Піонери й вчинки

«Пионер – всем ребятам пример». З минулого (вже далекого) я це чітко запам'ятав. І засвоїв. Необов'язково це було пов'язано з червоним галстуком і портретом вождя на значку. Ще були «Піонери» Фенімора Купера. Піонер – це той, хто попереду, хто перший. При цьому (головне!) той, хто показує приклад. Саме він, приклад першого, приклад провідника, керманича, є одним із головних стимулів, що спонукає впевнено йти за ним, вірити йому. «Люди не підуть за лідером від усього серця, доки не побачать, що лідер «заплатив ціну» і поклав її якимось чином за них», – це слова всесвітньо відомого проповідника Майлса Монро про здатність лідерів-піонерів не тільки «глаголом» – словом, а й особистим прикладом «жечь сердца людей».

Чим запам'яталися видатні особистості минулого? Насамперед жертовністю – здатністю пожертвувати особистим життям (навіть самим життям як таким!) заради того, щоб ведені ними повірили, а повіривши, згуртувалися для досягнення мети. Перикл, Александр Македонський, Цезар, Чингісхан, Наполеон – усі ці державні діячі були водночас і полководцями, які мужністю, особистим прикладом на полі бою довели право бути першими, вести за собою інших. Коли Володимир Мономах казав, що йде «на ви», то не лише ворог знав, що він особисто братиме участь у битві. Насамперед про це знали ті, кого він вів за собою. Релігійні чвари в Індії припинилися (принаймні, пристрасті помітно вщухли) лише після того, як Махатма Ганді розпочав голодовку.

За всіх часів особистий приклад був часто­густо дієвішим за найполум'яніші промови, грізні укази або навіть правильні мудрі закони. Бо не тільки, як то кажуть, лихий приклад – людям заохота. Шляхетний учинок, самовіддана поведінка «запалюють» не менше. «Лікарю, зцілися сам!» – цей прадавній біб­лійний заклик (досить, до речі, популярний в античності, трапляється в Плутарха й Еврипіда) червоною ниткою проходить крізь усю історію. Особливо на її крутих віражах.

А що ми маємо сьогодні? Потоком з високих трибун, кафедр, екранів і газетних шпальт ллються настанови, викриття, заклики. Однак реакція слухачів, глядачів, читачів часто нульова. Причина? Боїмося, сумніваємося, не розуміємо. А найголовніше – не віримо! Немає віри словам (навіть якщо вони скріплені солідною гербовою печаткою), бо немає справ, що підтверджують ці слова. Ну добре, справи не завжди швидко робляться – це зрозуміло, однак немає навіть сигналу, натяку на те, що їх загалом збираються робити. Й передовсім немає відправної точки – особистого прикладу, з якого, мабуть, і починається справа. Спочатку все­таки була справа, слово з'явилося потім.

Якщо прагнеш змінити суспільство, насамперед зміни себе. Доведи, що прагнеш цього. І, головне, здатний на це. І, мабуть, найголовніше, почав робити це. Усім показав, переконав, зважився на це, почав діяти. Альберт Ейнштейн неабияк розумівся на теорії відносності й водночас на тому, як ця теорія застосовна до суспільства. Тому й одного разу написав: «Для кожного покоління й усього ходу історії моральні якості видатної особистості мають, можливо, більше значення за суто інтелектуальні здобутки. Останні залежать від величі характеру значно більшою мірою, ніж прийнято вважати». Великих не прийнято доповнювати, і все­таки ризикну додати: безвідносно до епохи та її змін. Історія планети людей – це не лише хроніка подій, виникнення чи зникнення імперій або держав, ланцюг великих відкриттів. Це й (а може, насамперед!) долі конкретних людей. У пам'яті народів і поколінь – чимало видатних особистостей. Видатних своїми діяннями (у різних сферах), своєю характерністю, унікальністю, а найголовніше – особистими прикладами.

Ефект «особистого прикладу» охоче й мистецьки використовують пропагандисти, апологети різних режимів. Аж ніяк не випадково в різних навчальних посібниках, настановах, напучуваннях наочно й барвисто подають особисті звитяги й добрі діяння героїв міфів та біблійних страдників. Геракл скільки завгодно міг би закликати людей до чистоти й порядку, однак це не мало б успіху, якби він особисто не взявся за очищення стаєнь. Особ­ливу увагу приділяють особистому прикладу вождів. Тут і Ленін з колодою, й Мао Цзедун, який перепливає Янцзи, й Фідель Кастро, котрий очолює загін повстанців…

Мені важко уявити народного обранця, який під'їхав би до парламенту велосипедом. Спокійно пристебнув його до ліхтарного стовпа й, розправивши воріт футболки, попрямував на засідання комісії, скажімо, з транспорту. Або ж міністра, котрий взяв до рук мітлу, лопату, кирку й почав прибирати сміття. Я вже не кажу про винос сміття зі своїх осель. Чи олігарха, який раптом перейнявся здоров'ям нації й значну (більшу!) частину своїх прибутків пустив, скажімо, на будівництво громадських лазень. Став би перед народом (необов'язково на коліна й навіть необов'язково вдаряючи себе в груди) й просто сказав: «Земляки, у мене є десять мільйонів, десятини з лишком вистачить мені й моїм дітям. Усе решта – ваше».

Особлива розмова про лідерів. Саме їхній приклад самовідданості часто досягає ефекту швидше, ніж мистецьки побудована система керування країною. Саме здатність жертвувати особистим (тим паче коли воно вочевидь зайве для задоволення елементарних потреб) заради суспільного добра може розв'язати проблему, переломити ситуацію, надихнути народ.

Наші державні мужі, коли йдеться про міць і велич держави, говорять про вітчизну­батьківщину. Маючи на увазі, що рідний батько, хоч іноді й суворий, але справедливий і щедрий. Як такого ослухаєшся?! Коли держава опиняється в небезпеці й починають хитатися крісла під її першими особами (а то й земля тікати з­під ніг), то лунають заклики захистити рідну неньку­Україну. Часто йдеться й про жертовність заради батьківщини­неньки. І жертви зазвичай приносяться. Чужі. Насамперед простих громадян. Однак нікому й на думку не спадає, що головну жертву заради своїх дітей мають принести батько й мати. Так у природі. Так і в родинах. Звісно ж, порядних.

У деяких транспортних механізмах є такий пристрій, як пускач. Це маленький допоміжний моторчик, за допомогою котрого запускається основний двигун. Отож особистий приклад, скажімо, міг би стати таким пускачем. Маю на увазі не показушну благодійну акцію, навіть не милосердний вчинок (хоча він сам по собі заслуговує на повагу), а постійне цілеспрямоване самообмеження (навіть усупереч думці, а часто й прямій протидії кастового оточення). Вельми важливий цей приклад, коли над державою, спокоєм у її ме­жах нависає справжня загроза. Нерідко йдеться навіть про саме існування держави. І тут запитання «бути чи не бути?» звучить аж ніяк не риторично.

Шляхетність, благородство – це здатність народжувати (творити) благо. До того ж робити це на особистому прикладі, шляхом самопожертви. «Якщо знать і государі не є прикладом благородства, їх буде скинуто». Це давня китайська мудрість із філософського вчення – даосизму. На жаль, із прикладами особистого благородства в нашої знаті (по­сучасному – еліти), в можновладців, загалом у різного рангу провідників «напряженка». Більше того, самовідданість, якщо й трапляється, сприймається як дивацтво, благодурість, популізм, піар… Замінимо? Скинемо? Вже було. А може, все­таки дочекаємося прикладу? І, найголовніше, самі покажемо приклад.

Автор: Володимир СУПРУНЕНКО