№21, листопад 2014

Воєнно-політична топографія

Створюючи ілюзію підтримання миру на Донбасі й постійно намагаючись запевнити світ у своєму «невимовному бажанні» допомогти жителям Сходу України повернутися до нормального повноцінного життя, Російська Федерація цілковито дискредитує заявлений «статус» на практиці, адже її зовнішньополітична тактика красномовно засвідчує протилежне.

Заблокувавши рішення Постійної ради ОБСЄ щодо розширення мандата та збільшення чисельного складу Місії спостерігачів на двох російських пунктах пропуску 22 жовтня 2014 року, офіційна Москва de facto відмовилася надати міжнародному співтовариству можливість здійс­нювати спостереження уздовж усієї ділянки українсько­російського кордону в межах Донецької та Луганської областей. За твердженням українського МЗС, схвалення такого рішення дало б змогу забезпечити виконання п. 4 Мінського протоколу від 5 вересня 2014 року, котрий передбачає постійний моніторинг та верифікацію з боку ОБСЄ державного кордону між Україною та РФ. Відтак, міжнародні спостерігачі зможуть оцінити ситуацію виключно на двох російських прикордонних пунктах пропуску – «Гуково» та «Донецьк» – до 23 листопада поточного року, адже, за словами представників РФ в ОБСЄ, «розширення Місії призведе до значних витрат», а її ефективність узагалі дуже сумнівна.

Відхиливши пропозицію офіційного Києва та низки західних держав щодо встановлення контролю ОБСЄ над усією ділянкою українсько­російського кордону та, однак, дозволивши Місії працювати ще місяць на своїй території, Кремль, за його словами, зробив своєрідний «жест доброї волі», адже Росія цілковито контролює кордон зі свого боку. Така позиція не тільки виявила небажання Білокам’яної дотримуватися досягнутих домовленостей щодо припинення вогню, а й дала чітко зрозуміти, що схвалені на міжнародному рівні домовленості не мають вагомого значення для її лідерів. Адже, надавши змогу 16 спостерігачам ОБСЄ «оцінювати ситуацію» на ділянці кордону дов­жиною в 1 кілометр, очільники Кремля й надалі безперешкодно переправлятимуть військові вантажі та живу силу для підтримки терористичних угруповань Донбасу, перетинаючи 298,5 кілометра прикордонної лінії, яку не контролює Державна прикордонна служба з українського боку. Тож, ігноруючи приписи міжнародного права, РФ відверто знущається над представниками Заходу: зрозумівши небажання та, здебільшого, неготовність останніх до відкритого військового протистояння, Росія розігрує власний сценарій розвитку подій.

По­перше, публікуючи щотижневі доповіді стосовно ситуації на українсько­російському кордоні в прикордонних пунктах пропуску «Гуково» та «Донецьк», члени Місії ОБСЄ (котра, до речі, базується в м. Каменськ­Шахтинський Ростовської області РФ) використовують інформацію, надану Прикордонною службою ФСБ Росії. Відтак, ані переміщення російської військової техніки на територію України, ані наявність заборонених вантажів на кордоні не фіксується. Міжнародні спостерігачі доволі часто відзначають «військову активність» українських Збройних Сил, що ведуть бойові дії на тлі цілковитого «затишшя» сепаратистських угруповань. Понад те, сконцентрувавши в районі цих КПП близько 40% усього потоку осіб, котрі бажали перетнути українсько­російський кордон, Кремль тривалий час надавав світові істотну аргументацію для підтвердження «бажання» українських громадян отримати притулок на території РФ.

По­друге, згаданий формат діяльності представників ОБСЄ надав змогу російській стороні на міжнародному рівні виправдовувати переміщення на територію України своїх «гуманітарних конвоїв», оскільки, за свідченнями спостерігачів (і дарма, що вони ґрунтувалися на твердженнях російських прикордонників), українські митники просто не інспектували відповідних вантажів. Хоча, згідно із Заявою МЗС України щодо чергового «гуманітарного конвою» РФ від 2 листопада 2014 року, Росія вкотре перемістила його через державний кордон України «без належного запиту щодо отримання офіційної згоди української сторони, без здійснення компетентними органами України необхідних процедур прикордонного і митного контролю, без погодження з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста і супроводження вантажу його представниками», а також усупереч усталеній міжнародній практиці, нормам національного законодавства України та приписам раніше досягнутих домовленостей.

