передплата Українською | In English

№1, січень 2007

Групи інтересів у політиці: досвід типологізації

Поділитися:

Типологізація груп інтересів, що представлені в сучасній політиці, набуває статусу наукової проблеми з таких причин. По-перше, поділ груп за типами є основним засобом теоретичної ідентифікації змісту їхньої діяльності, виокремлення сутнісних особливостей їхнього складу, організації, ролі та значення для політичної сфери. Проте принципи виокремлення типів далекі від однозначності, позбавлені єдності у використанні критеріїв. Це зумовлює потребу визначення всіх проблемних моментів, що заважають побудові адекватної концепції функціонування різних типів груп політичних інтересів як істотного аспекту політичного процесу. По-друге, зміна типологізаційного апарату зумовлена високими темпами демократизації. Відповідно до мінливих параметрів загального трансформаційного фону змінюються склад і характер груп інтересів, конфігурація їхніх взаємин і відносин із владно-державними структурами. За цих умов «класичні» групи інтересів поступаються місцем «новоутвореним», що потребує реінтерпретації усталеної практики типологізації.

«Групою інтересів» у політиці, згідно з «Політологічним енциклопедичним словником», є «об'єднання людей, які, виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до ... суспільства в цілому з метою підтримати або поліпшити свої позиції, досягти певних цілей»6. При цьому як «інтереси», на нашу думку, слід враховувати лише ті, що фактично представлені на політичному рівні або потенційно відстоюватимуться. Типом групи інтересів у політиці ми вважатимемо сукупність істотних рис, притаманних певній кількості політично активних груп у суспільстві.

У політичній науці склалася досить розгалужена типологія груп інтересів, що враховує різноманітні риси їхньої будови та діяльності. Так, з погляду походження та ступеня організованості виділяють анемічні й інституційні групи інтересів. Перший тип характеризує об'єднання, що виникають стихійно як спонтанна реакція на ту чи іншу ситуацію (наприклад, юрби, демонстрації, мітинги). На думку французького політолога П. Шампаня10, їх передусім вирізняє відсутність постійних організованих дій членів від імені цієї групи. Включення таких груп у політичні відносини з державою є непостійним. Їхня внутрішня структура зазвичай нестійка та нерідко немовби формується знову, без збереження наступності з колишніми формами організації. Недостатність організаційних можливостей не тільки знижує ефект діяльності груп інтересів, а й визначає практично постійне прагнення до використання сили.

На противагу анемічним інституційні групи – це формальні об'єднання з певною організаційною структурою, усталеними функціями та професійним кадровим апаратом. Їхня цілеспрямована діяльність є ефективнішою. Групи цього типу (наприклад, адміністративні органи церкви, армії, представництва автономій у федеральних центрах тощо, на думку О. Лісничука4 та Б. Сторощука8, виконують широке коло завдань, зокрема мають цілі, що виходять за межі представництва інтересів. Проблемною рисою щойно викладеної типології є неврахування проміжних форм і ступенів організації груп інтересів.

Іншим критерієм виділення типів груп інтересів є спеціалізація їхньої діяльності. Згідно з ним виділяють неасоціаційні й асоціаційні групи. Джерелом виникнення перших виступає неформальне або добровільне об'єднання людей на родинній (як у збірці за редакцією Т. Семигіної7, релігійній, соціокультурній основі. Їхня діяльність також, як і в анемічних груп, непостійна, погано структурована й не завжди ефективна. Асоціативні ж групи являють собою добровільні об'єднання, що спеціалізуються на представництві інтересів і націлені на вирішення певних завдань (профспілки, підприємницькі асоціації, рухи за цивільні права). Проте істотною вадою цієї типології є відсутність уваги до змістовної спрямованості інтересів, що відстоюються групами в політичній сфері.

За характером діяльності, згідно з працею В. Цвиха «Профспілки і громадянське суспільство: особливості парадигми відносин»9, групи інтересів можна поділити на одноцільові й багатоцільові. Наприклад, структури першого типу, що прагнуть забезпечити прийняття певного законодавчого акта в парламенті, складаються й існують лише для досягнення цієї мети. А після або розпадаються, або переорієнтуються на іншу, не менш конкретну мету. Діяльність багатоцільових груп багатопрофільна й не обмежена специфікою тих або інших завдань. Так, багато груп тиску можуть не тільки взаємодіяти з урядом із приводу прийняття рішень у певній сфері управління, а й брати участь у виборчих кампаніях тощо. Такий спосіб типологізації, на думку автора, обмежується складністю визначення цілей груп інтересів, що завжди залишає простір для помилкового віднесення до певного розряду.

Досить поширені також градації груп інтересів за сферами управління громадянським суспільством (наприклад, спілки споживачів в економічній сфері, творчі союзи у сфері культури тощо), територіальними ознаками (групи, що формуються та діють тільки в певних регіонах), рівнем і масштабом діяльності (наприклад, групи тиску, що діють у центральних або місцевих органах влади). Зазначений поділ надмірно деталізує групи політичних інтересів, виокремлює як типи всі групи, що існують у суспільстві.

Багатоскладовість сучасного (громадянського) суспільства передбачає наявність двох і більше сегментних макроутворень. Сегментарність у політичному сенсі означає, що політичні суперечності здебільшого збігаються з лініями соціального чи етнічного поділу суспільства, його «внутрішніми кордонами». Сегменти, на думку О. Лісничука4, проявляють себе в такий спосіб, що їхні специфічні інтереси здатні концентруватись і конкурувати із загальносуспільними. Така конкурентність може досягати рівня, коли загальносуспільна єдність перетворюється на номінальну. Ця точка зору акцентує увагу на класичній для американської політології проблемі груп «громадського» та «приватного» інтересу. Проте за цією типологією складно визначити окремі групи, які для кожного багатоскладового суспільства є унікальними.

Окрім того, на нашу думку, не слід акцентувати увагу на відмінностях між групами інтересів і групами тиску, адже, наприклад, з погляду французького дослідника Р.-Ж. Шварценберга11, можна стверджувати про (1) існування спадковості між групами інтересів і групами тиску, а також що (2) процес вивчення груп тиску – це аналіз зовнішньої динаміки групи інтересів у політичному просторі й що (3) група тиску є групою інтересів, яка спричиняє тиск.

Отже, група інтересів може розглядатися «не стільки як стабільна структура, скільки як динамічне поле взаємодій індивідів, що пульсує на підґрунті їхніх інтересів. При цьому, вважає М. Лапін3, інтерес виступає переважно як «вимір за шкалою можливостей (opportunity)», а група інтересів може бути представлена як «мережа інтересів», що виражає життєві шанси, можливості розширити доступ до ресурсів, вийти за тісні межі наявних статусів.

Окремий спосіб типологізування груп інтересів – їх розподіл за типами соціального капіталу, що є в суспільстві. Політична дійсність постає перед нами простором об'єктивованих відмінностей, пов'язаних із перерозподілом між агентами (групами інтересів) різних видів політичного капіталу. Політичні агенти, використовуючи термінологію П. Бурдьє1, і індивідуальні, і колективні, конструюють свої практики (політичні рішення), пов'язані з існуючим соціальним порядком. У політичних діях/рішеннях реконструюється набутий раніше соціокультурний досвід. Такий підхід до типологізації – один із найабстрактніших, бо концепція політичного капіталу не передбачає емпіричного обґрунтування, а є скоріше гіпотетико-дедуктивною.

Однією з перспективних, на думку автора, може стати типологія груп інтересів, що враховує соціально-культурне середовище їх функціонування. Групи інтересів і групи тиску інституційно та процесуально пов'язані з соціокультурним простором і визначаються культурною традицією, що вказує на важливі або неважливі, позитивні чи негативні позиції політичних опонентів. Підтвердити цю тезу можна, поєднавши типологію груп інтересів за ступенем організованості та спеціалізації з класичною типологією політичних культур та побудувавши систему залежності між типами політично-культурного середовища й типами груп інтересів/тисків, що в них переважають. Наприклад, активістська культура ініціює появу інституційних та асоціаційних груп, культура підданства – неасоціаційних груп інтересів або груп тиску і т.д.

Окрім того, значні результати у встановленні якісних характеристик груп інтересів у політиці обіцяє «трансформаційна» типологія, що орієнтована на визначення ступеня впливу динамічної специфіки перехідних суспільств. Тут вітчизняні вчені вже здійснили певний поступ. Як стверджують у працях Я. Жаліло, В. Лупацій та А. Сменковський2, а також Л. Панченко5, у перехідних системах, де інститути громадянського суспільства ще не зміцніли, інтегровані суспільно-політичні та політико-економічні інтереси часто підміняються вузькогруповими інтересами політичних суб'єктів. Тому є можливість типологізації груп інтересів за критерієм їх належності до перехідного або усталеного демократичного суспільства.

У трансформаційних процесах сьогодення, за оцінками політологів, соціологів і філософів, нині домінує специфічна тенденція щодо реформування політичних груп (зокрема, груп інтересів), виражена в концепції структурування громадянського суспільства. Воно дасть змогу перетворити аморфну масу індивідів на дієві соціально-політичні групи, спроможні сформулювати власні політичні інтереси та внести їх у публічний і владний простір. Тож можна буде ефективно враховувати ці специфічні політичні інтереси в спільних проектах політичного майбутнього. Тому наявні ідеї та проекти розвитку типології, пов'язані з існуванням різних типів колективності, зокрема в межах політичних груп, певною мірою спрямовані в майбутнє.

Системну цілісність та уникнення деструктивних конфліктів між різними категоріями інтересів і їхніми носіями забезпечує система політичного представництва, яка артикулює й агрегує політизовані інтереси, інформує про них владні центри, забезпечує легітимацію політичної системи та режиму. Групи інтересів виступають одним із елементів системи політичного представництва.

У цьому контексті можна окреслити предметні особливості типологізації наявних груп. Перший тип тісно пов'язаний із проблемами ідентичності та її обслуговування. Насамперед це групи інтересів латентного політичного рівня: етнічні спільноти, мовні групи, регіональні соціальні утворення, культурні сегменти. Другий тип – групи інтересів, утворені за клієнт-патрональним принципом, зорієнтовані на спільні колективні дії для отримання політичної ренти. До цієї категорії належать так звані політичні чи номенклатурні клани, різноманітне вітчизняне лобі (передусім галузеве та регіональне), політичні «холдинги» й олігархічні об'єднання. Перший тип груп безпосередньо пов'язаний із багатоскладовою структурою українського соціуму, а другий – з особливостями повсякденної політичної практики. Вивчення діяльності цих груп, що мають першочерговий масштабний вплив на центри прийняття рішень, дає змогу отримати адекватне уявлення про головних реальних і потенційних учасників політичного процесу.

Потрібно обговорювати специфіку, причини, ситуації прийняття рішень і вибір тактик політичної боротьби групами інтересів, аналізуючи їхні методи діяльності в структурі влади та стосовно влади за видами, цілями, стилями артикуляції інтересів (тобто вказувати на процедури прийняття політичних рішень групами інтересів). А також досліджувати загальну природу процесу прийняття політичного рішення та дій груп інтересів (тобто про соціокультурні чинники, їхні рівні та обсяги, наслідки та посередників, відповідно порівнюючи їх).

Перспективним засобом удосконалення існуючих типологізацій є процедури аналізу еквівалентної функціональності в різних локальних просторах груп інтересів і політичного рішення (порівняння наслідків цих, на перший погляд, різновекторних «політичних утворень» та політичних рішень груп інтересів і рішень, що приймаються після виступів груп інтересів/груп тиску, тобто політичних рішень влади).

Використовуючи основні концепції груп інтересів [теорії соціального порядку і конфлікту (Д. Трумен), теорії непередбачуваних наслідків (М. Олсон), теорії обміну (Р. Солсбері), а також погляди Р. Дарендорфа на проблеми групової мобілізації] для інтерпретації суспільних і політичних реалій в Україні, слід враховувати, що згадані теоретичні побудови виникли як узагальнення досвіду переважно європейсько-північноамериканського метакультурного ареалу, в якому групи інтересів тривалий період розвиваються як інститут громадянського суспільства з його тенденцією до зростання свободи й, зокрема, свободи самовиявлення громадян. У посткомуністичному світі (особливо на теренах СНД) такий досвід поки що відсутній. На сучасному етапі розвитку українського суспільства групи інтересів відіграють роль однієї з провідних форм самоорганізації соціуму й водночас виступають провідними політичними акторами.

Подальших досліджень потребує й аналіз латентних функцій груп інтересів у суспільстві – сприяння адаптації політичної системи до вимог, що висуваються незадоволеними, адже сам процес «вислуховування» політичною системою (владою), а також акт демонстрації вимог групами інтересів уже є певною достатньою процедурою зняття можливого соціального конфлікту. Отже, систематизація різноманіття типологій груп інтересів є чинником побудови евристичної теорії громадянського суспільства та держави.

 

Джерела

1 Бурдье П. Дух государства: генезис и структура бюрократического поля // Поэтика и политика. Альманах Российско-французского центра социологии и философии Института социологии Российской академии наук. – М.: Институт экспериментальной социологии, СПб.: Алетейя, 1999. – С. 125–166.

2 Корпоративні інтереси і вибір стратегічних пріоритетів економічної політики / Я.А. Жаліло, В.С. Лупацій, А.Ю. Сменковський. – К.: Нац. ін-т стратег. дослідж., Центр антикриз. дослідж., 1999. – 60 с.

3 Лапин Н.И. Социокультурный подход и социально-функциональные структуры. // Социологические исследования. – 2000. – № 7. – С. 3–12.

4 Лісничук О.В. Групи інтересів у багатоскладовому суспільстві. Політологічний аналіз: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. – К., 2000. – 20 с.

5 Панченко Л.М. Формування ціннісних орієнтацій молоді в період системної трансформації українського суспільства: Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.03 / АПН України. Ін-т вищ. освіти. – К., 2003. – 19 с.

6 Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Генеза, 1997. – С.83.

7 Представництво інтересів соціально вразливих дітей та сімей: Навч. посіб. / А. Бойко, Н. Бондаренко, О. Брижовата, Т. Брижоватий, О. Волгіна; Ред.: Т. Семигіна; Благод. орг. «Соц. служба «Віфанія», Шк. соц. роботи ім. В.І. Полтавця НаУКМА. – К.: Четверта хвиля, 2004. – 216 с.

8 Сторощук Б.Д. Економічні інтереси регіону в умовах трансформаційної економіки: Автореф. дис... канд. екон. наук: 08.01.01 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2004. – 20 с.

9 Цвих В.Ф. Профспілки і громадянське суспільство: особливості парадигми відносин: Автореф. дис... д-ра політ. наук: 23.00.02 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2004. – 36 с.

10 Шампань П. Делать мнение: новая политическая игра / Пер. с фр. под ред. Осиповой Н.Г. – М.: Socio-logos, 1997. – 317 с.

11 Шварценберг Р.-Ж. Политическая социология. Ч. 1– 3. – М., 1992.

Автор: Валерій БИКОВЕЦЬ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №7/2016 №7
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата