№1, січень 2007

Ви до Трахтемирова? Навіщо?Ви до Трахтемирова? Навіщо?

Якщо залишилися на денцях українських очей сльози, то виплакати їх треба тут, на узвишші, де стоять два хрести

Один, вищий, витворила сама природа, нижчий – поставили люди. І живий хрест-дерево, і залізний рукотворний хрест увічнюють славетне минуле й воднораз символізують, що під ними – невидимий, а тому нетлінний прах, довкола ж – порохнява перемог, звершень, слави.
Там, де ще й досі відчувається відлуння стрімкого лету бойових ориг, журналісти «Віча» разом з партнером проекту «Гетьманськими столицями, козацькими шляхами» компанією «Віннер Імпортс» долають кілометри майже двома кінськими сотнями – Land Rover Discovery 3. Започаткований у грудні 2006-го проект триває...

Шлагбауми й жодного
юного обличчя

Які ж вони, благословенні землі Київщини! Скрізь модерні автозаправні станції, упорядковані шляхи до великих сіл… Так і хочеться риторично запитати чи то Всевишнього, чи то самого себе: «Хіба не Європа?» Та ще коли ти у суцільному комфорті долаєш кілометри козацьких шляхів у Land Rover Discovery 3. Плавно працює підвіска, навіть нерівності асфальту майже не помітні. Під капотом 197 кінських сил (2,7 turbodiesel). Усі семеро пасажирів, навіть двоє козаків кремезних у третьому ряду почуваються зручно і надійно. Готові до полювання фотокамерами та кінокамерами чи біноклями, що вмостили численні кишені та ніші салону. Навіть коли повернеш з траси у Land Rover Discovery 3, не біда. Щоправда, тут сучасна українська цивілізація закінчується мало не враз.

Уже в знаменитому Великому Букрині починаються путівці, заплутані, мало не партизанські стежки. На вузеньких кручених вулицях – жодного юного обличчя. Лише старожили. Усі – в одязі з минулого століття: кирзаках, куфайках. Замість звичних для столиці «кравчучок» – прадавні рипучі тачки. Тягнуть їх діди в шапках-вушанках, котять бабусі у вовняних хустках.

І ось околиця села. Далі – царство історії. Аж страшно переступати через невидиму межу. Поки вагаємося, з-за рогу вулички вигулькнув подорожній. Може, то сама доля послала нам провідника із сьогодення в минувшину? Та, побачивши автомобіль, місцевий мешканець, уже в літах (пізніше довірливо зізнався: «За плечима – вісімдесят із гаком»), зненацька наддав ходи, відтак майже побіг. Без сумніву, втікав од непроханих гостей. Швидше, швидше… Нарешті, чи то стомившись, чи то засоромившись, що невідь-чого злякався, зупинився й підкликав до себе мирного сільського собаку. Так вони й стояли незрушно вдвох, зріднені невідомістю, аж поки депутат Печерської районної в місті Києві ради Юрій Пальчуковський, представившись, простягнув руку для привітання. Великобукринець щиро відгукнувся: «Анатолій Тимофійович Нечай». Зав'язалася розмова про пенсії, майбутній врожай. Заприязнившись душами, повели мову й про минуле.

– То ви до Трахтемирова? – здивувався Анатолій Тимофійович. – Навіщо? У першій столиці вже давно вепри царюють. Я хоч і з козацького роду, а за шлагбауми – ні кроку. А ви, якщо вже зібралися, правіше беріть. На гору виберетеся – все побачите.

Царство вепрів,
або «Обережно!
Дикі тварини»

 І ми побачили. Спочатку шлагбаум, а потім – великий надійний замок на ньому. Куди не повертали, скрізь натикалися на шлагбауми. Далі чорніла залізна сітка з написом: «Обережно! Дикі тварини». Спершу не бачили ні їх, ні останніх аборигенів Трахтемирова. Ішли асфальтівкою, манівцями. Скрізь було мовби не життя, а саме буття, оповите вічністю. Її подих овіював обличчя й проморожував душу. Здавалося, що з кожним кроком ближчає потойбіччя. Його обриси вловлювалися в глибоких ярах, за крислатими деревами, між густими нескінченними, мовби дротянистими та невмирущими, бур'янами.

