Крим – це Україна…

Столиця всіяна білбордами, з яких кримчани запевняють нас, що «Крим – це Україна». Однак саме за це гасло, написане на українському стязі, в окупованому Криму нещодавно судили активіста Куртсеїна Абдуллаєва. Залізничний суд Сімферополя присудив йому 20 «символічних» годин виправних робіт «за використання на проукраїнській акції української символіки». Це, звичайно, легкий переляк порівняно з усім тим ефесбешним арсеналом наслідків, який з тривожною частотою безцеремонно застосовується до «порушників спокою» на півострові. Звістки з Криму про черговий обшук, затримання чи арешт сприймаються суспільством, на жаль, дедалі стриманіше. Та й в інформаційному просторі колишній резонанс помітно згас. А держава, окрім заяв керманичів, наразі спроможна лише апелювати до європейських інституцій захисту з прав людини. Одначе й ті нещодавньою заявою Генерального секретаря Ради Європи Турбйорна Ягланда недвозначно дають нам зрозуміти, що питанню порушення прав людини в Криму якогось особливого статусу й окремого представника не надаватимуть.

Чому так? Ймовірно, через нашу загальну байдужість. Підтверджується вона ще й такою обставиною. Вже майже рік запроторений до російської в’язниці за абсурдними звинуваченнями український режисер Олег Сєнцов. Йому «світить» до
20 років. Також є, як озвучує він і підтверджують його адвокати, реальна загроза його життю. Однак резонансна від самого початку справа нині вже майже «згасла» й не лише в інформаційному просторі. В дипломатичному – теж. І знаковим є те, що в мить свого нічного затримання Сєнцов навіть не тримав українського державного стяга, не вимовляв жодних «екстремістських» гасел. Він мав рішучість до творчих задумів, без сумніву, далеких від інкримінованих, і, вболіваючи за український Крим, мав намір за нього боротися. Ось воно – він мав намір, а вони про це дізналися. Не дарма кажуть, що абсолютне те зло, яке ламає волю. Проте навіть за рік лефортівських казематів Олег Сєнцов не «зламався», як і не змінив поглядів стосовно української належності кримської землі. Але за нього самого тепер уболівають лише близькі й небайдужі з кола знайомих і медіа. А ми, а держава?

Минуло вже більше року відтоді, як одразу після перших повідомлень про появу окупаційних військ РФ на кримському суходолі у військкоматах усіх міст і областей вишиковувалися (і це без перебільшення) черги добровольців, про що в новинах бравурно на телекамери рапортували військкоми. І тоді, на тлі ще не згаслої після­Майданної атмосфери, все, здавалося би, мало складатися так, щоб протистояти загарбнику. Але сталося вже так, як є: півострів понад рік окупований. «Крим – це Україна!» – наразі це девіз, на жаль, переважно для білбордів і флешмобів. Останні відбуваються дедалі рідше та й лишень як акції солідарності з тими, хто став «заручником» окупації й анексії там і тут.

«Крим уже став військовим плацдармом і, наскільки я розумію, сам російський президент заявив про те, що вони розмістили там ракети, які здатні нести ядерну зброю. Це посилює небезпеку повномасштабного конфлікту в Чорноморському регіоні», – зазначав нещодавно Президент України Петро Порошенко. Зрозуміло, що кримське питання насправді перебуває далеко за межами двостороннього конфлікту України й РФ, а його вирішення має геополітичний вимір. З огляду на це й особливо на чергове загострення ситуації на сході країни, прискіпливе око, придивившись до мозаїки останніх політичних заяв, помітить одну обставину (на перший погляд, незначну, однак доволі невтішну): надаючи істотну підтримку, особ­ливо макроекономічну, Сполучені Штати Америки й країни Альянсу заявами своїх чиновників «другого ешелону» та представників «старої дипломатії» сигналізують фінансовому істеблішменту, котрий уважно слухає, і трішки стривоженому електорату, що, за великим рахунком, серйозно воювати з РФ, особливо за Крим, ніхто намірів не має. Тим паче за озвученої недвозначної позиції керівника Росії: за Крим, якщо буде потрібно, «він ітиме до кінця». Така «рішучість» Володимира Путіна з уже розконсервованою та перетягнутою на півострів атомною зброєю – це справді «ядерна» сполука з непередбачуваними наслідками. Без сумніву, третю світову, до того ж ядерну, за жодних обставин ні­хто не розв’язуватиме. Світові лідери шукають компроміс. Але передусім нас нині має турбувати єдине: якою ціною для України? І чи не станеться так, що в цьому геополітичному пасьянсі джокером опиниться саме позиція агресора, ще й у такому вірогідному формулюванні: мир в Україні й Європі взамін на, щонайменше, визнан­ня Криму частиною РФ?

Наразі, хоча це й прикро, всі намагання офіційного Києва з деокупації Криму шляхом дипломатії й міжнародних судів (з огляду на «дотримання» і «виконання» Росією положень навіть Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Про підтримку територіальної цілісності України» № 68/262 від 27 березня 2014 року) своєї ефективності не довели. До того ж разом із запровадженими країнами Заходу санкціями й ембарго. Навіть останнє особливо не засмутило російське керівництво. Мільярдні компенсації взамін на неотримані «Містралі», схоже, спроможні задовольнити всіх.

Разом із тим високі чиновники західних країн лише тепер, здається, усвідомили, але зі зрозумілих причин не поспішають це визнавати, що нерішучість у санкціях виявилася хибною. Навіть більше. За мурами московського Кремля зрозуміли, що Захід насправді не тиснутиме до останнього (підтвердженням цього стала незгода бенефіціарів європейської економічної політики відключити Росію від міжнародної банківської системи SWIFT), бо в Старому Світі переважили побоювання, що реальні наслідки навіть не краху російської економіки, а бодай її короткотермінового збою можуть спричинити настільки неконтрольовані процеси, що завдадуть клопоту куди більшого, ніж проб­леми з Україною, Грецією й африканськими біженцями разом узятими. Усвідомлення цього, ймовірно, і нині розв’язує руки агресорові.

І допоки одні фінансові експерти і надалі пророкують російській економіці за будь­якого розвитку подій неминуче банкрутство, а другі прогнозують, що навіть за посилення санкцій вона, щонайменше, кілька років більш­менш стабільно балансуватиме, лідери й представники світових політичних важковаговиків, зокрема США та країн ЄС, запевняють увесь світ, що за такої ситуації в Україні про зняття санкцій з Росії не йтиметься. І це за відсутності фактичних санкцій з боку держави, частину території якої РФ анексувала. До того ж ця держава вже понад рік як законодавчо визначила окуповану й анексовану РФ територію вільною економічною зоною. Звичайно, на це нібито є обґрунтовані причини й підстави. Однак усі в Україні, яка перебуває в дуже скрутному економічному становищі та фактично в стані війни, мають усвідомлювати, що тривале маневрування між економічними інтересами та цілісністю держави може завершитися цілковитим фіаско.

У своїх заявах Президент України Петро Порошенко постійно наголошує, що питання повернення Криму з політичного порядку денного не зняли, однак процес цей буде тривалим.

Не надто оптимістичний і Прем’єр­міністр Арсеній Яценюк. Звітуючи про роботу уряду, він з­поміж іншого зазначив, що «швидкої геополітичної відповіді стосовно того, як повернути Крим, немає. Але його анексія ніким не визнана. Якщо його не повернемо ми, це зроблять наші діти чи онуки».

Проте голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров у одному з інтерв’ю висловив переконання в тому, що «ми не чекатимемо повернення Криму 40 чи 50 років. Усе вирішиться набагато швидше».

Тож сподіватимемося, що навіть у такому мінливому сьогоденні твердження «Крим – це Україна» не втратить свого істинного значення.

Автор: Єгор РАХНОВЕЦЬКИЙ