Тож присутність ОБСЄ в зоні конф­лікту фактично забезпечує виконання одного з найголовніших зав­дань Москви – створення «гарної картинки» подій для західних ЗМІ та надання фіктивних доказів власної налаштованості на ведення переговорів для представників міжнародного співтовариства. І хоча, за словами Голови Державної прикордонної служби України Віктора Назаренка, вітчизняні прикордонники «відновлюють контроль за проблемними ділянками українсько­російського кордону», підписаний 30 жовтня Протокол про спільний із Росією контроль у пунктах пропуску «Куйбишеве» – «Дьяково» та визначені «механізми виходу на спільний контроль у пунктах пропуску «Донецьк» – «Ізварине» і «Матвеєв Курган» – «Успенка» не змінять «графіка» перекидання російської зброї та військових через національний кордон у заліснених/степових незаселених районах Донбасу. Така дез­орієнтація міжнародної спільноти не тільки зводить нанівець усі намагання вітчизняних високопосадовців об’єктивно подати ситуацію, яка склалася на Сході України, а й дискредитує їхні зусилля щодо подальшого просування на шляху до відновлення миру й стабільності в регіоні.

Міжнародна система безпеки, котра більш як півстоліття формувалася на теренах Європейського континенту, виявилася нездатною витримати умови агресивної війни. Однак Захід, наполягаючи на важливості міжнародних нормативно­правових документів та принципів співіснування держав світу, прагне до збереження штучно створеного «каркаса миру», нехай і ціною стабільності окремих регіонів. Справді, переформатування безпекового простору Євразії на практиці могло б довести недосконалість установлених режимів на території самих держав–членів ЄС, не кажучи про його «підступи» на зразок України. Проте безапеляційна підтримка її дій може стати причиною нового витка «холодної війни», яка, з огляду на нинішню ситуацію, так і не завершилася. Тож небажання європейців знову опинитися сам на сам із військовою машиною Москви змушує офіційний Київ в односторонньому порядку забезпечувати оборону «східного флангу» всього цивілізованого світу. Недарма анонсований урядом 5 вересня проект «Стіна» Прем’єр­міністр України Арсеній Яценюк згодом назвав «Європейським валом», котрий має гарантувати першу лінію захисту на вітчизняному кордоні з РФ і, відповідно, на східному рубежі всього континенту.

Форсований процес облаштування ділянок українсько­російського кордону, які знаходяться поза зоною конфлікту (в межах Чернігівської, Сумської та Харківської областей, а також частково в усіх північних районах Луганщини), теоретично має зупинити потік нелегальних мігрантів, перешкодити просуванню диверсійних груп, переміщенню контрабандних товарів, зброї та радіоактивних матеріалів. Окрім того, встановлення контролю на східних рубежах має наблизити нашу державу до бажаного введення безвізового режиму з Європейським Союзом. Інше питання – коли українська сторона матиме змогу убезпечити ту частину кордону, рух через яку сьогодні регулюють представники так званих ЛНР та ДНР.

За словами вітчизняних високопосадовців, система суцільних ровів, контрольно­слідових смуг і бетонних укріплень (у комплексі з засобами оптико­електронного спостереження й навігації) повинна перешкоджати руху транспортних засобів й автомобілів із території Російської Федерації. Однак пропоновані засоби захисту навряд чи вистоять під натиском авіації та масованим наступом важкої техніки супротивника. Ймовірніше, вони відіграватимуть роль своєрідного «психологічного засобу тиску», адже стануть істотною перешкодою під час перетину раніше навіть неделімітованого міждержавного кордону. Світова практика використання таких споруд яскраво свідчить про необхідність чималого матеріального ресурсу для їхньої експлуатації й постійного контролю за ними. Ані «Зелена лінія», встановлена між північною та південною частинами Кіпру 1964 року, ані «Великий американський пунктир» (що простягнувся вздовж 900 кілометрів державного кордону між США та Мексикою), ані ізраїльські укріплення на Західному березі ріки Йордан чи прикордонні споруди в індійському штаті Джамму і Кашмір нездатні сповна убезпечити контрагентів від взаємного проникнення на їхні території небажаних суб’єктів та груп.

Винятками хіба що можуть уважатися так звана Марокканська стіна та мережа фортифікаційних споруд, зведених на кордоні між КНДР та Південною Кореєю. Перше укріплення з’явилося в 1981–1987 роках під час конфлікту щодо Західної Сахари: з метою убезпечення своїх рубежів від нападів загонів фронту «ПОЛІСАРІО» (діяльність якого офіційний Рабат вважає терористичною), марокканці звели 2 700 кілометрів насипів, піщаних, кам’яних і дротяних перепон, розміщених у шість рядів. Висота перешкод сягає трьох метрів, а паралельно до «Марокканської стіни» тягнеться найдовше мінне поле у світі.

Лінія розмежування Корейського півострова, яка пролягає по 38­й паралелі, ймовірно, є наймілітаризованішою ділянкою Земної кулі: на додаток до посиленої варти, тунелів та укріплень, розміщених уздовж усього кордону, обидві сторони (кожна зі свого боку) звели штучні схили й насипи, котрі є майже нездоланною перепоною, навіть у разі відкритого збройного конфлікту.

