Бліцкриг програно. Село в полоні

Відтак пропонуємо читачам інтерв'ю з людиною, яка знайома з сільськогосподарською сферою не тільки за розкладками в гастрономах – з колишнім міністром сільського господарства, віце-прем'єр-міністром, нині народним депутатом України, головою Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин Михайлом ГЛАДІЄМ.

Сторінки перекидного календаря-2006 з усіма занотованими номерами телефонів, прізвищами й іменами та по батькові, подіями й проґавленими зустрічами, цифрами та виділеними маркером датами стають сторінками історії. Їх уже не вирвеш, не зіжмакаєш і не шпурнеш у кошик – історія. Істрія потребує поваги. Маячить, наче кредитор: не проігноруєш, мусиш зважати. Вона про себе нагадуватиме. Завше.
2006-й проголошувався Роком села. Прикметно, що саме минулого року зафіксовано скорочення виробництва в агропромисловому секторі. Вперше після доволі істотного зростання. Не вдався сільськогосподарський бліцкриг. Щеміло б серце від розчарування. Щеміло б, якби були сподівання. Але обійшлися без емоційних надмірів. Формально проголошувався Рік села, по-чиновницьки стриманою була й турбота про нього. Та чи формально голоситимемо за селом?
Байдуже сприймаються всі ці роки, декади та дні. Єдине, що сприймається всерйоз, – це хвилини. Хвилини мовчання…
Вшануємо Рік села хвилиною мовчання…
Дякую. Прошу сідати.

– Сільське господарство досі перебуває на роздоріжжі. Невизначеними залишаються питання власності на землю, відчувається брак інвестицій. Якими ви бачите перспективи розвитку агропромислового комплексу, бо складається враження, що досі відсутня глобальна стратегія розвитку аграрної сфери?
– Усі в нашій державі чомусь займаються поточними питаннями: посіяти, зорати, зібрати. Це підхід місцевого рівня. Потрібно нарешті визначити лінію розвитку агропромислового комплексу. Моя особиста думка: треба продовжити реформи, розпочаті наприкінці 90-х років. Ефективне аграрне виробництво має ґрунтуватися на приватній ініціативі, приватних інтересах, приватній власності на засоби виробництва, зокрема й на землю. Потрібен серйозний поштовх до нової ери розвитку агропромислового комплексу.
Нині кажуть: реформатори, мовляв, розвалили радгоспи. Ні. Великотоварне виробництво повинно співіснувати з дрібним і ґрунтуватися на приватній власності. У 1999-му розпочався процес реформування, видавалися державні акти, які засвідчували права на землю. А в 2001-му ми вже отримали 40 млн. тонн зерна.

– Тобто паювання сільськогосподарських земель себе виправдало?
– Звісно. І це треба продовжити. Бо починаючи з 2001 року реформа зупинилася. Локомотив, який тягнув її, нині на запасній колії.

– Що, на вашу думку, призупинило хід реформи? Які труднощі? Об'єктивні чи, може, суб'єктивні?
 – У нас і досі ще дуже сильне лобі голів колективних господарств. До речі, (можливо, це не для преси) вони перші почали розкрадати колгоспи. Побачили, що партійний квиток на це не впливає, їх не можна виключити з партії і так далі, а можна залишатися на посаді. Вони стали вільними й перші почали продавати майно. І при цьому прикриватися реформою. Ось чому вона не працює.
Нині в сільському господарстві становище ще гірше, ніж на початку 90-х. Бо одну систему ліквідували, а другу ще не створили. Тому й потрібно продовжити реформи. Обов'язково! Тим більше, якщо ми хочемо йти в Європу, то повинні, власне, жити за європейськими принципами.

– Парламентські фракції підтримуватимуть курс приєднання до СОТ чи, можливо, окремі з них відстоюватимуть повільніші темпи інтеграції?
– Ми сприятимемо входженню до СОТ. Гадаю, Верховна Рада підтримає цей процес, хоча є багато зауважень. Усі кажуть: ми не проти СОТ, але не треба забувати про національні інтереси. Я вважаю: якщо ми не підемо в СОТ, то не збережемо позиції національного виробника. Чому? 98 відсотків обороту торгівлі в світі припадає на країни СОТ. Чи зможемо ми з ними конкурувати? Напевне, ні. І нас на їхній ринок ніхто не пустить. Але якщо ми будемо в СОТ, певні квоти, мабуть, виділятимуть. І не тільки на пшеницю, зерно, соняшник (які залюбки беруть і жодних вимог нам не висувають, бо ця сировина справді якісна), а й на інші товари – харчові продукти. Думаю, Верховна Рада підтримає вступ до Світової організації торгівлі.

– Важливе питання, яке стоїть, мабуть, перед усією Україною, пов'язане з приватизацією земель сільськогосподарського призначення. Як ви дивитесь на цю проблему?
– Згідно з Конституцією ніхто не має права заборонити розпоряджатися землею як власністю. До речі, мораторії на продаж сільськогосподарських угідь – порушення й у моральному, й у політичному плані. Тому я однозначно ставлюся до цієї проблеми: що швидше ми легалізуємо ринок землі, то краще. Бо селянин буде захищений. Сьогодні він беззахисний. Сьогодні ринок землі тіньовий. Землю забирають у людей за безцінь. Бо немає легальних правил гри, не втручається держава. Земля розходиться по руках. Якими методами? Дарування, оренда на 49 років (вважайте, це та сама приватизація). І держава від цього геть нічого не має. Земля продається, а держава жодних податків не отримує. Втрачає і селянин, втрачає і держава.
У людей забрали сертифікат, забрали землю, не платять оренду. Нещодавно скаржилася пенсіонерка: мені 70 років, я вже доживаю віку і не можу розпорядитися своєю землею, хіба це правильно? Абсолютно неправильно.

– А чи не складеться ситуація, коли в селян офіційно викуплять усю землю й перетворять їх на наймитів?
– Ну, по-перше, в нас немає таких заможних людей, які масово скупили б землю. Землі все-таки багато. А по-друге, купивши землю, її треба використовувати. Нині можна за гектар заплатити, наприклад, тисячу доларів, а вкласти, щоб займатися виробництвом, треба 5, а то й 10 тисяч. Тож не кожен кинеться купувати землю. Я дуже часто наводжу приклад – Литву. Там, якщо іноземець купив 10 гектарів землі, йому наступного дня надають громадянство. Чи правильно роблять? Дуже правильно. Землю не вивезеш. Є правила купівлі й використання землі. Якщо це сільськогосподарська земля, вона має використовуватися за призначенням.
Біля Києва чи обласних центрів земля продається дуже дорого. Але знову ж таки робиться все це підпільно. Жодного контролю немає. Селяни втрачають дуже багато. Селянину, звісно, потрібні гроші. І на навчання дітей, і на медичні потреби. Він вимушений за безцінь продавати майнові сертифікати. Якби це відбувалося через аукціон, держава б контролювала й селянин отримав би більший прибуток. Тому вважаю: питання ринку землі – це питання вже не далекої перспективи, а 2007–2008 років.

– Держкомстат оприлюднив дані, які свідчать, що в Україні обсяг сільськогосподарського виробництва скоротився на 2,8 відсотка. З чим це пов'язано?
– Причина одна. Колишній міністр сільського господарства ставив перед собою завдання, повернути все на круги свої. Проголошувалося: ми створимо великі товарні господарства. А почався хаос у сільському господарстві. Ставилося й питання про ліквідацію Академії аграрних наук. Реформи не тривали, а навпаки, згорталися. Селянин дотепер не знає, сіючи, наприклад, зернові культури, яка буде в перспективі ціна.
Безсистемний процес управління в сільському господарстві призвів до того, що скорочуються обсяги виробництва. На початку цього року прогнозували зібрати 40 млн. тонн зерна. Але нині бачимо геть іншу ситуацію й вимушені обмежувати вивіз зерна, коли весь світ бореться за експорт.

– У період відходу в минуле Радянського Союзу аграрну систему критикували за те, що селяни отримують дотації. І от нині ми знову повертаємося до цієї само ідеї. Чи не поновлюється хибна практика?
– Це дуже цікава тема. Річ у тім, що село може обійтися без субсидій і дотацій. Воно не загине. Але ми тоді втратимо товарне виробництво. Селянин вироблятиме тільки для себе.
Євросоюз, США, Канада виділяють значні дотації. По-перше, тому що сільське господарство в зоні ризику. А по-друге, дотуючи, вони вбивають двох зайців: підтримують і фермера, і споживача. Якщо відпустити ціну на хліб, то буханка коштуватиме не менш як долар. Скажіть, будь ласка, що робитиме пересічний українець. Вийде на вулицю. А якщо взяти всі харчові продукти? Тому, підтримуючи фермера, держава підтримує споживача. Думаю, і нам треба це робити. Швейцарія нині дотує на 1 га 3,5 тис. доларів. Поляки до вступу в СОТ дотували близько 350 доларів. А в нас, знаєте, скільки? 30 доларів.
У разі вступу до СОТ від нас вимагатимуть обмежити субвенції в сільське господарство на рівні 3 млрд. 200 млн. доларів.
За Радянського Союзу субсидії і дотації були потрібні. Але не було особистого, приватного інтересу, а як наслідок – і позитивного результату. Фермера треба всім підтримувати й співати про нього хороші пісні. В Англії уздовж сільських доріг стоять невеличкі плакати: «Бережіть фермерську працю!». Перед тим, хто працює в селі, скидають капелюха.
Українське село має велику перспективу. Якщо ми вступимо до СОТ і Євросоюзу, нам не дадуть працювати абияк. Тож треба туди йти. Звісно, буде важко. На наш ринок хлине імпортний товар, але ж тоді конкуруватимемо. Нині в наших крамницях усе-таки понад 90 відсотків товарів – вітчизняного виробництва. Колишній президент Польщі Лех Валенса сказав так: «Хочете бути здоровими, їжте українські харчі».

– Дякуємо, Михайле Васильовичу, за цікаву розмову.

Інтерв'ю взяв
Валентин БУШАНСЬКИЙ.