Про основи нової української ідеї

Вказано, що нова українська ідея має спиратися на поєднання наукових досягнень із культурним спадком і скеровуватися в майбутнє, а не в минуле. Висвітлено новітні досягнення генетиків та інших науковців у відновленні історії появи землеробства й скотарства. Доведено, що українці є прямими нащадками тих, хто створив пшеницю та металургію бронзи, винайшов колесо й млин, одомашнив коня. Їхня історія вдесятеро довша від історії росіян. Запропоновано будувати футурологічну складову української ідеї на наукових відкриттях останніх років і близького майбутнього.
Ключові слова: українська ідея, генетика, історія, «перша хвиля», походження українців, винайдення землеробства, праукраїнські культури, переселення народів, походження росіян.

Актуальність і постановка проблеми. Розпад Варшавського військового альянсу й Радянського Союзу прискорив не тільки державні політичні й економічні явища, а й індивідуально­ідентифікаційні. Це дуже важливо для громадян України в сучасних умовах інформаційної та воєнної агресії з боку Росії. Вони мають дістати можливість будувати своє мислення й фундамент індивідуальної діяльності не на брехні та міфах, а на новітній науковій основі. Центральне місце в ній може посісти «Українська ідея­ХХІ» як засіб формування нації та основа об’єктивної оцінки минулого й правильного стратегічного планування майбутнього.

Масив уже надрукованого чи вміщеного в ЗМІ та Інтернеті матеріалу з теми «Україна та українці» мало не безмежний. Велика його частина створена нашими недоброзичливцями ([3] і безліч інших). Відновлена незалежність сприяла тому, що частина українських науковців розпочала відтворювати правду про свій народ і Вітчизну, але глибока суспільна криза, занепад видавництв і відсутність вільних ЗМІ гальмували поширення на загал громадян хоча б того, що стало науковими фактами. Мало хто, наприклад, уважно ознайомився з надзвичайно важливими творами­узагальненнями професора К. Тищенка «Правда про походження української мови» і «Правда про походження українців» [4; 5], бо доступність в Інтернеті не означає, що кожен «під’єднаний» цілеспрямовано шукатиме саме їх та уважно читатиме десятки сторінок насиченого спеціальними термінами тексту.

Відтак зростає потреба в науковій популяризації правдивої прадавньої й давньої історії українців, адже пересічному читачеві нав’язують свою брехню російські науковці (наприклад, [3]) чи ті українці, які поширюють привабливі для керівництва РФ міфічні варіанти нещодавньої «слов’янської» історії ([2] та ін.).

Мета статті: надати читачам авторський варіант «Української ідеї­ХХІ» на основі новітніх наукових відкриттів і досягнень останніх років та довести не кількасотрічну, а багатотисячолітню історію українства, що незрівнянно триваліша від шляху росіян, які необґрунтовано привласнюють собі статус «старших братів».

Виклад матеріалу. Хоч доісторичний та історичний процеси для всієї популяції Homo Sapiens та їхні звукові (міфи, легенди, казки тощо) й знакові описи дуже тривалі, найкращі наукові засоби точної диференціації артефактів та їхнє датування з’явилися фактично тільки після завершення міжнародної програми «Геном­2000». Науковці дістали повну розшифровку генів людини й тепер можуть аналізувати мільйони викопних залишків з усіх музеїв і сховищ світу, а фізики завдяки комп’ютеризації вимірювальних приладів спроможні багато чого сказати про мікроскопічні рештки зернин чи фрагменти речей буденного вжитку.

За даними точних сучасних ізотопних датувань, приблизно 11–12 тисяч років тому окремі народи перейшли від пошуків трупів великих тварин та конкуренції за них із гієнами й грифами, від збирання всього більш­менш придатного для харчового споживання (від слимаків до насіння рослин), від спорадичного полювання на доступну рухому здобич до цілком нового способу життєзабезпечення – рільництва й скотарства, проголошеного Е. Тофлером «першою хвилею».

Цей цивілізаційний прорив не був одночасним і стандартним. У принципі, сучасні науковці віднайшли аж 5 безсумнівних і незалежних осередків давнього землеробства та чотири «сумнівних», але нас цікавитиме один із першої групи – «Родючий півмісяць» на Близькому Сході, ядро якого збігається з Верхньою Месопотамією. Саме ця перша на планеті колиска скотарства й рільництва є витоком українського й переважної більшості європейських народів.

Характеризуючи «Родючий півмісяць», відомий американський науковець­універсал Дж. Даймонд не шкодує позитивних іменників і прикметників: «Цей регіон виявився найдавнішим осередком цілої низки проривів, зокрема місцем першої появи міст, письма, імперій і того, що ми називаємо лихом (або даром) цивілізації. Усі ці прориви, своєю чергою, спиралися на високу густоту населення, відкладені в запас харчові надлишки та утримання майстрів­нерільників, що стало можливим завдяки виникненню харчового виробництва у формі рільництва й тваринництва» [1, с. 132].

Отож ми маємо всі підстави пишатися досягненнями наших пращурів, але не слід називати себе «найкращими». Лідерство цієї території сформувалося не тому, що саме тут скупчилися беручкі до праці й новаторства праукраїнці, а завдяки унікальному для суходолу поєднанню сприятливих умов біологічного довкілля з виникненням для праукраїнців особливо гострої потреби якомога скоріше віднайти нові засоби харчування та врятуватися від голодної смерті. Висловимо гіпотезу, що така ситуація могла стати наслідком раптової значної зміни клімату під впливом падіння групи велетенських «снігових» комет на льодовики навколо Північного полюса.

У попередні тисячоліття племена Homo Sapiens (праукраїнці), що заселили цю місцину після еміграції з калахарської чи ефіопської Батьківщини, харчувалися місцевими дикими горіхами, зерновими й бобовими, доповнюючи цю рослинну дієту добре організованим полюванням на стада дрібних копитних, які мігрували услід за переміщенням зон свіжої трави вздовж меридіана з півдня на північ і назад. Успіх у полюванні забезпечували не тільки вже досить удосконалені метальні знаряддя, а й створення штучних перешкод на трасах міграції, що скеровували значну кількість тварин до вбивчих пасток чи оточених загородами місць, де їх можна було утримувати тривалий час і мати надійний запас їжі. Це полегшило одомашнення невеликих тварин і створило основу продуктивного скотарства.

Раптова зміна клімату призвела до значного скорочення надходження тваринної їжі, що й могло стати головною спонукальною причиною до вирощування зернових шляхом розкидання їхнього насіння на попередньо злегка підготовлений і захищений від небажаних «нахлібників» ґрунт.

Не менш важливою обставиною виявилася ціла група унікальних рис диких рослин «Родючого півмісяця». Дж. Даймонд найбільше наголошує на тому, що середземноморський клімат із тривалим посушливим літом і коротшою теплою й вологою зимою став особливо сприятливим для однорічних рослин, які майже всю свою енергію вкладали не у формування деревини, а у велике насіння, що було частиною харчового раціону праукраїнців.

Цілком очевидним є факт «зручності» однорічних рослин до одомашнення, але без цілеспрямованих дій, розуму й упертості наших пращурів великі поля гороху та одразу кількох видів зернових самі собою з’явитися не могли. Ще раз процитуємо Дж. Даймонда: «Згодом, через тисячі років після початку одомашнення тварин і появи харчового виробництва, тварин почали також використовувати для отримання молока й вовни та для оранки й транспортування. У такий спосіб культурні рослини й свійські тварини перших рільників «Родючого півмісяця» почали задовольняти базові економічні потреби людини: вуглеводи, білки, жири, одяг, тяглова сила й транспорт» [1, с. 139].

На наш погляд, Дж. Даймонд робить помилку, вважаючи, що між початком одомашнення й моментом використання великих тварин для оранки й транспортування минули «тисячі років». Навряд чи тогочасним чоловікам були дуже приємними фізично надзвичайно втомливе розпушування ґрунту, перенесення на спині важенних снопів із віддалених полів у помешкання в селищі, а найбільше – подрібнення доволі твердих зерен злаків на борошно (чи хоча б на крупу) для подальшої термічної обробки. Без сумнівів, за порівняно короткий час серед усіх упійманих великих копитних були виділені найтупіші та найспокійніші, яких негайно пристосували і для оранки, і для транспортування. Щоправда, для цього було винайдено спершу пару нерухомих коліс на одній осі, майже одразу удосконалених до вільних коліс на одній чи двох осях, сполучених із візком.

Та ще кориснішим для чоловіків їхнім винаходом стали жорна, які рухала не людина, а корова чи потік води. Це сповнило їх безмежною гордістю й перетворило найважчу частину праці рільників на виразне задоволення від керування машиною, яка «сама собою робить усе потрібне». Слід зазначити, що жінки через особливості законів діяльності їхнього головного мозку нічого схожого так і не винайшли, хоч сотні тисяч років збирали зерна диких рослин у багатьох куточках світу й старанно розтирали їх на плоских і трішки увігнутих каменюках із допомогою чогось трохи подібного до качалки. Цю процедуру спокійно спостерігали чоловіки, навіть не намагаючись механізувати процес й істотно полегшити працю коханих.

Так тривало аж до моменту збільшення кількості зерна з десятків кілограмів до десятків центнерів, коли до виготовлення круп і борошна вимушені були взятися чоловіки…

Рільники дістали можливість різко підвищити народжуваність, адже стабільність перебування на певній території ліквідувала необхідність матерям нести на собі дітей і відмовлятися від народження наступних на період щонайменше 4–6 років. Діти стали великою цінністю, оскільки достаток родини почав залежати від кількості й сили робочих рук.

Зростання кількості населення та обмеженість легкодоступних ґрунтів змусили наших пращурів розпочати довготривалий марш на захід і північ: молоді родини за допомогою старших займали сусідні орні землі й засновували нові поселення. Цей рух у бік сучасної Європи являв собою два потоки, що охопили невеличке тоді Чорне море. Сотні генетиків та інших науковців, як згадано вище, за останні 10–15 років відтворили багато деталей цього руху. Вони у своїх головних рисах підтверджують матеріали й припущення К. Тищенка щодо походження українського землеробського народу, але все ж і точніші, і переконливіші.

Нащадки винахідників «першої хвилі» заснували аграрні поселення на всій континентальній частині Старого Світу й навіть вийшли на Британські острови. А гени кочівників з Азії не перетнули Дон, заполонивши Валдайську височину, північ, Урал, степи Калмикії й подальші терени. Жодних «росіян» тоді ще не було.

Два навколочорноморські потоки праукраїнців створили на землях степової та лісостепової України прачерняхівську й пратрипільську гілки аграрної цивілізації. Вони селилися переважно в доволі великих селах, періодично змінюючи їхнє розташування під впливом вичерпання родючості ґрунту (використання органічних добрив було мінімальним). Значний розмір поселень і відмова від дрібнохутірського роздрібнення були зумовлені певною загрозою з боку тогочасних кочових азійських гуртів. На щастя, вона була незначною, оскільки ці гурти мали у своєму розпорядженні тільки овець і кіз та жодного серйозного озброєння, що переважало б коси й ціпи рільників.

Ситуація, на жаль, різко змінилася й загострилася після чергового грандіозного досягнення праукраїнців, що полягало в одомашненні тарпанів – швидких і потужних степових коней, табуни яких пересувалися в таврійських та інших степах. Дж. Даймонд називає це світовим рекордом, адже ніхто й ніде не зробив нічого схожого, хоч історія знає десятки спроб. Література з цієї теми засвідчує, що тарпани відзначалися полохливістю, обережністю й непокірністю, чим, можливо, не надто відрізнялися від зебр, які прославилися безмежною агресивністю.

Так чи інакше, але праукраїнці якимось дивом порозумілися з тарпанами й дістали для верхового пересування, транспортування вантажів на легких возах та оранки витривалих тварин, які харчувалися самотужки й не потребували особливого догляду. На превеликий жаль, вони не спромоглися вберегти своє багатство від зазіхань кочівників­степовиків. Укравши табунець–другий, ті виростили десятки тисяч тварин, що одразу перетворило їх на страшну загрозу для праукраїнців, зумовило тривалий період під назвою «переселення народів» зі швидким переміщенням на тисячі кілометрів, значно урізноманітнило генетичну мапу сучасної Європи (приклад – поява угорців на рівнинах навколо Середнього Дунаю).

Загальне скерування статті примушує скоротити до кількох фраз дії праукраїнців в умовах загроз кінних хмар степовиків: 1) наші пращури вимушено змістилися на північ у зону лісів і заселили весь майбутній шлях «із варягів у греки»; 2) утвердилися в Прикарпатті й успішно згуртувалися для відсічі навалам ворогів, зокрема й татаро­монгольським набігам; 3) спробували спорудити «Змієві вали», але вони виявилися не надто ефективними; 4) ймовірно, використовували таємні печери на одну родину, де могли перечекати тиждень (за цей час коні нападників устигали винищити всю траву, що змушувало ворогів швидко рухатися в інше місце, полишивши праукраїнців у спокої). Висловлюємо припущення, що сучасними інструментами можна виявити тисячі решток таких печер по схилах широких степових балок…

Доцільно нагадати про участь праукраїнців у технологічних досягненнях віддаленого минулого – формування їхнього уміння здобувати й використовувати метали. Новітні відкриття й уточнені датування засвідчили, що виплавлення міді зі шматків малахіту за допомогою звичайного багаття сталося одночасно з появою аграрного виробництва. Однак, на відміну від зернового виробництва й скотарства, вміння оперувати з рудами й відливати різні невеликі сакральні предмети та прикраси не було загальним, адже навіть у доволі близьких одне до одного поселеннях в одному знаходять метал, а в другому – тільки вироби з каменю. Це можна пояснити лише «суворою охороною таємниць» нової технології.

