Кредитний договір - благо чи зашморг?

Щоб усвідомити, наскільки захищеними є фізичні та юридичні особи під час налагодження взаємовідносин із банківськими установами, потрібно відповісти на два запитання. По-перше,
чи передбачено чинним законодавством підстави для стягнення збитків та визнання кредитних договорів недійсними? І, по-друге, чи можна вважати судові рішення про визнання кредитних договорів недійсними такими, що ухвалені на користь фізичних або юридичних осіб?

У принципі, ця проблематика має тлумачитися однозначно: Цивільним кодексом України передбачено підстави недійсності правочинів (уключаючи кредитні договори), а постанови пленумів Вищого господарського суду докладно роз’яснюють сутність підстав для визнання договорів недійсними.

Прямим наслідком визнання кредитного договору недійсним є застосування механізму двосторонньої реституції, передбаченого ст. 216 Цивільного кодексу України: в разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, в разі визнання кредитного договору недійсним позичальник зобов’язаний повернути банку лише обсяг кредитних коштів, котрі становлять тіло кредиту, не сплачуючи відсотків за цією позикою. Натомість банк повинен відшкодувати боржникові грошову суму, сплачену ним для погашення відсотків за договором кредиту.

Наслідком визнання кредитного договору недійсним також є недійс­ність договору застави чи іпотеки: відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦКУ недійс­ність основного зобов’язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення.

Однак на практиці суди не наважуються приймати рішення про визнання недійсними кредитних договорів загалом, трактуючи відповідним чином лише деякі положення цих документів. Як результат, розгляд відповідних справ нагадує кримінальне судове провадження, під час якого судді de facto не використовують наданої вітчизняним законодавством можливості винесення виправдувальних вироків.

Хоча в судовій практиці останніх років траплялися рішення, котрі містять позитивні правові позиції, які частково захищають фізичних та юридичних осіб у кредитних правовідносинах із банківськими установами.

Несправедливі умови кредитних договорів. Одним із істотних положень кредитного договору, яке має бути чітко визначено й погоджено сторонами в його текс­ті, є приписи, що стосуються сплати відсотків за грошовою сумою, отриманою позичальником у кредит.

Непоодинокими є випадки судових звернень юридичних та фізичних осіб із вимогами про визнан­ня недійсними кредитних договорів на підставі невідповідності їхніх умов загальним засадам цивільного законодавства, зокрема справедливості, добросовісності та розумності (ст. 3 ЦКУ); а також приписам
ст. 18 Закону України № 1023­XII «Про захист прав споживачів» (від 12 травня 1991 року. – Ред.) щодо справедливості умов договору, адже плата за обслуговування кредиту, передбачена кредитними угодами, визначається на основі певного методу розрахунку та залежить від коефіцієнта коливань офіційного курсу гривні до долара США, затвердженого Національним банком України. Тобто розмір грошових внесків, що сплачуються позичальником за обслуговування кредиту, обчислюється на підставі формули зі змінними величинами: відповідно, сума щомісячних платежів, передбачених затвердженим сторонами графіком погашення кредиту, збільшується.

Згідно з ч. 5 п. 3 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь­яких витратах за договором, окрім відсоткової ставки. До того ж (відповідно до ч. 5, 7, 9 ст. 18 цього закону) якщо положення договору визнано несправедливим, уключаючи ціну договору, воно може бути змінено або визнано недійсним.

Ураховуючи зміст наведених положень згаданого закону, в Постанові № 6­8цс12 від 12 вересня 2012 року Верховний Суд України зазначив, що положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, є несправедливими й це є підставою для визнання таких положень недійсними. Цей документ одним із перших закріпив право споживача – сторони за кредитним договором на захист у кредитних правовідносинах шляхом визнання положень кредитного договору недійсними.

Приміром, на основі Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 5­41716св12 від 30 січня 2013 року положення кредитного договору (згідно з якими позичальник був зобов’язаний вносити плату за обслуговування кредиту та плату за його дострокове повернення в розмірах, що обчислювалися за формулами, котрі передбачали зміну обсягу цих витрат) визнано недійсними, а з позикодавця стягнено відшкодування в сумі зав­даних позичальнику збитків.

Позитивною (з точки зору позичальників) є позиція Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ стосовно визначення строку й порядку обчислення позов­ної давності для вимог про стягнення пені та штрафних санкцій, які є наслідком застосування кредитного договору.

Так, в Ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 6­52961св12 від 15 травня 2013 року касаційний суд дійшов висновку про те, що вимоги про стягнення пені за період, кот­рий перевищує один рік, не підлягають задоволенню на підставі положень ч. 2 ст. 258 ЦКУ, згідно з якими до вимоги про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позов­на давність в один рік.

В Ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 6­50738св13 від 19 березня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що початок позовної давності для стягнення періодичних платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного з цих зобов’язань. Справу було передано на новий розгляд до суду першої інстанції, бо під час поперед­ніх слухань визначення розміру пені ґрунтувалося на розрахунках позикодавця, правильність котрих не перевірялася (з урахуванням заперечень боржника стосовно співмірності розміру пені, що значно перевищує величину основного боргу); не було з’ясовано період, за який відбулося нарахування пені; та не перевірено дотримання позичальником строку позовної давності для пред’явлення вимог щодо її стягнення.

Згідно з текстом Ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 6­9375св14 від 28 травня 2014 року в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та відсотків за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Зважаючи на відповідну судову практику, можна констатувати, що вказані обставини не вважаються підставою для зміни умов кредитного договору.

Узагальнена судова позиція з цього приводу висловлена в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 1 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів» від 24 листопада 2014 року. Згідно з п. 2.6 документа «зміна економічної ситуації та коливання курсу іноземної валюти стосовно національної валюти України є комерційними ризиками сторін договору та не можуть бути підставами для зміни чи розірвання кредитного договору, оскільки це не є істотною зміною обставин у розумінні ст. 652 ЦКУ».

Припинення договору поруки, який на практиці укладається водночас із кредитним договором, стало предметом розгляду Верховного Суду України, зок­рема у зв’язку зі збільшенням обсягу відповідальності поручителя. У Постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року зазначено, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які стали причиною збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру відсоткової ставки за кредитом; відстрочення виконання договору, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються відсотки за користування чужими грошовими коштами; встановлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни відсоткової ставки в бік збільшення тощо.

Отже, у кредитних зобов’язаннях за участю поручителів збільшення відсоткової ставки за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя чи наявності відповідної умови в договорі поруки не дає підстав для покладення на поручителя відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком.

Автор: Ольга ХАТНЮК