Нерамковані бешкети серйозних чоловіків

Національний художній музей України (Київ) розворушив сонне культурне літо проектом «ENFANT TERRIBLE. Одеський концептуалізм».

Революція в мистецтві – міф. Коли йдеться про черговий феномен, він зазвичай є плодом незримого еволюційного виношування. Таким вбачається й «неслухняне дитя» – одеський концептуалізм. Один із його батьків – соц­арт: ортодоксальний татко, який десятиліттями «задовбував» мистецьке середовище ідеологічно правильними óобразами вождів, бравих сталеварів, лубочних колгоспниць.

Водночас пришестя нових художників, котрі не відають обмежень, надаючи перевагу ідеї над формою, заздалегідь підігрілося веселим божевіллям західних колег (ті протистояли конформізму в мистецтві на власних теренах). Проте одесити видали на­гора свій фірмовий концептуалізм, нову мову як відповідь на нестерпну соцреалістичну нудьгу та на стереотип стосовно «красивості» мистецтва.

Доленосним для народження хвилі вважають 1982­й. Саме тоді патріархи одеської течії Леонід Войцехов і Сергій Ануфрієв зустрілися й розпочали еру цього великого хуліганства.

Вторгнення чорноморських концептуалістів на територію столичної академічної інституції зумовлене спільним бажанням керівництва Одеського музею сучасного мистецтва та НХМУ показати широкій аудиторії те, що тривалий час циркулювало в паралельній площині.

Півтисячі робіт від 52 авторів дислокувалися в семи (!) залах. Експонати крок за кроком розповідають історію явища: від провісницьких 1950­х, крізь горнило народження на початку 1980­х й аж до нашого часу. Левова частка арт­об'єктів – свідчень грандіозного розкріпачення, з­поміж яких живописні, графічні твори, тексти, фотографії, унікальні відеозвіти про акції 30–40­річної давнини – прибула до столиці з Одеського музею сучасного мистецтва. З експозицією поділився фондовими скарбами й Одеський музей західного та східного мистецтва. Галереї та колекціонери­приватники також не були скупими на предмети колекційної гордості.

У плеяді авторів згадувані вище Леонід Войцехов, Сергій Ануфрієв, а ще Юрій Лейдерман, Ігор Чацкін, Олександр Ройтбурд, групи «Перці» й «Мартинчики» – безперечні авторитети. За ними крокують численні послідовники, котрі знаходять нове, навіть коли здається, що в мистецтві давно все сказано.

На прес­конференції з нагоди презентації проекту його координатор, директор Одеського музею сучасного мистецтва Семен Кантор наголошував, що йдеться про доробок вільних, креативних і добре освічених людей. До слова, цей набір якостей – ознака незабутнього часу, на який припав розквіт явища. Адже прагнення свободи, творчість та інтелектуальність – те, завдяки чому вісімдесятники вивели суспільство на тропу кардинальних перемін.

Літературно підковані одесити бешкетують, закріпивши один із пріоритетів за словом. Відчуття його тіла цілком природне для митців із письменницького міста. Так само, як природне продукування неологізмів. Жонглювання фразами – влучними й разючими, як нагострений клинок, – річ звичайна для тих, хто добре знається, зокрема, й на лаконічних літформах.

«Художники Одеси бачать у мові значно більше, ніж засіб обслуговування образотворчого мистецтва, – зауважував Семен Кантор. – Найкращий підхід серйозної людини до серйозної справи – говорити про важливі речі легко».

Під час прес­туру координатор проекту розкупорював змісти ключових об’єктів. Насправді роботи не потребують тлумачення. Їх потрібно: а) показувати; б) дивитися. Від них треба заряджатися. Ними слід надихатися на власні творчі безумства, не рамковані жодними кордонами. Злітати в безкрає небо й падати в бездонну прірву. Як там в Айріс Мердок? «А далі за мистецтво, можу вас усіх запевнити, немає нічого».

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА