№1, січень 2015

Війна і мир на ДонбасіВійна і мир на Донбасі

Війна і мир. Сьогодні це словосполучення набуло на Донбасі нового звучання й нового, принаймні для нас, українців, змісту. Воно поділило наш світ і події на те, що було до віроломної агресії Росії й уже ніколи не відновиться, і на те, що відбувається нині, а саме – війну. Коли щодня стріляють, а канали новин повідомляють про режим припинення вогню, коли ми намагаємося дотримуватися мінських угод, а супротивник відверто й нахабно їх ігнорує, провокуючи на вогонь у відповідь, коли майже щодня гинуть або зазнають поранень наші воїни й мирні мешканці, зокрема літні люди, жінки, діти, руйнуються соціальна інфраструктура, промисловість, мережа транспорту, житлові будинки, а через непідконтрольну українським прикордонникам 400-кілометрову ділянку кордону з РФ бандити щодня одержують підкріплення – важку техніку й необмежену кількість боєприпасів.

Згадаймо, як усе починалося. Спочатку було слово. Брехливе й провокаційне слово російської пропаганди. Зомбовані нею певні прошарки українського суспільства – а це тільки на Сході близько третини населення – за активного втручання Москви спочатку підтримали захоп­лення екстремістами адміністративних будівель у Донецьку й Луганську, а потім за вказівкою своїх «духовних наставників» вийшли на «референдуми про федералізацію». Спроби повторити масштабніше кримський сценарій відверто провалилися, в інших областях агресивних «туристів Путіна» і місцевих радикалів успішно спинили, а от на Донбасі озброєній і керованій Кремлем сепаратистській гнилі поки що вдалося втриматися, незважаючи на силове вирішення питання в межах проведення оголошеної у квітні 2014­го антитерористичної операції (АТО). Чому це сталося, спробуймо розібратися.

 

Розвідка й агентура проти України

Позначилися насамперед як слабкість і непідготовленість самих українських силових структур, так і неготовність усього суспільства до вій­ни на своїй території. Несподіваними виявилися доволі масові й агресивні акції населення Донбасу на підтримку сепаратистів, інша річ, що, як ми тепер знаємо, це була тільки найрадикальніше налаш­тована його частина. Однак на тлі байдужості більшості населення саме маргінали блокували пересування потягів із технікою й колон українських силовиків, не даючи змоги вчасно зосередити угруповання для штурму захоплених адмінбудівель у Донецьку й Лугансь­ку. Саме тоді там активізували свої дії диверсійно­розвіду­вальні групи Федеральної служби безпеки (ФСБ) і Головного розвіду­вального управління Генерального штабу (ГРУ ГШ) ЗС Російської Федерації. Нагадаємо, що саме в період перекидання військ у районі Луганського аеропорту вони із ПЗРК збили український транспортний літак з десантниками. Відповідно, переговори з терористами не мали сенсу, можливість силового вирішення питання на ранній стадії була зірвана, а час згаяний. Сепаратисти за підтримки й безпосередньої участі спецслужб РФ одержали найсучаснішу зброю, й замість швидкої операції АТО вимушено трансформувалася у тривалу й важку для країни воєнну кампанію.

Логічно запитати: хто винний і що робити далі? І де весь цей час була наша розвідка?

Нині очевидно, що сусідня з Україною держава готувала агресію проти нас задовго до кримських подій. Створюючи СНД, спецслужби колишніх союзних республік уклали між собою низку угод про те, що не працюватимуть одна проти одної, зокрема й угоду між службами зовнішньої розвідки Росії й України. Однак, оскільки Росія ніколи не дотримувалася підписаних нею угод, цього разу вона залишилася вірною собі. Так, у структурі ФСБ створили спецуправління, якому й доручили активну розвідувальну роботу проти України, як­от: створення агентурних позицій у громадських організаціях і партіях України, проведення акцій впливу й ідеологічної диверсії задля розхитування й максимального ослаблення Української держави, розвалення українського суспільства зсередини на користь відмови від європейського вибору, НАТО тощо. Тобто нашу країну прагнули перетворити на формально незалежне васальне державне утворення, покірне волі Кремля. ФСБ також провадить технічну розвідку ліній зв'язку й відповідає за відпрацювання українських дипломатичних представництв (як на території РФ, так і в інших країнах). Постачаючи зброю, готуючи бойовиків, забезпечуючи їх розвідданими тощо, це управління тим самим координує втручання на Донбасі.

