Всеволод Ткаченко: «Я завжди вибираю найкраще. Читаю оригінал і, якщо подобається текст, перекладаю»

Всеволод Ткаченко – знакова постать сучасного українського перекладацтва. Багато років він віддав дипломатичній службі, досконало знає французьку мову. У доробку майстра слова – твори 250 авторів, перекладених із 15 мов, що представляють 38 національних літератур. Географічно це — обшири п’ятьох континентів, а хронологічно – тисячоліття світової поезії. Голова творчого об’єднання перекладачів Київської організації Національної спілки письменників України, лауреат українсько-французької літературної премії ім. Миколи Зерова, міжнародних літературних премій ім. Миколи Гоголя і «Сад божественних пісень» ім. Григорія Сковороди та літературної премії ім. Григорія Кочура переконаний, що художній переклад був і залишається одним із найдосконаліших засобів потужного духовного збагачення різних народів, мов і культур.

– Всеволоде Івановичу, ви працюєте в галузі художнього перекладу понад 45 років. Яка його нинішня місія?

– Кожна цивілізована держава плекає свій вітчизняний переклад, підтримуючи його солідними фондами, грантами, стипендіями, спеціальними замовленнями тощо. У більшості країн Європейського Союзу переклади становлять від третини до половини нових видань. Зводячи мости літературного, наукового й цивілізаційного перевисання до різних народів, українські перекладачі віртуально долають мовні кордони багатьох країн, єднають нашу літературу зі світовим красним письменством.

Мені належить низка добірок і книжок перекладів творів багатьох австралійських, африканських, бельгійських, канадських та кримськотатарських поетів. Левова частина моїх інтерпретацій – твори, написані французькою мовою. Однак усі мої переклади мені дорогі, як рідні діти. Вважаю своїми коронними працями тематичну антологію «Сад божественних поезій. Тисячоліття французькомовної любовної лірики», а також книжку «П’яний корабель» Артюра Рембо та антологію «Поезія Африки».

– З юних літ я кохаюся в українській поезії. Коли 1953 року тодішній міністр освіти УРСР Павло Тичина як депутат зустрічався з виборцями в райцентрі Новошепеличі (тепер це Чорнобильська зона), то мені, учневі другого класу місцевої школи, випала вельми приємна місія: підготувати поетичне привітання – прочитати напам’ять вірш Максима Рильського. Добре пам’ятаю, як після декламації Павло Григорович лагідно погладив мене по голівці й запросив приїжджати на літературні вечори до Чернігова. Наступного року мої батьки перебралися на нове місце проживання, але офіційне запрошення за підписом депутата й міністра, видатного українського поета розшукало мене навіть у глибинному селі Свірневому Голованівського району на Кіровоградщині. Гадаю, що саме Павло Григорович значною мірою заохотив мене до студіювання світової поезії. У третьому класі я почав вивчати німецьку мову й зробив перший переклад. Пам’ятається, то був один із віршів Гейне (Гайне).

Визначальною подією в моєму житті можна назвати рішення журі 1993 року, коли я став лауреатом українсько­французької літературної премії імені Миколи Зерова за добірку поезій Рембо, опубліковану в журналі «Всесвіт». А вже наприкінці того самого року я відбував місячне перекладацьке стажування в Парижі. Саме тоді вперше оглянув визначні пам’ятки культурної столиці світу, побував у багатьох музеях. Загалом же Францію відвідував шість разів, а під час службових відряджень познайомився з 18 країнами світу.

– З довідників знаю, що ви народилися на Київщині в «болотяній Лукрозі», як жартома називав Микола Зеров Баришівку, де склалася славетна група неокласиків.

– Насправді я народився поблизу столиці неокласиків – посеред річки Трубіж. Сталося це так. Тато під час оборони Києва був тяжко поранений і ходив на милицях. Отож до колгоспу в селі Дернівка побігла бабуся Віра. Взяла там підводу й повезла матір до Баришівської районної лікарні. Моста через річку не було: його при відступі знищили гітлерівці. Наступаючи на ворога, червоноармійці зробили тимчасову переправу, поклавши просто на воду зв’язані колоди. Коні ступали боязко, підвода загрозливо перехняб­лювалася… Отоді я й народився. Як розповідала мати, бабуся рішуче махнула пужалном, і коні швидко дісталися протилежного твердого й надійного берега Трубежа, а за чверть години підвода вже була біля лікарні.

Свого часу в Баришівці мешкали незрівнянні різьбярі слова – неокласики Микола Зеров, Юрій Клен, Павла Филипович і, за деякими свідченнями, навіть Максим Рильський, а також Віктор Петров (Домонтович). Саме цей знаний прозаїк у мемуарах згадує моїх родичів по маминій лінії: прапрадіда Ціркуна, в якого він мешкав, і мою прабабусю –
красуню Євпраксію Артюх. Отож я виховувався на засадах українського неокласицизму. І досі переконаний у невичерпних можливостях цього унікального художнього явища.

– Наставниками й порадниками були мій улюблений викладач у Київському державному університеті, доб­ре знаний в інтелектуальних колах столиці французький літературознавець та перекладач українського походження, професор Сорбонни Еміль Крюба, а також атланти національної школи українського художнього перекладу Григорій Кочур і Микола Лукаш. Саме Еміль Крюба заохотив мене до інтерпретацій доробку метра французької поезії Артюра Рембо й запросив до праці над «Антологією французької поезії ХХ століття».

Рекомендуючи мене до Спілки письменників України, Григорій Кочур 20 березня 1994 року написав: «Талант Всеволода Ткаченка помітив ще в 1970 році Іван Світличний, залучивши його перекладати Беранже». Це сталося тоді, коли я був студентом четвертого курсу. Перед другим ареш­том Іван Олексійович встиг надіслати мені книжку «Пісні» П’єра­Жана Беранже, що побачила світ 1970 року в популярній серії «Перлини світової лірики» видавництва «Дніпро», де й були опубліковані мої переклади сімох творів самобутнього французького лірика. Я, звичайно, дуже зрадів, побачивши своє прізвище поруч з іменами Павла Грабовського, Володимира Самійленка, Миколи Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Григорія Кочура, Євгена Дроб’язка, Миколи Терещенка та Івана Світличного.

– Це аркодужний цивілізаційний перегук французької та української культур і водночас максимальне наближення до сучасного читача. Переконаний, що видання цікаве не лише для юні, а й для людей зрілого віку, які, читаючи про високі почуття, молодітимуть душею. Тішуся, що посаджений мною «Cад божественних поезій» уже розрісся на три томи й охопив десятки найвидатніших франкомовних поетів ХІ–ХХ століть.

– Французьким антологіям в Україні фатально не таланило. Тоталітарний режим став на перешкоді виходу укладеної українськими неокласиками ще в тридцятих роках минулого століття «Антології французької поезії ХХ віку». Її перекладачі й редактори — Микола Зеров, Михайло Драй­Хмара та Павло Филипович — були запроторені до сталінських концентраційних таборів і фізично знищені. Зверстана пізніше «Антологія французької поезії ХХ століття» також не вийшла: перекладачів Івана Світличного та Василя Стуса заарештували, а прізвища Григорія Кочура і Миколи Лукаша заборонили навіть згадувати в пресі.

Видання третьої (двомовної, впорядкованої Михайлом Москаленком) «Антології французької поезії ХІХ–ХХ століть» уже в незалежній Україні стало жертвою фінансово­економічного хаосу й затяглося на довгі роки. Передбачалося, що обидва томи антології включатимуть додатки з українських перекладів ХІХ — початку ХХ століть та з не виданих антологій. На жаль, омріяні томики й досі не з’явилися друком. Я цілковито солідарний із академіком Дмитром Наливайком, що цю, третю, антологію треба оприлюднити чимскоріше.

У Франції щороку виходять нові антології та збірники поезій про кохання. Ці книжки блискавично зникають із полиць. Ось чому я почав систематизувати й перекладати найвитонченіші взірці любовної лірики. Важливо й те, що саме в Парижі я збагнув: вірші про кохання популярні, як і тисяча років тому. Це підтвердив, зокрема, «Сад божественних поезій». Антологія, без перебільшення, викликала неабиякий інте­рес. Врахувавши побажання численних читачів, до другого тому, крім українських інтерпретацій, я подав і оригінали творів. Як на мене, це ідеальний варіант перекладного видання.

– На добір і переклад текстів пішло понад десять років. Відкривається антологія інтерпретацією вір­шів першого трубадура на півдні Франції Гійома д’Аквитана. Близько
1115 року він, великий можновладець, герцог, познайомився з графинею де Шательро, для якої написав зворушливі канцони. Дві з них я подав у книжці. Далі представлено творчість майстрів куртуазної та лицарської лірики, інтимні поезії Крістіни де Пізан, баладу першого великого французького поета Франсуа Війона… Звичайно ж, не забуто П’єра де Ронсара, вшановано сонети Луїзи Лабе (до речі, вправної вершниці), вірші видатних драматургів Корнеля та Мольєра, енциклопедиста Вольтера… Чільне місце посідають символісти Шарль Бодлер, Поль Верлен і Артюр Рембо, великий національний поет Франції Віктор Гюґо, сюрреалісти Луї Араґон і Поль Елюар та багато інших чудових ліриків. До антології подано й знамениту «Відповідь запорозьких козаків константинопольському султану» Гійома Аполлінера – поетичне відтворення справжнього дипломатичного документа давніх часів.

– Зі світової поезії я вибираю найкраще. Читаю оригінал і, якщо подобається текст, перекладаю. Намагаюся відчути настрій, світовідчуття автора, поринаю в його епоху. Подеколи трапляється, що довго не можу знайти адекватних відповідників рідною мовою. Тоді допомагають чи то сад, чи поле, чи річка… Найскладніше інтерпретувати самобутніх націо­нальних поетів, наприк­лад, «Мазепу» Віктора Гюґо. Працював над цим твором переважно ночами, після роботи в посольстві України в державах Бенілюкс. Свіжої наснаги додавали переклади дитячих творів.

– Безперечно. Щоб забезпечити високий рівень українського художнього перекладу, потрібна серйозна гуманітарна освіта. Кожен юнак чи юнка, котрі всерйоз цікавляться світовою літературою, повинні інвестувати в себе, тобто постійно займатися самоосвітою, дбати про те, щоб бути цікавими нашим читачам і закордонній спільноті.

– Перемагаймо! Колись, ще в ранньому дитинстві, мій прадід напучував мене: «То не козак, хто не воює». За будь­яких несприятливих обставин я й досі керуюся цим незмінним життєвим принципом.

Розмову вів Микола Славинський.