На жаль, в українському випадку такого ефекту поки що досягти не вдасться. І не лише через відсутність контролю над державним кордоном. Неможливість опанувати ситуацію полягає у розгортанні протистояння всередині самої держави та, найголовніше, варіативності наявної «зони нестабільності». Відтак, закономірно, що ключовим каталізатором діяльності Києва в регіоні є бажання відновити легітимну владу на підконтрольних терористам територіях і забезпечити повноцінне існування їхніх жителів.

Згідно зі схваленим 16 вересня Законом України № 1680­VII «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», протягом трьох років у визначених Верховною Радою України районах, містах, селищах і селах цих регіонів має бути запроваджено тимчасовий порядок організації місцевого самоврядування й діяльності органів місцевої влади. Трансформації системи управління «на місцях» повинні стати відправною точкою «для якнайшвидшої нормалізації обстановки, відновлення правопорядку, конституційних прав і свобод громадян, створення умов для повернення жителів до вимушено залишених місць постійного проживання», відновлення життєдіяльності у визначених населених пунктах та розвитку цих територій. Однак нині так і залишається загадкою перелік цих «окремих районів Донецької та Луганської областей». І це питання набуває особливої актуальності з огляду на необхідність установлення на згаданій території ще й так званої буферної зони.

Згідно з текстом Мінського меморандуму, підписаного за результатами роботи Тристоронньої контактної групи у складі представників України, РФ та ОБСЄ 20 вересня 2014 року, сторонам забороняється розміщення важких озброєнь і важкої техніки «в районі, обмеженому певними населеними пунктами» (п. 5). Крім того, протягом доби з моменту прийняття Меморандуму сторони мали відвести засоби ураження калібром понад 100 міліметрів від лінії зіткнення на відстань не менш ніж 15 кілометрів із кожного боку, зокрема з населених пунктів, що дало б можливість створити зону припинення застосування зброї шириною не менше 30 кілометрів – так звану зону безпеки (п. 4). Тож виходить, що на території Донецької та Луганської областей мало б бути створено два анклави з особливим статусом: один – відповідно до українського законодавства, другий – на основі домовленостей із Росією та терористичними угрупованнями. Проте незрозуміло, як відме­жовуватимуться ці території, чи збігатимуться географічно і яким чином убезпечуватимуться. І головне – чи можливе загалом утілення таких задумів на практиці за умов подальших бойових дій із боку терористів?

Якщо врахувати той факт, що буферною зоною, зазвичай, уважається район, територіально виокремлений для утримання двох або більше місцевостей на відстані одна від одної з певних причин, не зрозуміло, куди подінуться сот­ні сіл і містечок, котрі потраплять у межі такого «безпекового поясу». Міжнародна практика свідчить, що найефективнішим механізмом застосування буферних зон є їхня цілковита демілітаризація. Щоправда, розуміння цінності життя і недоторканності пересічних громадян, котрі опиняються «замкненими» всередині цієї території і за великим рахунком відіграють роль живих щитів, перестороги для однієї й для другої сторін конфлікту. В реаліях України життя мирного населення в зоні контролю терористів не є для них недоторканним… Жертви стали звичними… А до того ж, створювана «буферна зона» також має стати своєрідним «полем битви» для розвідувально­диверсійної війни – тимчасовим фактичним прикордонням між Україною і нелегальними квазідержавними утвореннями, підконтрольними російським силовикам і найманцям.

Схожий формат «примирення» противників свого часу не виправдав себе ані в Абхазії, ані в Придністров’ї. І сподіватися на те, що частина Донбасу з легкістю перетвориться на таку собі «Зону ахімси»1, певно, не варто. Яскравим прикладом існування буферної смуги всередині держави нині є лінія відмежування Східного Єрусалиму, створена Ізраїлем. Такий «санітарний кордон» практично зробив життя місцевого населення залежним від усіляких дозволів та перевірок ізраїльтян. І його існування вже давно не сприймається як тимчасовий запобіжний захід, адже лінії укріплень оновлюються й зміцнюються чи не щороку.

Буферна зона – бездоганний спосіб «заморожування» конфлікту на Донбасі. А його перетікання в латентну фазу «по той бік» визначеного кордону – крок до здійснення задумів Москви. Ураховуючи результати попередньої роботи спостерігачів ОБСЄ, можна припустити, що їм навряд чи вдасться встановити дієвий конт­роль над цією територією. Тож, відмежувавши буферну зону за таких умов, Україна, певно, ніколи не позбудеться встановленого «поясу безпеки» в майбутньому: необхідне для цього рішення ОБСЄ не матиме консенсусного схвалення, адже ветуватиметься РФ, а «настрої» населення Сходу України відіграватимуть роль постійно дестабілізуючого чинника політичної, економічної й соціальної ситуації всередині нашої держави, котрий може доволі інтенсивно застосовуватися Росією. А вона вже має чималий досвід використання таких «комбінацій».

Автор: Юлія КЕДРОВСЬКА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня