Дмитро ГНАТЮК: «Праця дарує мені позитивні імпульси!»

Це інтерв’ю зіткано з двох текстів,
що дистанційовані один від одного певним часовим відрізком. Проте споріднені єдиним прагненням: показати знайому-незнайому постать у її багатогранності.
Перший текст із категорії тих, що дрімають
до пори до часу, вичікуючи особливого моменту.
Із легендою оперного та естрадного співу Дмитром Гнатюком уперше розмовляли одного чудового літа на пісенному фестивалі, куди запрошують зірок найбільшого калібру. Маестро Гнатюка публіка зустрічала пристрасними оплесками. Вкладала в них неосяжну любов, що акумулювалася в душах упродовж десятиліть. А незабутий кумир, незмінно статурний колоритний чоловік із красивим потужним голосом співав наперекір вантажу років.
Ювілей – саме той особливий момент для оживлення уривків тієї бесіди. А ще – привід для нової зустрічі напередодні солідної річниці, нових запитань-відповідей у коротких антрактах між заняттями Дмитра Михайловича зі студентами Національної музичної академії імені П. І. Чайковського.

Але спочатку, аби домовитися про зустріч, набрала номер Маестро. Слухавку взяла його дружина – доктор філологічних наук Галина Макарівна Гнатюк, із якою від молодості разом крокують життям.
Вона повідала: в чоловіка в музичній академії нині вельми напружений період. Там, до слова, зі сцени оперної студії можна послухати сім опер, поставлених Дмитром Гнатюком. «Не раз його запитувала: може, годі вже? – розповідала Галина Макарівна. – Ні, каже, праця дарує мені позитивні імпульси!».

***

Його життя подібне до опери з її драматичними й радісними колізіями, де музика прирівняна в правах до виконавців головних партій. Якщо не сказати більше: саме вона і є головним персонажем.

– Мені поталанило. Доля була до мене прихильна: ще юному подарувала крила мистецькі, співочі. Іще будучи студентом, працював на престижній сцені Київського театру опери і балету. Де лишень не виступав!.. Співав у найкращих залах світу. Об’їздив усю планету, побував у найвіддаленіших її куточках.

– Насправді, всяке було. Проте пам’ять відсіює сумне, а залишає для згадування лише приємні фрагменти.

– Був такий випадок. Одного разу, коли я вже виходив на професійну сцену, приїхав додому, на Буковину. За великим столом зібралося багато моїх односельчан. Усі співали й мене попросили заспівати. Слухаючи, моя тітка плеснула в долоні й каже моїй мамі: «Маріє, Маріє, а що я тобі казала? Що твій Дмитро буде попом»… Річ у тім, що в дитинстві я співав у церковному хорі. Донині дуже люблю храмовий спів. Там, у церкві, вивчив музичну грамоту, з чого потім мав велику користь.

Коли по війні потрапив до Києва з незборимим бажанням навчатися співу, здав документи до консерваторії та пішов оглядати місто. З Хрещатика дістався Володимирської гірки. І така краса раптом очам відкрилася! А жити не мав де. Побачив альтанку й сказав собі: отут і спатиму. І ночував там кілька ночей поспіль... Потім, під час іспитів, спеціальність – вокал – склав на «відмінно». Мене запитали, чи граю на якомусь інструменті. Я не грав. Педагоги були вражені. Тоді згадав, що ноти таки знаю. Проспівав їм по нотах пісню. І став студентом консерваторії в місті, в яке закохався навіки.

***

Соковитий, багато забарвлений баритон – платиновий скарб, якому вік – не загроза. Свій сильний і чистий голос юний Гнатюк випробовував у рідкісні вільні години на танковому заводі в Свердловській області під час Великої Вітчизняної, де працював після поранення й де створив великий хор. Випробовував і після демобілізації. І на головній оперній сцені української столиці, де виступав іще консерваторцем. Солістом Київського театру опери і балету (нині Національна опера України імені Т. Г. Шевченка) Дмитро Михайлович став іще 1951­го. 1988­го обійняв посаду головного режисера театру, з якої пішов майже за чверть століття – в 2011­му, присвятивши себе викладацькій діяльності.

– Ой, у мене їх було багато: понад 70. Дуже любив партію Князя Ігоря в однойменній опері, у «Севільському цирульнику» – Фігаро, Миколу в «Наталці­Полтавці», Остапа в «Тарасі Бульбі», Петруччо в «Приборканні норовливої»...

– Відчуваючи хист до режисури, свого часу дуже захопився цим фахом. Музичний режисер – то особливий його різновид. Насправді, мені легко давалася постановницька робота, бо все життя працював із найкращими представниками професії, добре знав величезний масив оперних партитур. Якщо ставиш оперу, маєш знати оперу.

– За великим рахунком, нічим. І тодішні, й теперішні, котрих навчаю професії, дуже талановиті. Колись дійшов того, що найголовніше – навіть не власне спів, а створення образів. Я хочу, аби ці молоді люди стали не лише майстерними вокалістами, а й прекрасними акторами. Їхній козир у майбутньому – наука перевтілення. Для цього потрібний учитель. Я щасливий, що маю можливість їх навчати.

***

Були часи, коли з усіх вікон над містами колишнього Союзу розливалося: «Два кольори мої, два кольори», «Всюди буйно квітне черемшина», «Рідна мати моя»… За радянської доби улюбленець високих державних керівників, орденоносець, титулований митець, лауреат солідних премій Дмитро Гнатюк вперто пропагував українську пісню, українську мову (за що чинуші приписували йому націоналізм).

У родині, окрім нього, музикантів більше немає. Син Андрій і внук Дмитро пішли філологічною стежиною дружини Дмитра Михайловича.

– Яка жінка не ревнує? А я який був ревнивий!..

– Радію, що в мене така дружина. Ми з Галиною познайомилися студентами. Вона мені так сподобалася! І я їй, мабуть, теж. Коли одного разу Галина зібралася з'їздити додому на канікули – вона із села Козацького на Черкащині, з Шевченківських місць, – сказав: «Я з тобою». Поїхали, там і одружилися. І прожили разом усе життя. Я її зав­жди кохав. Щасливий, що вона в мене є!..

– Дуже люблю гарний живопис. Маю цікаве зібрання класиків, у ньому, зокрема, твори Васильківського, Пимоненка, Левченка…

– Знаєте, я відчуваю життя так само, як і 70 років тому. Дискомфорту немає. Головне те, що я зайнятий цікавою роботою.

– Звичайно. Мав вірних друзів, з якими йшли пліч­о­пліч. Проте ми, на жаль, старіємо. Бувало, їхав на деякий час, вертався і когось недораховувався. Сумно й боляче, що життя таке коротке. Не встигнеш його пізнати, як воно вже позаду. Але що зробиш? Так створений світ...

– Пісня – любов моя! Приходив до людей із піснею, і мені було легше з ними спілкуватися. Відчував неабияку розраду, коли доносив щось важливе до публіки, коли публіка мене розуміла.

До слова, траплялися казусні випадки, пов’язані з естрадною піснею. Мені надходили численні листи від шанувальників – із порадами, побажаннями. Одного разу, ще на стадії становленні нашої естради, отримав листа із запитанням: «Товариш Гнатюк, ви оперний співак чи навпаки?». Люди тоді ще не розуміли, що воно таке – естрадна пісня. Або, наприклад, іще. Приїжджаю додому, а дядько, який мене вчив сіяти, орати, садити дерева, запитує: «Що ти там робиш у місті?». Я йому: «Співаю». «Ні, – каже, – я це знаю, ми в селі теж співаємо. Але що ти там робиш?..».

Загалом життя моє дуже цікаве. Щасливий, що бачив світ та приносив людям користь.

– Дякуючи власному великому таланту. Дмитре Михайловичу, парламентський журнал «Віче» сердечно вітає вас із ювілеєм і бажає натхнення, сил, здоров’я! 　

Розмову вела Ольга КЛЕЙМЕНОВА.
Фото Миколи БІЛОКОПИТОВА.