує висунути свою кандидатуру. «Незважаючи на те, що ми поки що єдині кандидати, однак проводимо роботу так, наче в нас є кілька конкурентів. Тобто працюємо з кожною окремою країною та регіональними групами», – розповів постпред України в ООН Юрій Сергєєв. Та чи допоможе членство України в Раді Безпеки врегулювати конфлікт на Донбасі й розв’язати проблему Криму?

Постійний представник США при ООН Саманта Пауер, яка нещодавно побувала в Києві, нагадала, що з того моменту, коли Росія почала агресію проти України, Радбез збирався 33 рази. І під час жодного з цих засідань його членам не вдалося ухвалити спільного рішення. Позиції демократичних країн та Росії виявилися полярними. Москва блокує всі документи, які бодай теоретично можуть допомогти встановленню миру чи навіть засуджують агресію. Така позиція, до слова, характерна для Росії не лише у зв’язку з українським конфліктом. «РФ заблокувала навіть засудження використання хімічної зброї проти сирійського народу», – згадувала Саманта Пауер у Києві. Такою само була позиція Росії й за часів війни на Балканах, коли Москва відверто підтримувала сербського лідера Слободана Мілошевича. За словами Саманти Пауер, в українському питанні протистояння таке: 14 до 1.
З яких 14 – за Україну, а 1 – це Росія, яка при цьому не соромиться використовувати право вето.

У такому разі постає запитання: чи допоможе непостійне членство у Раді Безпеки? Адже Росія все одно зможе заблокувати будь­яку нашу ініціативу. «Членство в Радбезі дає змогу користуватися наявними механізмами: виступати з ініціативами, порушувати ті або інші питання в рамках Ради, – пояснює Юрій Сергєєв. – Іще один важливий момент: без непостійних членів не може відбутися жодне засідання, і це чудово розуміють усі, включаючи користувачів того самого «чарівного» права вето. На засіданнях важливий голос кожного, якщо рішення ухвалюється більшістю, без використання вето. А таких рішень досить багато».

Наш конфлікт не унікальний

Утім, навряд чи Кремль дозволить Раді ухвалити рішення про направлення миротворців на Донбас. Така неспроможність одного з найважливіших органів ООН розв’язати конфлікт ставить під сумнів його дієздатність загалом. Тим паче що проблеми з ефективністю виконання ролі глобального миротворця в ООН з’явилися не сьогодні на Донбасі, а фактично одразу після створення. Об’єднані Нації не змогли запобігти війні між Північною та Південною Кореями, головно через протистояння СРСР та США у Радбезі. Не впоралася ООН і з югославським питанням, не змогла врятувати від геноциду Руанду, Конго – від громадянської війни, не кажучи вже про Близькосхідний конфлікт, ситуацію в Афганістані, Іраку, Ірані та Сирії. Це лише свіжі приклади нашої, так би мовити, новітньої історії та сьогодення.

Наприкінці 30­х років ХХ сторіччя неспроможність Ліги Націй зупинити агресора, обрана нею політика умиротворення призвели до зникнення цієї організації та початку Другої світової війни. То який шлях обере ООН: реформ чи ліквідації? Таке питання стоїть перед цією організацією вже сьогодні.

Юрій Сергєєв можливість змін у ООН бачить так: «Світ невпізнанно змінився з часів Другої світової війни, змінилися й гравці на світовій арені. З'явилися країни, чий внесок у світовий розвиток, як і їхні людські ресурси та економічний потенціал, здебільшого не поступаються тим, що потрапили до «Великої п’ятірки» в минулому столітті. Тому триває дискусія про розширення складу постійних членів. Ідеї реформ стосуються й механізмів роботи Ради, яка, на відміну від Генасамблеї, керується у своїй роботі тимчасовими внутрішніми правилами вже майже сьомий десяток років. Ми виступаємо за перехід Радбезу до ясних і чітких правил процедури й підтримуємо французьку ініціативу про незастосування права вето в разі загрози життю, порушення прав людини тощо».

Інший український досвідчений дипломат Володимир Хандогій, котрий нині очолює неурядову Українську асоціацію зовнішньої політики, а відтак – необтяжений інструкціями та протоколами, відверто каже, що ООН у тому вигляді, в якому вона сьогодні є, не здатна встановити мир на Донбасі:

– ООН дуже ефективна, коли сторони дійшли певної згоди. Тоді організацію запрошують, аби вона простежила за виконанням домовленостей. Це так звані операції з підтримання миру.

Є в історії кілька прикладів, коли мир нав’язувався за допомогою силових методів, зокрема в Югославії. Але там було не зовсім коректне застосування механізмів Ради Безпеки. Отож, доки в постійних членів є право вето й доки серед них Росія, яка проводить цю агресивну політику, нам марно сподіватися, що ООН долучиться до врегулювання конфлікту в нинішній гарячій стадії. Водночас в ООН передбачено, що коли постійні члени Ради Безпеки не в змозі дійти консенсусу щодо того чи іншого конфлікту, то повноваження з підтримання миру й безпеки передаються Генеральній асамблеї. Радбез передає ці повноваження шляхом голосування стосовно резолюції, під час якого вже не діє право вето. Це так звана процедурна резолюція.

– Чи були вже такі прецеденти?

– Так. Наприклад, це резолюція під назвою United for peace («Об’єднані заради миру») № 377 5­ї сесії Генасамблеї, ухвалена ще 1950 ро­ку на пікові корейської війни. Рада Безпеки була заблокована Радянським Союзом. Тоді вона передала повноваження Генасамблеї і та прийняла цю резолюцію більшістю голосів. Цей документ передбачає скликання надзвичайних сесій Генасамблеї саме з метою реагування на конфліктні ситуації. Таких сесій за історію ООН було 10. Остання –1997 року, для врегулювання конфлікту на Близькому Сході. І вона не закрита досі. Ви можете запитати: ну то й що? Адже конфлікт на Близькому Сході все одно триває. Але варто поставити інше запитання: а що було б, якби не було ООН? Нині це можливість здійснювати моральний тиск на агресора – Російську Федерацію. І не лише через Раду Безпеки, де наші пропозиції ветуються автоматично, а й через Генасамблею, де голосування ніхто не може заблокувати.

Надія на Генасамблею

До слова, саме Генеральна асамблея після анексії Криму Росією ухвалила резолюцію, що підтверджує територіальну цілісність України та вимагає від країн­членів не визнавати референдуму на півострові. «За» проголосували 100 країн, яких охрестили «міжнародною сотнею». Проти – 11. Гадаємо, ці «дружні» держави, особливо з огляду на їхню нечисленність, варто перелічити: Вірменія, Білорусь, Болівія, Куба, КНДР, Нікарагуа, Росія, Судан, Сирія, Венесуела та Зімбабве.

Вітчизняне Міністерство закордонних справ тоді слушно нагадало, що «цією резолюцією головний політичний і найбільш представницький орган ООН підтвердив свою відданість суверенітету, політичній незалежності, єдності та територіальній цілісності України згідно з її міжнародно визнаними кордонами. Генасамблея закликала до недопущення визнання будь­яких змін статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополь на підставі незаконного референдуму. Російській Федерації було передано чіткий сигнал про неприпустимість дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності та територіальної цілісності України, включно з будь­якими спробами змінити кордони нашої держави шляхом погрози силою або її застосування чи іншими незаконними способами», – йдеться в коментарі українських дипломатів. А ось для російського МЗС перебіг подій у Генасамблеї став неприємним сюрпризом. Після ухвалення документа в міністерстві навіть заявили, що через голосування за резолюцію «Територіальна цілісність України» чинився тиск, політичний шантаж і економічні погрози. На думку російського зовнішньополітичного відомства, «контрпродуктивна ініціатива з резолюцією Генасамблеї лише ускладнить сприяння врегулюванню внутрішньополітичної кризи в Україні».

Самі за себе

Відповідаючи на запитання, чи реально реформувати ООН, Володимир Хандогій зізнався: «Питання про реформу ООН існує стільки, скільки існує ООН. За весь цей час створювалося безліч робочих груп як для реформ загалом, так і для змін у Раді Безпеки, Генеральній асамблеї, правил процедури. Але реальних реформ так і не відбулося. Сьогодні Організація Об’єднаних Націй – це продукт завершення Другої світової війни й певною мірою є архаїчною. Реформи не відбуваються через таке мислення: не чіпай того, що працює. Зміни в ООН означають зміни в її Статуті. Навіть нині в цьому документі залишається положення про «ворожі» держави. За цими статтями такими визначено й Японію, й Італію. Свого часу ми в Міністерстві закордонних справ іще УРСР, але вже за часів гласності й перебудови запропонували з колегами вилучити зі Статуту це положення. Та наша ініціатива не дістала підтримки. Усі бояться, щоб система не зруйнувалася взагалі».

Тому дарма сподіватися, що міжнародні організації, навіть такі, як ООН, зможуть розв’язати конфлікт на Донбасі. Досвід попередніх гарячих точок свідчить: це можливо лише шляхом сили або міждержавних переговорів.

Автор: Лариса МАРИЩЕНКО