Громадянська вихованість: моральна та правова складові

Зазначено, що сучасні трансформаційні процеси в Україні поставили низку важливих завдань перед державою, її громадянським суспільством та юридичною наукою щодо становлення свідомої особистості. Здійснено науковий аналіз категорії «громадянська вихованість» на основі розгляду її моральної та правової складових. Надано практичні рекомендації щодо досягнення необхідного рівня громадянської вихованості. Окремий вектор дослідження спрямовано на вивчення правової освіченості, зокрема її ефективності в контексті правової дії. Зроблено висновок щодо необхідності впровадження належного рівня правової освіти на теренах України та визначено її основні завдання за умов сьогодення.
Ключові слова: громадянська вихованість, мораль, громадянське суспільство, право, правова освіта, правова освіченість.

На жаль, останнім часом представники різних верств українського суспільства дедалі частіше нарікають на відсутність зрушень на шляху подолання корупції, реформування ключових секторів розвитку держави, усунення порушень прав людини тощо.

Утім, на думку автора, основним рушієм процесу викоренення перерахованих негативних явищ мають стати не тільки економічні чи соціальні чинники, а й наявність чіткої громадянської позиції, котра повинна забезпечити спроможність кожної особи протистояти різноманітним турбулентним проявам сьогодення. Іншими словами, оновлення суспільства можливе не під час очікування змін, а внаслідок особистих рішучих дій людини в усіх сферах життєдіяльності соціуму, котрі, у свою чергу, безпосередньо пов’язані з її громадянською вихованістю.

Вочевидь, ідеться про проблему формування особистості, яка здатна самостійно мислити, приймати рішення, відкрито висловлювати свою думку, усвідомлювати сутність своїх дій та брати на себе відповідальність за наслідки своєї публічної, зокрема політичної, діяльності. Тож розгляд питання щодо належної політико­правової активності особи сьогодні слід починати з «першооснов» – правильного громадянського виховання (як процесу) та відповідної громадянської вихованості (як результату) людини. Адже тільки особистість, вихована на ідеалах демократії, найкращих прикладах формування розвиненого громадянського суспільства, принципах людяності, порядності, служіння людству та відданості громадянській позиції, може стати гідним членом українського соціуму. Нині всім нам конче потрібно також відродження поваги до права, принципів верховенства права й правозаконності, підвищення авторитету громадської думки.

Ураховуючи означений формат, варто здійснити науковий аналіз категорії «громадянська вихованість», точніше її моральної та правової складових, котрі виступають основою формування цього феномену (хоча процес його розбудови також спирається на етику, естетику, релігію тощо).

Мораль є важливим соціальним інститутом, який становить сукупність принципів, поглядів, оцінок та переконань, що сформувалися історично та продовжують розвиватися з часом; заснованих на них норм поведінки, що визначають і регулюють ставлення людей один до одного, до суспільства, держави, сім’ї, колективу, навколишньої реальності. Головне в моралі – уявлення про добро та зло [4, с. 195–196].

Однією з найгостріших проблем, котрі нині постали перед українським суспільством, є значна морально­етична інерція, спричинена нав’язуванням ціннісних пріоритетів тоталітарного розвитку, від якого українці потерпали десятиліттями. Тому основоположним завданням сучасної гуманітарної науки й освіти в Україні є подолання цієї інерційної тенденції.

Здавалося б, духовний і національний сплеск, який спостерігався в суспільстві після здобуття Україною незалежності, мав сприяти розвитку нової громадянської моралі, котра базувалася б на принципах самоповаги та національної гідності. «На зорі української незалежності були небезпідставними надії на те, що під безпосереднім впливом окремих паростків громадянського суспільства відбудеться пробудження активності й заповзятливості людей, але цього не відбулося через низку об’єктивних та суб’єктивних причин і чинників, які всім добре відомі. Здебільшого цей процес обумовлювався відсутністю сформованого людьми ідеалу громадянської поведінки. Держава швидко перейняла радянські принципи номенклатурного адміністрування й етатизованої корпоративної моралі; суспільство, натомість, не мало морально­духовних традицій розбудови демократичних, рівних стосунків із державою. Революційний запал швидко зникає, а повсякденна громадянська позиція може базуватися лише на міцній свідомій морально­ціннісній основі» [3, с. 551–555]. І це доволі показово в наш час.

Проте громадянське суспільство не виникає «з нічого»: його формуванню передує соціальний і державний розвиток. Від ступеня такого розвитку в певному просторово­часовому вимірі залежить інтенсивність діяльності інститутів громадянського суспільства, рівень їхнього становлення та зрілості.

Сучасна наука пропонує два підходи до визначення морально­етичного наповнення інститутів громадянського суспільства. Деякі автори віддають перевагу цивілізаційному напряму досліджень суспільної свідомості, відмовляючись від формаційного аналізу, котрий панував раніше, хоча й не відкидають останній цілком. Слід визнати, що таке розмежування теоретичних підходів характерне не тільки для суспільствознавства України, а й для соціальної науки країн близького зарубіжжя.

Основним принципом формаційного підходу вважається історизм: він розглядає розвиток суспільства як зміну якісних станів. Відповідно соціум постійно перебуває в процесі становлення, а жодна його форма не може вважатися завершеною (включаючи громадянське суспільство). Цивілізаційний підхід, незважаючи на розмаїття його інтерпретацій, «замикає» розвиток суспільства. У рамках цього напряму досліджень істотне значення має протиставлення «вічних» цивілізаційних досягнень (як­то приватна власність, держава, сім’я тощо) варварству. Крім того, якщо формаційний підхід орієнтується на зміну форм і вдосконалення суспільства, котре полишило стан варварства, то цивілізаційний, навпаки, застерігає від деградації соціуму та його повернення до варварського існування. Формаційний підхід убачає у варварстві початкову стадію історії, що лишилася в минулому, а цивілізаційний напрям теоретизування розглядає його як безпосередню основу розвитку цивілізації – стан, з якого суспільство має постійно виходити, щоб виявити її сутність.

Надзвичайно важливою сферою наукових досліджень є аналіз моралі громадянського суспільства. Сучасні науковці орієнтуються не на критику його моральної свідомості та самосвідомості, а на їх пояснення, вивчення, теоретичну аргументацію й, що найважливіше, – культивування їхніх найкращих постулатів та проявів. У межах громадянського суспільства неможливе співіснування двох «протилежних» моралей. Однак, наразі в нашій державі паралельно розвивається мораль активістів­протестувальників і мораль їхніх опонентів. Відтак, моральні засади інколи виправдовують учинення незаконних дій з боку тієї чи іншої сторони, а діяльність громадянського суспільства нагадує анархічний рух.

Громадянське суспільство як таке не стільки підлягає оцінці та критиці з точки зору певної універсальної моралі, скільки саме може слугувати своєрідним моральним каноном. Мораль громадянського суспільства називають «етикою громадянськості» чи «новою етикою», а його моральний стан визначають як природну мораль, яка ідеалізує общинні форми життя, базуючись (що особливо важливо) на любові до ближнього.

Проте конкурентні й конфліктні політичні відносини сьогодення навряд чи вибудовуються на принципах істинності та відвертості, а їхні учасники не зважають на вимоги на зразок «полюби ближнього свого» чи «не бажай іншому того, чого не бажаєш собі». Отож є кілька наукових підходів до трактування моралі громадянського суспільства

По­перше, презюмується, що мораль громадянського суспільства характеризується високим ступенем відрефлексованості вчинків. Відтак, мотивувальною основою останніх є не почуття, звичаї, традиції чи ритуали, а ретельний розрахунок усіх «за» і «проти». Отже, сучасна мораль є раціональною, і це – основний акцент нормативно­ціннісної системи громадянського суспільства.

По­друге, раціональна мораль громадянського суспільства є прагматичною, утилітарною, орієнтованою на успіх та ефективну діяльність особистості. Відтак, її можна конкретизувати залежно від різновиду суспільної життєдіяльності – політичної, економічної, правової тощо.

По­третє, раціональна і прагматична мораль громадянського суспільства позбавлена «супермети» («суперцінностей»), котра перебуває за межами конкретних практичних видів діяльності. Отже, соціум має примиритися з відсутністю єдиного морального ідеалу [1, с. 250–256].

Проте, як зазначає А. Гусейнов, у такому разі потрібно з’ясувати, чи справді мораль громадянського суспільства є мораллю або яке відношення вона має до усталених моралі й етики; як сприймає та відтворює категорії «справедливість», «гідність», «зрада» тощо; що вкладають у ці поняття представники різних соціумів і різних соціальних прошарків [1, с. 250–256]. Без такого аналізу громадянська вихованість особистості розглядатиметься виключно як «благі наміри».

Важливою ознакою становлення гуманістичної моралі громадянського суспільства в Україні є наявне в її структурі співвідношення національних і загальнолюдських пріоритетів. Варто зауважити, що українська культура й суспільна думка завжди мали гуманістичне підґрунтя. Тому у вирі глобалізації для вітчизняного соціуму важливо не втратити гуманістичний антропологічний потенціал, який містить у своїй архітектоніці й архетиповості українська національна культура. Тому жителям нашої держави потрібно зберігати та використовувати принципи сімейної традиційної етики, естетичного сприйняття навколишньої дійсності, православної релігійної моралі, небайдужого ставлення до страждань інших людей тощо, адже вони сприятимуть установленню гуманістичних моральних орієнтирів громадянського суспільства [2, с. 71–75].

Розвиток національної системи громадянської освіти й вихованості, котра покликана утверджувати моральні пріоритети людини як члена громадянського суспільства, є безпосереднім завданням його структур, інститутів та організацій. У такому разі ситуація розвивається за принципом своєрідного герменевтичного кола, у рамках якого існування складової частини залежить від наявності цілого, а екзистенція цілого, у свою чергу, – від існування його складових частин. На думку вчених, це є однією з найскладніших проблем соціумів, демократичний розвиток яких відбувається не природним шляхом багатовікового утвердження моральних пріоритетів громадянського суспільства, а на основі випереджаючої моделі. У зв’язку з цим, кожна людина насамперед має усвідомити, що лише глибокі особистісні переживання та переконання в цінності громадянських чеснот нададуть їй змогу здолати проблему «замкнутого кола» й підняти нашу національну спільноту на новий щабель розвитку.

Важливо, що на теренах України давні традиції та глибоке коріння мають також християнське світобачення та християнська мораль. Відтак, під час формування громадянського суспільства в нашій державі може бути використано гуманістичний та інтегративний потенціал християнських основ моралі. Більше того, деякі дослідники наголошують, що саме від перспектив утвердження християнської моралі в Україні залежить майбутнє становлення на її теренах громадянського суспільства та правової держави.

Слід також зазначити, що нині суспільство виявляє величезний практичний інтерес і вимогливість до права й правових інститутів, їхньої дієвості та результативності. На практиці ця тенденція віддзеркалюється в бажанні удосконалення та підвищення ефективності законотворчої роботи, правореалізації з метою захисту прав, свобод і законних інтересів людини. Наразі, як ніколи раніше, актуалізується проблема отримання належної правової освіти.

Якщо розглядати категорію «правова освіченість» не тільки в рамках пошукових теоретичних моделей, а й у межах практичних ракурсів і напрямів її застосування, можна констатувати, що вона має безперечний вплив на якість нашого життя, визначаючи розвиток усіх його складових – від застосування бізнес­плану до отримання фахового медичного обслуговування, від пристойних умов праці до належних умов відпочинку.

Як наслідок ми відчуваємо не тільки безпосередню потребу особистого оволодіння «абеткою права», а й потребу в збільшенні власної правової освіченості. Якби сьогодні в Україні кожен пересічний громадянин (незалежно від віку, статі й соціального становища) мав належний рівень правової грамотності, вітчизняному суспільству вдалося б уникнути низки економічних, соціальних і політичних негараздів, зменшити кількість нарікань на владу, державу, роботодавців тощо.

Механізм розв’язання цієї теоретично­прикладної проблеми не є винятковим, тому під час її вивчення потрібно враховувати не лише нові підходи, способи та методи, а й звертатися до відповідної методики втілення отриманих результатів на практиці. Слід наголосити на необхідності оволодіння відповідним цивілізованому суспільству рівнем юридичних знань, наявних у площині сучасного право­ й державотворення (а не «правовим мінімумом», як це було раніше).

Правова освіта може розглядатися як система виховних і навчальних дій, спрямованих на створення умов для формування:

— поваги до права;

— особистих уявлень і настанов, заснованих на сучасних правових цінностях суспільства;

— концепцій, достатніх для захисту прав, свобод і законних інтересів особи та правомірної реалізації її громадянської позиції.

Цілі правової освіти визначають завдання, що постають під час реалізації правовиховного процесу. До них можна віднести задачі щодо:

— формування та розвитку правових знань громадян у сфері державного управління;

— виховання поваги до принципів законності та права як соціальної цінності;

— вироблення потреб і навичок активного захисту в установленому законом порядку своїх прав, свобод та законних інтересів.

Реалізація зазначених цілей та завдань у суспільстві дасть змогу сформувати належний рівень правосвідомості громадян.

Правова освіта не існує ізольовано: вона спирається на дані юридичних наук та педагогіки. Остання забезпечує найефективніше правове виховання, застосовуючи розроблені принципи й методи, форми та способи навчання особистості. Як наслідок теорія і практика формування та розвитку правової культури повинні мати тісний взаємозв’язок не тільки з наукою права, а й з іншими галузями гуманітарних знань. Украй актуальними нині є проблеми, пов’язані з юридичною педагогікою.

Успішними умовами становлення правової культури слід уважати:

— створення та діяльність громадських організацій (приміром, на основі великих юридичних центрів), котрі беруть участь у різноманітних соціальних проектах;

— викладання навчальних курсів, орієнтованих на профільне вивчення права й поглиблення уяви пересічних громадян про нього як про особливий соціальний інститут; становлення феномену правової культури та її принципів; визначення особливостей регулювання різних форм суспільних відносин (особливо в політичній та економічній сферах взаємодії).

Цю місію могли б успішно реалізовувати юридичні коледжі, інститути й факультети, безпосередньо працюючи в рамках і форматах, визначених державою. Принаймні так вони мали б змогу заявити про свою суспільну корисність і необхідність, наприклад, уключаючи до правової матриці нові інститути права (як­то інститут медіації тощо).

У зв’язку з цим, величезного значення набувають механізми соціального управління правоосвітнім процесом. Розглядаючи його як комплексну міні­систему, можна констатувати, що змістовна сторона такого управління складається з двох напрямів – зовнішнього та внутрішнього.

Перший постає у вигляді цілеспрямованої державної діяльності, основними завданнями якої є організація і забезпечення важливих із точки зору правової політики напрямів реалізації правовиховного впливу; розроблення державної політики в галузі правової освіти; визначення суб’єктного складу правоосвітнього процесу та здійснення відповідного контролю. Внутрішній напрям, зі свого боку, є однією з форм імплементації конкретних програм правоосвітнього впливу, які реалізуються певним колом суб’єктів задля впровадження конкретних правоосвітніх заходів.

Правоосвітня робота – це сукупність визначених заходів, спрямованих на здійснення суб’єктом правового впливу певних дій, що ґрунтуються на розроблених програмах реалізації правового виховання в суспільстві. Отже, правоосвітній процес можна трактувати як імплементацію конкретного набору заходів, спрямованих на досягнення оптимального (за наявних обставин) результату й поширення виховного впливу, який здійснюється на суб’єкт правової освіти, в масштабах усього суспільства; а також на формування правосвідомості й високої правової культури соціуму, що формуються на основі використання спеціальних правових засобів і правоосвітніх механізмів.

Відтак, правова освіта є невід’ємною частиною загальної культури громадянина, умовою становлення суспільної правосвідомості. Існування людини в громадянському суспільстві впливає на формування її правової (позитивної чи негативної) свідомості стихійно чи, навпаки, завдяки цілеспрямованій реалізації цього завдання під час застосування методів правової освіти. Остання сприяє ствердженню права як регулятора життя індивіда, а не своєрідної перешкоди на шляху вирішення його особистих задач. Нині в Україні саме правова освіта може стати найважливішим чинником розвитку особи, становлення громадянського суспільства й демократичної правової держави, громадяни якої матимуть змогу досягти соціально­правового взаєморозуміння одне з одним, а також із владою, політичними партіями, громадськими рухами тощо.

Формування правових переконань на основі зовнішніх вимог, котрі висуваються суспільством кожній особистості, її внутрішнього світогляду та, як наслідок, відповідної діяльності забезпечує конструювання правової свідомості як необхідної умови дотримання правопорядку. Правомірна поведінка неможлива без формування правового переконання, оскільки процес реалізації правової норми постає у вигляді взаємодії її вимог зі свідомістю індивіда. Тож слід погодитися з точкою зору вчених, які констатують, що без вивчення переконань і поведінки людини, психологічного механізму взаємодії її свідомості та вимог правової норми неможливо осягнути ключові мотиви правомірних учинків.

Надбані правові знання повинні трансформуватися в ціннісні установки, стати внутрішнім переконанням особи, отримати емоційне забарвлення, закріпитися в її правових звичках. Отже, головне завдання правової освіти полягає у виробленні такого рівня суспільної правосвідомості, за якого кожен член соціуму дотримувався б наявних соціальних правил поведінки та правових норм виключно на основі внутрішньої потреби та власних переконань, а не під дією примусу. Це є ключовим чинником формування мотивів та звичок, що створюють каркас правомірної, соціально активної поведінки особи, котра до того ж має бути свідомою.

Правова освіта – соціально необхідний феномен, ідеологічна цінність якого обумовлена об’єктивними закономірностями розбудови і розвитку суспільства. Її методика (тобто наявний «інструментарій» впровадження) нині зазнає впливу нових тенденцій правового навчання, особливостями яких уважаються: практично­орієнтований підхід до висвітлення змісту правових курсів; урахування соціального досвіду громадян, котрі беруть участь у реальних правовідносинах; формування активної громадянської позиції особи; вироблення поваги до прав людини та норм міжнародного права; забезпечення необхідного рівня юридичної грамотності особи та вирішення питань її професійної орієнтації. Відтак, ключовою метою правової освіти є ретрансляція способів розуміння людиною дійсності – мислення, діяльності, спілкування, поведінки.

Правова освіта існує як єдина загальнодержавна система засобів, що забезпечують усвідомлення ролі й дієвості права, а також вивчення чинного законодавства представниками всіх верств населення. Тому за сучасних умов величезним здобутком Революції гідності слід уважати формування і розвиток нової особистості – носія найкращих демократичних традицій виховання громадянської позиції.

 

Список використаних джерел

1. Гусейнов А. А. Гимн гражданскому обществу и его морали (о книге В. И. Бакштановского и Ю. В. Согомонова «Гражданское общество: новая этика») / А. А. Гусейнов // Ведомости: Общепрофессиональная этика [Под ред. В. И. Бакштановского, Н. Н. Карнаухова]. – Тюмень: НИИ ПЭ, 2004. – Вып. 25. – С. 248–260.

2. Івченко О. Національні й загальнолюдські засади розвитку гуманістичної моралі громадянського суспільства / О. Івченко / Ун­т «Україна», Всеукр. асоц. політ. наук // Освіта регіону. – 2011. – Серія «Політологія. Психологія. Комунікації». – № 1. – С. 71–76.

3. Івченко О. Г. Моральні засади демократичного розвитку українського суспільства / О. Г. Івченко // Гілея: науковий вісник: зб. наук. пр. – К.: Нац. пед. ун­т ім. М. П. Драгоманова, УАН, 2011. – Вип. 43. – С. 551–560.

4. Leksykon współczesnej teorii i filozofii prawa. 100 podstawowych pojęć / [ed. by J. Zajadło]. – Warszawa: Wydawnictwo C. H. Beck, 2007. – 365 p.

Автор: Наталія ОНІЩЕНКО