Поряд із ФСБ проти України весь цей час активно працює й Головне розвідувальне управління Генерального штабу ЗС РФ, включаючи підпорядковані йому регіональні структури суміжних із Україною військових округів, а також розвідку Чорноморського флоту. Управління спеціалізується на проникненні у структури ЗС і оборонного комплексу України, створенні там агентури, збиранні таємної військової інформації про чисельність, дислокацію, боє­здатність і плани окремих частин (як у зоні АТО, так і загалом), а також на проведенні диверсій і терактів на українській території.

Скажімо, викритий СБУ у Львові російський шпигун, котрий працював на ГРУ ГШ ЗС РФ, збирав таємну військову інформацію та намагався вербувати агентуру серед українських військових, виявляється, прибув до України ще 2013­го як бізнесмен і тільки очікував слушної нагоди. Та й зрадники серед вищих офіцерів, викритих СБУ в штабі АТО й Міністерстві оборони України, були завербовані росіянами не сьогодні й не вчора, а щонайменше рік чи два тому. Хто вони, ці захожі «лицарі плаща й кинджала»? Зазвичай це чоловіки з бездоганними документами, переважно «звільнені в запас», хоча за віком їм ще служити й служити, однак… за легендою кожний з них уже нібито відслужив своє в гарячих точках, після чого цілком заслужено звільнився і переїхав до України. Далі, згідно із завданням, такий російський середньостатистичний «штірліц» на гроші своєї спецслужби організовував власний бізнес і під його прикриттям створював агентурну мережу. Остання може діяти чи бути законсервованою до певного часу. Активується вона за командою Москви, щоб розпочати в потрібний момент бойову роботу, а саме: збирати таємну інформацію, проводити диверсії тощо. Немає сумніву, що такі «сірі чоловічки» є біля оборонних об’єктів у всіх областях України чи принаймні більшості з них. Останні затримання СБУ добре озброєних груп диверсантів, котрі готували викрадення бойових літаків, вибухи оборонних об’єктів у Миколаївській, Одеській, Херсонській і Харківській областях, – яскравий того приклад.

 

В обробці — мізки

Певно, уявивши себе частиною «Великої Росії», маргінали вважали, що за аналогією із Кримом вони перейдуть під юрисдикцію сусідньої держави, після чого негайно одержать від Путіна захмарні російські пенсії й заживуть у розкоші. Воювати, голодувати чи замерзати через відсутність газу й світла вони, звісно, не планували. Нагадаємо, що ця прихильність роками підігрівалася й культивувалася на Донбасі не тільки «Масквой» та її спецслужбами, а, зок­рема, й місцевими ЗМІ, які фінансувалися з держбюджету України.

Адже ще 2004­го за часів Помаранчевої революції і першого Майдану в луганському Сєверодонецьку збирався шабаш регіоналів та їхніх російських натхненників в особі Ю. Лужкова й інших. Ще тоді вони погрожували всій країні наміром створити свою автономію та й узагалі весь Південний Схід відділити від України. Незважаючи на перемогу В. Ющенка на тих виборах, нікого із сепаратистів 2004 року так і не покарали, а гасло «Бандитам – тюрми!» так і лишилося пустою обіцянкою. Проте безкарність призводить до нових злочинів. Лідери Партії регіонів згодом узяли реванш, а навесні 2014­го їхні представники в парламенті АРК активно допомагали росіянам у захоп­ленні Криму. Регіонали й комуністи сприяли створенню сепаратистських псевдореспублік у Донецькій і Луганській областях, не кажучи вже про спроби зробити те саме в Харківській, Миколаївській, Одеській, Дніп­ропетровській, Запорізькій і деяких інших областях нашої країни. Називати прізвища немає сенсу, вони добре відомі.

Практично цілковита відсутність визначеної української державної політики на Сході протягом 23 років та водночас інформаційна експансія сусідньої держави призвели до формування в знач­ної частини населення Донбасу ворожого до України ставлення, яке поєднувалося з їхньою самоідентифікацією як росіян, а не українців (!), до того ж це часто набувало агресивних і навіть неприй­нятних форм. Приміром, ще в лютому 2014 року, задовго до виникнення «ЛНР», донські козаки Луганської області цілком серйозно зверталися до Путіна з приводу введення російських військ на їхню територію «для захисту від українських націоналістів». А всі телевізійні канали продемонстрували ролик, в якому певні мешканці прикордонних районів Луганської області фактично вчинили наругу над прапором України. Приблизно тоді ж у Севастополі активно поширювалися плітки про вибухи житлових будинків у місті, що нібито готувалися «Правим сектором» (дивна схожість із ФСБ, кот­ра свого часу підривала будинки у Москві й Волгодонську). В обох випадках місцеві структури СБУ були сповіщені, однак дивним чином для самих провокаторів це не мало наслідків. Чи тому, що самі ці структури незабаром виявилися під конт­ролем сепаратистів, чи через елементарне запроданство силовиків на місцях. Проте нічого не минає без сліду, й коли­небудь установлять винних у тому, що вчасно не було вжито запобіжних заходів, назвуть прізвища зрадників серед колишніх українських силовиків, які, так би мовити, здали супротивникові будівлі СБУ в Луганську й облдержадміністрації в Донецьку. Те саме стосується й Севастополя, але це вже інша історія.

 

У боях — регулярні російські війська

Гарний і правильний зовні план розгрому незаконних воєнізованих формувань на Донбасі влітку передбачав маневр зі швидким відсіканням «ДНР» і «ЛНР» від лінії українсько­російського кордону, їх оточення й подальше визволення. До кордону були спрямовані 24­а, 30­а, 51­а, 72­а й 79­а бригади ЗСУ, а також підрозділи Нацгвардії й прикордонників, котрі вирішували свої завдання. На жаль, через низку об'єктивних і суб'єктивних причин реалізувати цей план не вдалося.

Спочатку наступ відбувався за планом, один за одним визволяли населені пункти – розміри терористичного анклаву поменшали до третини території Донбасу. Але супротивник, користуючись заздалегідь створеними укріпрайонами й близькістю кордону з РФ, звідки надходить усе необхідне, контролює приблизно сто кілометрів державного кордону. А в критичний момент на допомогу бойовикам надійшли регулярні війська ЗС Росії, які безпосередньо втрутилися у конфлікт. Так, 11 липня вони розстріляли «Градами» зі своєї території українську колону біля Зеленопілля. Безперечно, це стало трагічною несподіванкою. Адже так підло проти Української держави вчинив наш стратегічний партнер, один з гарантів територіальної цілісності України й постійний член Ради Безпеки ООН.

Далі – більше. Обстрілювати українські війська і населені пункти з російської території почали й на інших ділянках.

Утім, й Іловайського котла можна було уникнути, якби не помилки командування АТО. На думку експертів, Іловайськ мали залишити відразу після отримання даних про російське вторгнення й відвести війська у напрямку Комсомольська. До того ж позначилися помилки в плануванні, недооцінювання супротивника, слабкість і нечисленність українських підрозділів, котрі часто­густо на 90% формувалися з необстріляних бійців, а також відсутність резервів. Понад те, як повідом­лялося, відразу два територіальні батальйони залишили свої позиції й відступили, полегшивши тим самим супротивникові оточення основних сил українського угруповання.

Незважаючи на складні обставини, українські війська вели багатоденні важкі бої, через що супротивник зазнав значних втрат. Йдеться насамперед про дві колони регулярних частин ЗС Росії, котрі вдерлися на нашу територію, і групу «заблукалих» псковських десантників, яку навіть полонили. Це їх, таких розгуб­лених і без зброї, що розповідали правду про себе, незабаром побачив по телевізору весь світ. Траплялося всяке. Один з учасників тих боїв розповів історію російського танкіста­конт­рактника, котрий втратив у бою око. Коли його полонили, він плакав і голосно благав вибачити його й урятувати, нібито він сирота, а дружина скоро має народити... І ті, проти кого він щойно вів наступ на своєму танку, надали першу допомогу, за наказом командування АТО спочатку вертольотом доправили в госпіталь і прооперували, а пізніше передали генеральному консулові РФ у Харкові для відправлення на батьківщину.

Тим часом важкі бої тривали. Через обставини, що склалися, наші частини були змушені залишити Іловайськ і стратегічно важливу висоту – курган Саур­Могилу. Частина українських підрозділів опинилася в оточенні, їх обстрілювали як бойовики з української території, так і російські війська з території РФ. Вони трималися, доки не надійшов наказ відступати із застереженням, що командування допомогти їм не має можливості.

На початку серпня з оточення вдалося вивести підрозділи 72­ї та 79­ї бригад, котрі втратили більш як половину бойової техніки. Частину українських військових полонили, дехто був змушений перейти кордон й заховатися на території РФ, інші проривалися різними маршрутами.

Відомо, що за домовленістю з російським командуванням створювалися «зелені коридори» для проходження колон з Іловайська на територію, контрольовану силами АТО. Однак, оскільки для цього необхідно було скласти зброю, наші проривалися з боями.

Разом із частинами ЗСУ, Нацгвардії й територіальними батальйонами в оточенні опинилися також підрозділи Прикордонної служби України, які охороняли державний кордон. Так, одна зі зведених мотоманеврених груп прикордонників у забезпеченні підпорядкованих підрозділів 72­ї бригади ЗСУ з 14 липня охороняла кордон у районі закритого міжнародного автомобільного пункту пропуску «Должанський» у Луганській області (навпроти російського КПП «Новошахтинськ»). Регулярні частини російської армії обстрілювали прикордонників з території РФ, використовуючи при цьому реактивні системи залпового вогню «Град», «Смерч», а також 122­міліметрові гармати й міномети. Їхні вогневі позиції розміщувалися в безпосередній близькості до лінії кордону або навіть у «зеленці» на нейтральній смузі, а вогонь корегувався безпілотниками.

Практично всі об’єкти в зоні видимості, КПП, службові будинки прикордонного й митного контролю, автотехніка, а також частина підпорядкованої бронетехніки були знищені прямими влученнями. Протримавшись у таких умовах певний час, 6 серпня прикордонники за наказом командування у складі зведеної автоколони почали прориватися до своїх. Буквально в останній момент матрос В. Бувалкін (у групі були й морські прикордонники з Одеського прикордонного загону) з ризиком для життя повернувся на залишений КПП і зняв зі спостережної вишки прапор України.

Колона з кількох десятків автомашин, автобусів у супроводі кількох танків і БТРів уже за годину потрапила під обстріл. У повітрі «висіли» російські безпілотники. Потім з’ясувалося, що дамби уздовж руху перерито й заміновано. Спинившись, колона відразу потрапила під обстріл «Градами», машини, кот­рі намагалися прорватися стороною, підривалися на мінах і розтяжках або розстрілювалися супротивником. Крім того, уздовж маршруту прориву супротивник виставив інфра­червоні репери – артилерійські орієнтири*, за якими російські безпілотники корегували обстріл навіть у темряві. Палала до самого обрію суха ковила, а крізь дим і заграву вогню в непроникній куряві намагалися рухатися ті, хто відступав, здебільшого вже пішки, оскільки на машини вантажили поранених і загиблих. Очевидці запам’ятали борт вантажівки, що рухалася перед пішою колоною, крізь який на висушену без дощів землю точилася кров...

Зрештою розвідка визначила безпечний маршрут, і після того, як танки зробили просіку в обхід небезпечного району, 8 серпня зведеній колоні таки вдалося вийти до своїх у районі Волновахи.

Іншим пощастило менше. Деякі колони, що рухалися за заздалегідь погодженими з російськими офіцерами («слово російського офіцера») маршрутами, були здебільшого розстріляні. Як згадує В. Кравченко (проривався у складі батальйону «Дніпро­1» з­під Іловайська), їхня автоколона потрапила в засідку, і він єдиний, кому вдалося вибратися з автобуса, що горів. Діставши чотири кульові поранення, боєць залишився один. Він повільно пересувався узбіччям, щоразу завмираючи й удаючи себе вбитим, коли повз проїжджали машини сепаратистів. На нього ніхто не звертав уваги – хіба мало тіл лежало тоді поблизу?.. Уже в темряві поранений дістався крайнього будинку найближчого населеного пункту. Хазяїн передусім поцікавився, хто він, а коли довідався, вибухнув прокльонами на адресу «київської хунти» і «бандерівців». Щоправда, таки надав першу допомогу, перев'язавши рани, однак уже зранку здав гвардійця російським військовим. Ті, незважаючи на стан пораненого, допитували його, наполег­ливо цікавлячись насамперед тим, яку зброю НАТО поставляє Україні й де розташовуються... дитячі концтабори. Пізніше Кравченка обміняли разом з іншими і він благополучно повернувся до Києва, де нині лікується.

