Російський терор, або Чи є російські війська в Україні

«Кулемети нас майже відразу вкладають. Боєць, який біг поруч зі мною, падає якось ураз, крижем. Я з розгону заскакую в свіжу воронку, яка ще пахне вибухом. Хтось через мене перескакує. Обсипає землею. Теж падає. Швидко­швидко перебираючи ногами, повзе кудись убік. Кулі свистять над самою землею, вдаряються в пісок, вищать. Десь зовсім поруч розриваються міни».

Нинішні фронтовики підтвердять: саме так воно й буває. Але то писав київський прозаїк Віктор Некрасов майже сім десятиліть тому в славетній повісті «В окопах Сталінграда».

Тоді ми разом падали під кулеметним і мінометним вогнем, разом знаходили мужність підніматися й під кулями атакувати спільного ворога.

Ми – Україна й Росія.

І під час визвольної від фашистів війни, і після неї сталінський терор не припинявся й стосовно співвітчизників, котрих катували як ворогів народу. Відправляючи в заслання, переміщували цілі народи. Диктатура живилася тероризмом. Чи то стосувалося вторг­нення радянських військ до Угорщини 1956­го, чи окупації Чехословаччини 1968­го. А що хотіли довести нат­хненники десятирічної (1979–1989) війни в Афганістані? Радянська імперія рухнула в 1990­му. І народи з полегшенням зітхнули. Ніхто більше не хотів воювати на чужій землі. Тільки не Росія. Вона продовжила терор. 1992­й – війна в Молдові (Придніс­тровський конфлікт); 1991–1994 рр. — війна в Південній Осетії та Абхазії, агресія проти Грузії; 1992–1996 рр. – війна в Таджикистані; 1994–1996 рр. –перша війна проти Чечні; 1999­й – друга війна проти Чечні; 2008­й – вій­на проти Грузії.

І ось 2014–2015 рр. – війна проти України…

Увесь світ назвав її війною. Лише не владна верхівка РФ, яка просторікує про якусь «кризу на Донбасі», про громадянський конфлікт.

(Громадянський? У певному розумінні й справді Громадяни вільної України протистоять потворним найманцям, терористам і російському мілітаризму та затхлій пропаганді).

Регулярно з Москви лунає: немає, ну немає російських військ і техніки на українському Сході. Ось і 20 січня Мін­оборони РФ заперечило введення 800 вояків до зони АТО.

Насправді є безліч неспростовних доказів відряджання російських військових на український фронт. Ось найсвіжіший. 20­річний син російської матері­солдатки Олени Туманової загинув у Сніжному (Донеччина), будучи скерованим туди, як і тисячі кадрових військових РФ, за вказівкою «згори», до того ж вказівкою «у вербальній формі», себто зі злодійською конспіративністю. Про це британським журналістам розповіла
О. Туманова. Кохана дівчина її сина повідомила: у телефонних розмовах він відкидав версію, що був добровольцем. Антон Туманов не хотів їхати в Україну воювати...

«Єдине, чого я не можу зрозуміти, – за що він віддав своє життя. Чому ми не могли дати людям в Україні самим розв’язувати свої проблеми? Чому, якщо влада відправила Антона туди, вони (російські очільники. –
Ред.) не можуть це визнати й розповісти, що саме з ним сталося», – горює солдатська мати. Відповідно до казенної версії, яку повідомили О. Тумановій, її син поліг «у процесі несення служби» на позиції тимчасової дислокації військової частини, що базується в Ічкерії. У довідці про смерть Туманова йдеться, що він помер від поранень «унаслідок вибуху», а причини поранення «не встановлені». Згорьована мати сказала, що мала телефонну розмову з майором частини. Офіцер підтвердив, що її син загинув на території України, але… якісь подробиці повідомити відмовився. Та головне, за його словами, наказ про відправлення військовиків до України віддало високе начальство.

Тож, малошановний генерале, як кажуть у народі, правда неодмінно вийде на поверхню, як олива з води.

На сьогодні в зоні антитерористичної операції чисельність російських військових (яких там буцімто немає) і терористів­найманців перевищила кількість захисників України. Про це заявив Голова Комітету ВР з питань національної безпеки та оборони Сергій Пашинський.

21 січня в Давосі під час виступу на Всесвітньому економічному форумі Президент України Петро Порошенко зазначив, що, за даними українських спецслужб, у нашій державі перебувають 9 тисяч російських військових, півтисячі танків, важка артилерія та бронетранспортери. «Якщо це не агресія, то що агресія?» – риторично запитав Президент.

Про воєнну агресію з осудом мовиться вже й на найвищому світовому рівні. Так, Генеральний секретар
НАТО Єнс Столтенберг констатував присутність російських військ на Сході України та збільшення кількості важких озброєнь і закликав РФ вивести війська та припинити підтримку сепаратистів.

* * *

У вже згадуваному творі В. Некрасова є й такі слова: «На війні пізнаєш людей по­справжньому… Вона як лакмусовий папірець, як проявник якийсь особливий».

Безперечно, російські солдати, особливо строковики й контрактники, є різні. Не всі вони хочуть убивати українців (мовимо не про офіцерство й кадебістів). Їм брутально наказано це робити. І вони роблять.

Але, знаєте, німці під час Другої світової також не всі були ідейними нацистами, нелюдами, загарбниками, але ж принесли смерть на нашу землю…

Ворог є ворог. І відповідним має бути ставлення до тих, хто виламав двері твоєї хати й почав убивати твоїх рідних, трощити й палити нажите тяжкою працею добро.

Ось це і є тест для розпізнання ворога.

А яким залишиться у вірменського народу образ російського військовика після того, як боєць Валерій Пермяков убив вірменську родину: шестеро осіб, зокрема й дворічну дитину та шестимісячне немовля. За словами фахівців, Пермяков аж ніяк не справляв враження психічно хворого. Тобто вчинив свій кривавий злочин свідомо.

Цей «повпред отєчєства» втік зі зброєю з російської військової частини. А після вбивства вірменської родини спробував переховуватися, та його затримали. Злочин настільки жахливий, що адвокат Тамара Айлоян відмовилася виконувати свій професійний обов'язок, заявивши, що не може витримати зізнань убивці…

Це легко зрозуміти: яка притомна людина захищатиме нелюда­ката?!..

Віримо, знаємо й усе зробимо, аби Україна вистояла та змела зі своєї землі ворога. Але чи пробачать наші люди зав­дане Росією лихо? Наш народ добрий, доброзичливий, він зрозуміє біль російських родин, які втратили в цій божевільній війні своїх синів.

Але…

Ці родини самі, без нашого втручання обирали своє державне керівництво з його згубною імперською політикою. Й, пригадується, дуже тішилися вибором. Тішаться й нині. Доколи вони будуть адептами тероризму?!

Автор: Юрій ПРИГОРНИЦЬКИЙ