Та ще більше вражає той факт, що упродовж приблизно 4 тисяч років тривав період стагнації технологій роботи з першими металами (за цей час до міді додався свинець), адже не відзначено спроб виготовляти з них не сакральні фігурки й прикраси, а виробниче знаряддя для заміни крихкого каміння.

На цей довгий період припало повільне переселення праукраїнців із західної частини «Родючого півмісяця» на терени півдня сучасної України. Ті, хто лишився на Балканському півострові, урешті виявили в Родопах унікально багаті й зручні для використання родовища міді та свинцю. Російський археолог Є. Черних наголосив на тому, що гірничо­металургійне виробництво з’явилося в V тисячолітті до нашої ери на півночі Балканського півострова й у Карпатському басейні та дуже швидко досягло досконалості у виготовленні інструментів і зброї [7, с. 64].

Тут доцільно відзначити, що найвідоміший римський історик Пліній Старший, спираючись на авторитет Аристотеля, стверджував: мистецтво роботи з металами поширювалося «від скіфів» (для точності вкажемо: греки абсолютну більшість тогочасних промислових й аграрних технологій приписували саме скіфам, маючи на увазі населення північних причорноморських територій).

Нас у цій ще не завершеній дискусії щодо лідерства в технологіях цікавить не встановлення абсолютної першості, а безперервне накопичення дедалі нових доказів того, що праукраїнці, як нащадки винахідників землеробства й приборкувачі диких коней, взяли безпосередню участь у створенні й тисячолітній діяльності найбільшого в давній історії цивілізації гірничорудного й металургійного центру в Болгарії. Виробами з цього центру користувалися люди на просторах від Атлантики аж до Алтаю, а греки мали певні підстави висловлювати переконання в тому, що «всі технологічні досягнення» були створені й поширені їхніми північними сусідами, яких вони називали «скіфами». На жаль, рамки статті не дають змоги здійснити аналіз того, як наші пращури­рільники не зникли в умовах кінних навал та ймовірного панування над ними тих, кого назвімо «вершниками».

Важливішим є аналіз авторської гіпотези 1972 року щодо появи росіян. Її довелося створити й висловити студентам­старшокурсникам у відповідь на закид щодо доцільності викладу спецкурсу з теоретичної фізики не українською, а російською мовою, оскільки вона «розвиненіша». Це стало приводом для серйозного півгодинного аналізу, що складався з двох частин.

У першій усі дійшли згоди щодо надмірної багатозначності іменників у російській мові, зокрема студенти визнали, що тему кохання неможливо адекватно відтворити на «могучем языке».

У другій студенти визнали логічним таке припущення: дружини чернігівського й новгород­сіверського князів, які програли суперництво за Київ та володіння шляхом «із варягів у греки», рятуючи життя, обрали шлях блискавичної втечі на північний схід, де на Валдайській височині винищили всіх місцевих чоловіків і за вимушеною участю жінок стали множити чисельність майбутніх «великоросів» (стає зрозумілим також історичне коріння найвідомішої російської формули стосунків чоловіка й жінки: «Если бьет, значит любит». Наукове підтвердження цієї гіпотези через 30 років здійснила Російська академія наук. Виявилося, що приблизно половина генів великоросів має слов’янське походження, 40 відсотків – угро­фінське, а подальший внесок зробили татари (але не монголи!) й частина розвинених народів Європи.

Слід вказати, що ці дані так і не були поширені й не згадуються в сучасних російських джерелах. Нині там запопадливо доводять, що росіяни мають за батьків вікінгів зі Швеції, які принесли до нас слово «русь», спорудили Стару Ладогу й пізніше (!) збудували Київ… Чимало видань, де автори доводять, що росіяни започатковані зусиллями вікінгів – найманців із Новгорода й Пскова, які з нудьги «прогулювалися» валдайськими та іншими теренами ([6] та ін.)

На наш погляд, середня й вища школа нині мають, нарешті, можливість надавати молоді обґрунтовані новітніми досягненнями наук факти й пояснення походження й тисячолітнього високоцивілізаційного розвитку українців­землеробів.

Та повернення українцям знань про свою правдиву історію є лише частиною тієї продуктивної ідеї, що потрібна нам у ХХІ столітті. Для безпеки й високої якості життя ми маємо побудувати національну економіку на цілком нових виробничих засадах, зберігаючи з минулого тільки те, що може виявитися придатним у наступні роки.

Успадкована нами мережа шахт, кар’єрів, заводів і фабрик разом із радгоспами, транспортом, освітою й наукою була нашвидкуруч заснована ще в роки перших «сталінських п’ятирічок» як знаряддя забезпечення світової пролетарської революції й поширення комунізму на всю планету. Ця структура відзначалася такими хибами, що керівництво СРСР наприкінці його існування спересердя визнало, що «економіка таки має бути економною» (!). Виконання цього заклику унеможливлювала вищість політичних цілей і таких винаходів державних органів СРСР, як, наприклад, фонд заробітної плати колективу заводу, що був частиною загальних витрат підприємства. Очевидно, велике поліпшення технологій і здешевлення продукції означало б зменшення в кілька разів заробітків і робітників, і адміністрації. Ще й нині на одиницю ВВП українці витрачають удесятеро більше електроенергії й тепла, ніж французи чи японці.

Із цього випливає невтішний висновок: Україна не має ні часу, ні ресурсів, ні спроможності «розштовхати» інших учасників відкритого світового ринку й випередити їх у добробуті на основі традиційних виробництв. Ми не можемо діяти так, як учинили (по черзі) в другій половині ХХ століття Німеччина, Фінляндія, Японія, Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Бразилія, урешті, Китай після 1980 року. Нам потрібен інший шлях.

Засоби для цього «українського шляху» забезпечили наукові відкриття останніх років. Так трапилося, що вони надійшли саме в момент нашої найвищої потреби в зміні енергетики, виробництва, всієї економіки й суспільства. У центрі цих відкриттів – перовськітні (формула CaTiO3) павутинної товщини сонячні фотоелементи, що в сотні разів дешевші від товстих і незручних кремнієвих, перші тонкі плівкові акумулятори з високою концентрацією енергії та перспективи швидкого вдосконалення реплікаторів (відоміших як 3D­принтери).

Усе це без надмірних труднощів цілком спроможна виготовляти сучасна промисловість України. За кілька років ми назавжди відмовимося від нафти, газу й вугілля, перейдемо на вдосконалений електротранспорт, поступово закриємо не тільки ТЕС, а й АЕС.

Зміни, звісно, будуть грандіозні, адже цілковито зникне екологічно шкідлива енергетика й надійде майже безкоштовна «сонячна». Кожна родина з легкістю побудує собі помешкання бажаного розміру й конструкції шляхом поєднання перовськітних фотоплівок і принтерів із лазерами, що перетворять глину чи пісок на напористі, міцні й теплонепроникні будівельні елементи.

Та обмежимося тільки цим начерком економічно­будівельної частини української ідеї ХХІ століття, лише зауваживши що науково­технологічний прогрес не припиниться, а тому виникнуть інші несподівані перспективи (ось чергові «прожекторні» терміни з майбутнього: спінтроніка, «гаряча» надпровідність, квантові машини тощо).

Джерела

1. Даймонд Дж. Зброя, мікроби і харч: Витоки нерівностей між народами / Дж. Даймонд. – К.: Ніка­Центр, 2009. – 488 с.

2. Бузина О. Битва за Анну и другие подвиги Владимира / О. Бузина // События недели: итоги и факты. – 2014. – № 3 (136), 14 января. – С. 12.

3. Бурмистро Т. Недоделанная мова [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://newsland.com/news/detail/id/1400286/

4. Тищенко К. М. Правда про походження української мови [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://i.tyzhden.ua/content/photoalbum/2012/10_12/04/tyshenko/tyshenko.pdf

5. Тищенко К. М. Правда про походження українців [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://i.tyzhden.ua/content/photoalbum/2013/november/13/tyshenko.pdf

6. Широкорад А. Б. Тайная история России. История, которую мы не знали / А. Б. Широкорад. – М.: Вече, 2007. – 478 с.

7. Черных Е. Философия металла / Е. Черных // В мире науки. – 2006. – № 7. – С. 62–69.

 

Автор: Костянтин КОРСАК