Куди не кинеш поглядом – неозорий простір, первозданні, мало не марсіанські, краєвиди, далекі-предалекі обрії, за якими вгадується Канівське водосховище. Тут лише невелика частка неораних земель належить Київській області, а все інше – гектари й гектари історичної тверді – Черкащині. Ніде навколо – жодного козацького знаку. А були ж не просто карби – твердині…

Ще 1994 року всю неоціненну спадщину передано під надійне крило новоствореного Державного історико-культурного заповідника «Трахтемирів». До нього ввійшло 4465 гектарів благодатних земель уздовж Канівського водосховища, на яких величалися 81 пам'ятка археології, 9 пам'яток історії та 9 – природи.

Шукаючи ці святі місця та реліквії, ми натрапили на десяток маленьких чорних вепренят, які спокійно дрібцювали через поле до узлісся. Озирнулася лише їхня мати. Погляд старої досвідченої свині був мудро-зневажливий. Вочевидь точно знала, які вони, справжні мисливці, й коли навідуються на щедрі угіддя Хазяїна.

Сага про те, як зона Хазяїна державний заповідник
поглинала

Як же все сталося? Чому на історичних місцях запанували вепри? Де ж вони, оті аж 4465 гектарів недоторканних земель? З'ясувалося, розпорядженням Черкаської обласної державної адміністрації від 8 вересня 1999 року за №334 заповіднику з них було виділено лише 590 гектарів між селами Бучак і Григорівка Канівського району. Територію зменшили таємно й зробили це тому, що паралельно готувалася ще одна ухвала про створення ландшафтного парку «Трахтемирів».

Поки науковці та громадськість били на сполох, під недержавний – перший і єдиний в Україні! – ландшафтний парк відвели величезні площі на Придніпровській височині не лише Канівського, а й Миронівського району, що на Київщині. Рішення рад сусідніх областей виявилися синхронними й однотипними: Київська затвердила ухвалу 17 лютого 2000-го (№168/10), а Черкаська – 26 лютого 2000 року (№14-14). Відтоді майже вся Придніпровська височина опинилася в підпорядкуванні закритого акціонерного товариства «Аграрно-екологічне об'єднання «Трахтемирів». Такого ще не було в історії України.

Тривалий час ім'я справжнього власника трималося за сімома замками. Його називали просто: Хазяїн. Однак рано чи пізно таємне стає явним. Ще за доби Леоніда Кучми стало відомим, що до приватних володінь безпосередньо причетний Ігор Бакай.

Безсумнівно, вилучення тисяч гектарів найкращих придніпровських угідь з державного володіння – трагедія воістину національного масштабу. Але то був лише початок. Дуже швидко трагедія стала всеукраїнською катастрофою: історико-культурний заповідник «Трахтемирів» опинився на чужій території – в центрі приватного парку, який розростався, неначе ракова пухлина, й ненаситно поглинав навколишні простори.

Слід завважити, що разом із заповідною землею недержавному парку відійшла 81 історико-культурна пам'ятка. До того ж, за інформацією прес-служби контрольно-ревізійного управління в Черкаській області, капітальне будівництво на його території велося без спеціального проекту.

Але й це ще не все лихо. Привласнені території нагально відгородили не лише від осель останніх старожилів, а й фактично від усієї України, зокрема від археологів, учених, козацьких об'єднань, громадської спільноти. Поставили шлагбауми, виросла залізна сітка, з'явилася постійна охорона. Так було витворено режим «закритої зони». Без спеціальних дозволів на територію парку не пускали навіть директора Державного історико-культурного заповідника «Трахтемирів» Миколу Довгого. Якось його, не зваживши на документи, заарештували. Уже за новими звичаями, усталеними неписаними правилами. За ними ж у різний спосіб (підкупами та погрозами) відселяли старожилів, а їхні хатки безжалісно руйнували. Згарища, різноманітне залізяччя, старе начиння та напіврозвалені стіни й досі де-не-де чорніють серед пишної природи.

Усе це, звичайно, зробили не вепри. Диких кабанів тут годують, плекають. Одне слово, люблять. Але, як і людей, не підпускають до святая святих приватних володінь – палацу Хазяїна.

Потойбіччя, або Духи
помпезного палацу

Яку ж треба душу мати, щоб споруджувати палац не просто на заповідних землях, нехай навіть «напоказ», а в самісінькій серцевині козацької столиці? Нікого не стримали ні похилені хрести, ні ледь помітні могили. Всупереч пам'яті, добру, любові заповзялися споруджувати не деінде, а біля стародавнього кладовища, фактично на кістках пращурів! Новітня будова та вертолітний майданчик мали засвідчити багатство й усемогутність Хазяїна. Насправді ж помпезний замок-мертвяк, увінчаний флюгерами, став хіба що символом української історії початку ХХІ століття.

Ті, хто, виконуючи службові обов'язки, має право ходити царськими покоями, розповідають таке (прізвищ просили не називати). Все обшито деревом, підлога кахляна, на стінах – шкури та роги забитих звірів, на другий поверх ведуть кручені східці. У вестибюлі й кімнатах відпочинку – модерні меблі, телевізори. Донедавна, застреливши двох-трьох відгодованих вепрів, перед ними пили заморські вина можновладці. Ймовірно, з веранди високі гості, зокрема й покровителі Ігоря Бакая, милувалися не лише краєвидами та водосховищем. А ще – могилою легендарного козака Мухи, до якої веде забрукована стежина… Чи ступають на неї сильні світу цього? Кажуть, новочасні вельможі палац уже не вшановують своєю присутністю. Хоча є версія, за якою «хатинку» Ігоря Бакая навіть сьогодні таємно відвідують деякі крісловласники. Щоправда, з панських стежок не звертають, бо за ними…

Нечаї, нащадки та світлі душі

Так, за ними – непрохідна трава забуття. Ось тут, на Маківщині, біля груші, ходив один із найперших козацьких полководців, канівський та черкаський староста Остафій Дашкевич, а тут, у низині, з джерела, яке й донині струменить між деревами, пив студену воду ще один черкаський і канівський староста, а потім гетьман запорозьких лицарів Дмитро Вишневецький.

Ніхто не скаже, як воно було насправді. Можливо, нинішні глибокі крутояри тоді лише народжувалися, однак пам'ять береже подвиги всіх трьох Нечаїв – і першого, просто Нечая, кошового отамана, і полковників Нечаїв – братів Данила та Івана. Важко допевнитися, який родовід продовжує нинішній великобукринський Нечай. Та хіба це важливо? Найголовніше – має себе за козацького нащадка!

– Там, – показує рукою на велетенську улоговину наш провідник, колишній кінорежисер Олег ПЕТРИК, який уже майже двадцять років самотньо живе в скромній хатинці на трахтемирівських землях, – стояв Зарубський Успенський монастир. Його східна частина вивищувалася в котловині-амфітеатрі на березі Дніпра і з трьох боків була захищена узвишшями. Кручі Славути, а також рів та вал робили монастир неприступним. Нині заросло густою колючою дерезою останнє каміння святої споруди. Ще на початку незалежності ми хотіли її увічнити. Міжнародна спільнота зібрала великі кошти. На жаль, вони дуже швидко розвіялися на вітрах часу. Вистачило тільки на пам'ятний знак із написом: «Українська духовна республіка» (на знімку).

За гіпотезою дослідників, неподалік височіли ще два храми. Біля них був цвинтар із могилами визначних політичних діячів та полководців. Ховали їх у спеціальних шиферних саркофагах. Де була західна частина велетенського монастиря, пізніше виникло село Монастирок. У глибокому яру збереглися печери давньоруських часів. Саме з них і розпочалася історія монастиря. Тут скрізь – сакральні місця, потаємні ходи, які відкриваються лише для людей зі світлими душами. Я можу провести вас у підземелля…

– З таких печер народжувалася й Київська лавра, – задумливо озивається Юрій Пальчуковський. – Єднання духовної аури трахтемирівських вершин і печерських пагорбів могло б стати живлющою основою формування цілісної, справді модерної української нації, яка має глибоке коріння.

Усі експонати на одній
поличці, або Хто знайшов, той узяв

Дві кімнатки в канівському районному Будинку культури – це і адміністративне приміщення Державного історико-культурного заповідника «Трахтемирів», і музей. Хто може повірити, що його експозиція – в маленькій шафі без дверцят? Але це саме так! На одній поличці – всі експонати. Їх… три. Директор заповідника Микола Довгий кладе на стіл два ядра (за його словами, «більшеньке й меншеньке»), а завідувач наукового відділу Ірина Воропай, обережно тримаючи на долоні третій експонат – металеву посудинку, яку всі співробітники з великою любов'ю називають «заварничкою» (у ній козаки запарювали цілющі трави), з болем у голосі розповідає:

– Канівське водосховище, що затопило значну частину Трахтемирівського півострова, й досі вимиває неоціненні історичні скарби. На них постійно полюють так звані «чорні» археологи. Протистояти їм не маємо ні сил, ні прав. На жаль, у заповіднику вже здавна діє принцип: хто знайшов, той і узяв. Чи то офіційно, чи неофіційно, підпільно. Ось чому, знаючи точне розміщення фактично всіх археологічних пам'яток, не увічнюємо їх, ба навіть не ставимо якихось пам'ятних знаків: не хочемо, щоб вони правили за орієнтири для псевдонауковців, «чорних» археологів або просто крадіїв.

Сьогодні різні структури ведуть непримиренну війну за двохсотметрову прибережну смугу. Вона воістину золота: і тому, що хвилі виносять на берег скіфські коштовності, і тому, що там справжнісінький рай для дачних поселень. Якщо розпочнеться їхнє будівництво, нашу заповідну справу, безперечно, буде зведено нанівець.

– Немає коштів на охорону пам'яток, їхнє виявлення та дослідження, – підхоплює розповідь Микола Довгий. – Смішно навіть казати: на місяць нам виділяють лише 50 літрів бензину. Та найголовніше інше: ми й досі не можемо юридично оформити володіння земельною ділянкою, на якій – таки ж наш заповідник. Здавалося, вже пройшли всі кола узгодження документів. Однак, як насамкінець з'ясувалося, потрібне особливе рішення Кабінету Міністрів України… Є й інші проблеми. Звичайно, ми вдячні директорові Будинку культури Володимиру Березі за те, що прихистив адміністрацію заповідника. Але ж дві кімнатки – це просто-таки сором і ганьба. Хочемо перебратися під надійний дах Канівського історичного музею. І, звичайно, мріємо…

Щонайперше – про власне приміщення, але не в Каневі, а в Трахтемирові. Хоча від села й залишилася сама назва, але тільки там, в аурі священних місць, можна створити центр вивчення всієї культурно-духовної спадщини першої козацької столиці. На жаль, поки що всі пропозиції залишаються на папері. Це стосується й рішення сесії Черкаської обласної ради, яка скасувала свою попередню ухвалу про передачу заповідних земель Державного історико-культурного заповідника «Трахтемирів» у Канівському районі ЗАТ «Аграрно-екологічне об'єднання «Трахтемирів».

Певна річ, його керівник Андрій Слоневський обстоює іншу позицію. Він пишається тим, що в ландшафтному парку мало не ідеальна чистота, що там добре почуваються завезені дикі звірі: лані з Угорщини, байбаки з Харківщини, олені з Закарпаття. Тим часом місцева влада (зокрема Григорівська сільська рада) тримається осторонь: вичікує, поки «верхи» (насамперед Кабінет Міністрів України) поставлять останню крапку над «і».

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