 

Перепоховання героїв

Ця історія має продовження, оскільки жодна війна не може вважатися закінченою, доки не буде похований останній загиблий солдат. Війна на Донбасі – не виняток. Так, це війна, хоча за формою — антитерористична операція, спрямована на знищення незаконних військових формувань на території України задля збереження її державної незалежності й територіальної цілісності.

За словами учасників тих подій, усе почалося 31 серпня дзвінком офіцера Генштабу в Національний військово­історичний музей України із проханням якомога швидше відрядити на місця недавніх боїв у районі Іловайська й кургану Саур­Могила волонтерів для пошуку тіл загиблих там українських бійців. Їхня кількість оцінювалася супротивником у 600 осіб під Іловайськом і 200 – у районі Саур­Могили. При цьому бойовики погод­жувалися віддати тіла загиблих за умови, що за ними прибудуть цивільні особи.

На жаль, військові не могли тоді надати волонтерам нічого, крім рефрижераторів для перевезення останків загиблих і наметів для розміщення групи. Благодійний фонд «Героїка» забезпечив пошуковців спеціальними гумовими комплектами для проведення ексгумації, медичним спорядженням, одягом, ношами й протигазами, а військові – телефоном офіцера зв’язку. В іншому довелося покладатися тільки на себе: автотранс­порт, одяг, продовольство й гроші на бензин волонтери купували за власні кошти.

Група добровольців налічувала приблизно десять осіб. Насамперед, це Ярослав Жилкін, голова Всеукраїнської організації пошуковців «Союз «Народна пам’ять», Володимир Дорофєєв, ветеран пошукового руху, Павло Нетьосов, керівник Міжнародної асоціації дослідників фортифікації «Цитадель», та інші (як досвідчені, так і зовсім молоді). До групи також приєднався священик УПЦ Київського патріархату протоієрей Павло Найдьонов, котрий виїжд­жав до зони АТО не вперше.

Зранку 3 вересня група в супроводі рефрижератора виїхала в район кургану Саур­Могила для пошуку останків загиблих. Сама по собі поїздка на підконтрольну бойовикам територію виявилася знач­ним випробуванням. Від базового табору до блокпостів була година їзди. Після обов'язкової перевірки документів по обидва боки фронту вже на «тому» боці до волонтерів обов'язково підсаджувалися озброєні «ополченці», котрі контролювали всі подальші дії. Кілька разів машини групи потрапляли під обстріл, але, на щастя, потерпілих не було.

Для більшості учасників цієї гуманітарної місії робота з ексгумації ще свіжих поховань або евакуації тіл, що пролежали певний час у землі, виявилася складним моральним і психологічним випробуванням. Майже ніхто з них не мав такого життєвого досвіду. До того ж, за словами В. Дорофєєва, який багато років присвятив пошуку й перепохованню останків радянських воїнів, котрі загинули в роки Великої Віт­чизняної війни, йому і в страшному сні не могло привидітися, що на рідній землі шукатиме тіла їхніх загиб­лих онуків. На жаль, довелося, та й не йому одному, всі доб­ровольці виконали свою місію. Щоправда, одній людині в перший день роботи таки стало зле (йдеться про водія рефрижератора).

Працювали обережно, адже, крім іншого, на місцях недавніх боїв залишалося чимало боєприпасів, які не розірвалися. За таких умов шукали тіла загиблих. Не забуваймо: усе відбувалося за спекотної погоди (до +35°С), що змушувало максимально поспішати.

Добре, коли місцеві самі виходили на зв'язок і зустрічали групу. Важче, коли пошуки відбувалися поза населеними пунктами на місцях недавніх боїв. Доводилося ретельно обстежувати кожну ділянку, заглядати всередину розбитої бойової техніки, навіть знімати останки тіл з гілок високих дерев чи високовольтних ліній. Останки знаходили за характерним запахом, зокрема й місця тимчасового поховання, або слідами на землі, де вони певний час перебували.

Документи траплялися вкрай рідко, водночас інколи знаходили навіть карти. Так, у лісосмузі біля с. Чумаки Старобешівського району поряд зі знищеною колоною бронетехніки виявили фрагмент обгорілої карти Донецької області Генерального штабу ЗСУ L­37­5­B і L­37­5­Г (на знімку внизу).

 

Знахідки на місцях боїв

Вони вражають. Скажімо, часто всередині понівеченої бронетехніки, танків, БТРів і БМП волонтери знаходили останки загиб­лих бійців, котрі обгоріли до невпізнання. Це пояснюється тим, що ураження бронетехніки сучасними кумулятивними боєприпасами зазвичай призводить до пожежі в замкненому просторі, високої температури, за якої не тільки горить фарба та інше, а й плавиться метал.

Так, усередині згорілої БМП­2 ЗСУ з колони, розстріляної російськими військами на ґрунтовій дорозі біля с. Чумаки й с. Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області, наші волонтери вияви­ли останки трьох бійців. Але вразило інше: поряд знайшли розлитий алюміній, що розплавився внаслідок пожежі в машині, частину двигуна машини № ЦО2 ЖТ0151 і запечені в ньому солдатські каску й багнет­ніж… Нині це експонат постійної виставки­реквієму, відкритої 10 грудня в Національному військово­історичному музеї України в Києві.

Вразила й інша знахідка – тіло загиблого бійця, вже кимось похованого біля дороги, із годинником на руці, який продовжував відлічувати час…

Біля невеличкого с. Перемога, що між Новокатеринівкою й Осиківкою, виявили частину системи керування тактичної ракети «Точка­У», котра також експонується нині в музеї. Хто застосовував ці ракети, звідки й куди стріляли? Величезна вирва в місці знахідки у поєднанні з розбитою українською технікою вказує на можливість застосування ракет цього типу саме російською армією.

Серед знахідок – обгорілі топографічні карти, прапор України, гранатомети, амуніція, пробиті й зім'яті вибухами бронежилети, солдатські фляги, фрагменти обмундирування ЗСУ й Нацгвардії, зброя, потрощені осколками рації й каски, мобільні телефони, молитовники, натільні хрестики. Неподалік від однієї з розбитих машин української автоколони, розстріляної поблизу урочища Червона Галявина, пошуковці знай­шли обгорілу Біблію.

Оглядаючи понівечену техніку, волонтери, якщо це було можливо, знімали з машин реєстраційні номерні знаки – і чорні номери ЗСУ, і звичайні цивільні номери, і навіть тимчасові червоні… Можливо, вони допоможуть встановити відомчу належність цих машин.

Утім, траплялися й згорілі танки росіян, поруч із якими іноді знаходили поховання загиблих танкістів. За словами одного з бойовиків із супроводу групи, спеціальні команди їх поступово забирали для відправлення на батьківщину.

Щодо останків загиблих україських воїнів, їх насправді виявилося значно менше, ніж повідомляла «та» сторона. Так, у селах навколо Саур­Могили знайшли останки 20 загиб­лих. Значну кількість останків виявили в районі Іловайська й на маршрутах руху українських колон. Загалом з 3 вересня по 10 жовтня пошуковцями зібрано й ексгумовано останки приблизно 150 загиблих воїнів 25­ї повіт­ряно­десантної, 30­ї, 51­ї й 92­ї механізованих бригад, територіального батальйону «Кривбас» ЗС України, батальйонів «Донбас», «Дніпро­1» і «Миротворець» МВС України. Особисті документи із зазначенням імен та прізвищ виявили лише в 10–15% загиблих. З огляду на все, частина воїнів загинула в липні або на початку серпня, інші – в період іловайської трагедії. Після повернення всі останки передали представникові ЗС України для подальшого впізнання, включаючи порівняльний аналіз ДНК.

Виступаючи 10 грудня на відкритті виставки в Національному військово­історичному музеї, В. Дорофєєв закликав підтримати ініціативу організації «Союз «Народна пам'ять» стосовно пошуку загиблих у зоні АТО воїнів.

Що робити? Насамперед зміцнювати наше суспільство, економіку й збройні сили. І хоча час працює на Україну та міжнародні санкції щодо Росії вже ефективно діють, головними захисниками Української держави мають бути самі українці.

За словами одного московського історика, недавній виступ кремлівського диктатора перед Федеральними Зборами й різке погіршення економічної ситуації в РФ загалом на тлі дії санкцій шокували більшість середнього класу. Ні про які 80% підтримки вже не йдеться, реальний рейтинг президента, за оцінками експертів, щонайбільше 40% з тенденцією до постійного падіння. А у поєднанні з диктаторським «закручуванням гайок» політичну обстановку в Росії історик визначив так: «Наш потяг швидко мчить до Пхеньяна навіть без зупинки в Пекіні»…

Автор: Влад КОСТРОВ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня