Зріле громадянське суспільство - сила

Фактично донедавна роль недержавної складової в гарантуванні національної безпеки держави зводилася переважно до участі громадських організацій в охороні громадського порядку, а приватних охоронних структур – у заходах забезпечення безпеки фінансово-економічної діяльності. Ця діяльність була поширена у площині військово-патріотичного виховання, а також у недержавних інформаційно-аналітичних та дослідницьких структурах «безпекового спрямування».

Ці питання відображено у відповідних положеннях цілої низки нормативно­правових актів держави.

Найперше, в Законі України
№ 964­IV від 19 червня 2003 року «Про основи національної безпеки України» (із змінами) зазначено: «Громадяни України через участь у виборах, референдумах та через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які вони обирають, реалізують національні інтереси, добровільно і в порядку виконання конституційних обов'язків здійснюють заходи, визначені законодавством України щодо забезпечення її національної безпеки; як безпосередньо, так і через об'єднання громадян привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни; у законний спосіб і законними засобами захищають власні права та інтереси, а також власну безпеку».

У «Стратегії національної безпеки України», затвердженій Указом Президента України № 105/2007 від 12 лютого 2007 року зазначається: «Суттєву роль у реалізації політики національної безпеки мають відігравати інститути громадянського суспільства, у тому числі шляхом здійснення громадського контролю за діяльністю органів державної влади у цій сфері. Активна діяльність інститутів громадянського суспільства сприятиме зміцненню гарантій додержання законності, прав і свобод людини та громадянина, забезпеченню адекватності системи національної безпеки загрозам національним інтересам та економічним можливостям держави.

Конституція і закони України надають для цього необхідні можливості.

Водночас механізми громадського контролю потребують удосконалення шляхом:

своєчасного і достовірного інформування суспільства, у тому числі через підготовку та періодичне оприлюднення «білих книг» про діяльність у цій сфері органів державної влади;

проведення громадської експертизи проектів нормативно­правових актів, концепцій і програм з питань національної безпеки та врахування її висновків;

широкого залучення громадськості до обговорення найбільш гострих проблем національної безпеки в ході опрацювання відповідних державних рішень;

створення громадських експертних рад при органах виконавчої влади, які діють у сфері забезпечення національної безпеки».

На засідання РНБО України 28 серпня цього року також обговорювалося питання розширення ролі недержавної складової в забезпеченні національної безпеки. Зокрема, в додатку до Указу Президента України № 744/2014 від 24 вересня 2014 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 серпня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо захисту України та зміцнення її обороноздатності» чітко визначено низку завдань, а саме:

«11. Службі безпеки України невідкладно:

4) ужити разом із Міністерством внутрішніх справ України за участю громадських організацій, які беруть участь в охороні громадського порядку і державного кордону України, додаткових заходів щодо попередження терористичних проявів;

13. Міністерству освіти і науки України разом із Міністерством оборони України затвердити в місячний строк план заходів щодо докорінного поліпшення патріотичного виховання молоді, формування позитивного ставлення до виконання конституційного обов'язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, підвищення престижу військової служби та військової освіти».

Особливістю поточних подій на Сході держави стало формування та участь у антитерористичній операції (далі – АТО) значної кількості доб­ровольчих підрозділів та цілих військових частин, укомплектованих за добр­овольчим принципом та за участю громадських організацій. Інший чинник проведення АТО – поширення волонтерських рухів на підтримку військових формувань та правоохоронних органів, насамперед у частині їхнього матеріально­технічного та медичного забезпечення.

Про обсяги такої допомоги свідчать офіційні цифри. Зокрема, заступник міністра оборони України генерал­лейтенант Олександр Ліщинський під час брифінгу 25 вересня в Українському національному інформаційному агентстві «Укрінформ» зазначив, що «за період з квітня по вересень для Збройних Сил України в якості благодійної допомоги перераховано понад 149 мільйонів гривень, на 200 мільйонів гривень отримано матеріальних засобів в натуральному вигляді. Це допомагає створити нову армію, яка здатна захистити свій народ».

Також слід звернути увагу, що сьогодні в суспільстві активно обговорюється питання масового озброєння населення та створення різного роду структур народного ополчення та територіальної оборони.

Хоча сучасна світова практика свідчить, що в розвинених країнах світу монополія застосування збройної сили належить виключно державі (за невеликим винятком, закріпленим законодавчо). Відповідно, серед фахівців сфер законотворення, націо­нальної безпеки, правових наук тощо донедавна переважали підходи про відносно обмежену можливість активного залучення громадян до забезпечення національної безпеки. На їхню думку, «зелене світло» могло «надаватися» переважно в таких формах, як заходи військово­патріотичного виховання, участь у охороні громадського порядку, приватній охоронній діяльності та інших складових забезпечення безпеки бізнесу тощо.

Ясна річ, досвід деяких країн світу щодо активного залучення населення до оборони держави не враховувався. Хоча, наприклад, одним із чинників, який не раз допоміг Фінляндії зберегти свою незалежність від Радянського Союзу, стало масове озброєння населення та реалізація механізмів територіальної оборони. В сучасних умовах дуже схожі підходи реалізуються як у мирній Швейцарії, так і в Ізраїлі, котрий всю свою історію перебуває в умовах ворожого оточення та збройного протистояння.

Чи готова держава використати потенціал суспільства?

Водночас нехтування світовою практикою призвело до певного відставання в діяльності військових формувань та правоохоронних органів України щодо залучення суспільства до оборони держави в пов­ній мірі. На жаль, стереотипи минулого та слабке знання історії не дали змоги «державній машині» максимально ефективно використати такий потужний потенціал.

З одного боку, чиновники були просто неготові до масового патріотичного пориву громадян захищати територіальну цілісність і суверенітет держави. Про це яскраво свідчить такий приклад повільного процесу адаптації нормативної бази до умов реалій: прагнення людей старшого віку залучитися до збройного захисту держави, що набуло масовості у квітні­червні цього року, розбилося об вікові обмеження призову на військову службу за мобілізацією або за контрактом. Хоча ситуацію пізніше і виправили, піднявши віковий ценз, час минув і потенційні добровольці не змогли взяти участі в АТО в червні­вересні.

З другого боку, можна говорити про активне залучення суб’єктів забезпечення національної безпеки в політику та навіть політичні маніпуляції на тлі активної участі добровольців у АТО. Практично всі політичні сили, які беруть участь у виборах до Верховної Ради України, внесли до своїх списків представників силових структур, залучених до АТО. Більшість із них становлять представники добровольчих батальйонів, активісти­добровольці, волонтери тощо. Без сумніву, в умовах українських реалій їх представництво в парламенті є доцільним, насамперед з етичних міркувань. Бо як казав один з вояків: «Ви тут обираєтеся, поки ми там воюємо». А коли у списках з’явилися імена, то самі добровольці вже обговорюють інший засновок: «Чи всі гідні довіри?».

Проте, хоч як би там було, а варто констатувати наявність соціального запиту на нові громадські організації, котрі обстоюватимуть інтереси ветеранів АТО та членів їхніх сімей. І такі структури громадянського суспільства однозначно почнуть створювати.

Але зазначена діяльність здійснюватиметься в умовах продов­ження російською стороною антиукраїнської інформаційної кампанії. Суспільство відчуло це під час часткової мобілізації, яка супроводжувалася заходами цілеспрямованого деструктивного інформаційного впливу на особовий склад Збройних Сил України й місцеве населення з боку Російської Федерації та внут­рішніх антиукраїнських сил, спробами дискредитації та зриву залучення громадських організацій та патріотично налаштованих громадян України до оборони держави, відвернення людей від всенародної підтримки збройних формувань та правоохоронних органів. Були й продовжуються сьогодні не­одноразові спроби компрометації керівників місцевих адміністрацій та органів військового управління, масові факти проведення заходів деструктивного впливу для переконання громадян у недоцільності проходження військової служби, зокрема через членів сімей та інших представників місцевого населення.

Експерти прогнозують протягом найближчого часу (1,5–2 місяці) появу на державному та регіональному рівнях нових суб’єктів політичних відносин і громадської діяльності у вигляді громадських організацій та інших об’єднань військовослужбовців – учасників АТО, членів їхніх сімей тощо. Їхня діяльність може здійснюватися за зразком громадських організацій «афганців» і «чорнобильців», можливо, навіть включаючи складову активних протестних дій (пікетувань, блокувань тощо). При цьому очікується поява так званих клонів зазначених громадських структур, які створюватимуться та діятимуть за підтримки (зокрема фінансової) російських спецслужб та антиукраїнських організацій і які силами колишніх учасників АТО розхитуватимуть соціально­політичну ситуацію в державі.

Наведені міркування підтверджує тенденція останніх місяців щодо пікетувань родичами військово­службовців приміщень адміністрації Президента України та Міністерства оборони України. Встановлено, що одним із чинників, який спонукає мешканців регіонів їхати до столиці та звертатися до керівництва держави і центральних органів виконавчої влади, є неможливість розв’язати свої проблеми або, щонайменше, отримати відповіді на болючі питання в органах влади, у військових комісаріатах або військових частинах за місцем проживання. Зосередження зусиль організаторів і виконавців заходів деструктивного інформаційно­психологічного впливу спостерігається саме на регіональному рівні в умовах обмежених випереджальних та інших інформаційних дій обласних державних адміністрацій, відповідних органів військового управління та військових комісаріатів.

Усе це вимагає від держави та силових структур системної роботи з громадськими структурами патріотичної спрямованості та відповідними засобами масової інформації для їх залучення до оборони держави, для мінімізації негативного впливу постійних деструктивних інформаційно­психологічних атак на громадян України. На регіональному рівні до проведення таких заходів доцільно залучати:

структурні підрозділи обласних державних адміністрацій (відповідно до їх компетенції, зокрема підрозділи інформації та зв’язків із громадськістю; з питань внутрішньої політики; культури, національностей та релігій; молоді та спорту тощо;

військові комісаріати та військові частини Збройних Сил України в гарнізоні;

головні управління (управління) Служби безпеки України в областях;

головні управління (управління) Міністерства внутрішніх справ в областях;

регіональні підрозділи Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України;

регіональні підрозділи Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

місцеві ЗМІ усіх форм власності;

структури Товариства сприяння обороні України;

громадські організації, волонтерів, окремих активістів тощо.

Деякі актуальні завдання...

У контексті життєвих перспектив перед більшістю учасників АТО та членів їхніх сімей постає питання протидії поширенню проявів посттравматичного синдрому (далі – ПТС). Тому держава має спрацювати на випередження та створити систему реабілітації, соціального забезпечення, психологічного та медичного супроводження учасників АТО, зокрема із широким залученням громадськості.

Коротко зупинімося на окремих елементах зазначеної системи. Зауважимо, що боротьба з посттравматичним синдромом починається не після завершення АТО, а ще на етапі підготовки до бойових дій, коли військовослужбовця вчать виявляти ознаки ПТС і знімати дестабілізуючі чинники психічного стану. Але чи знають про це у військах? Хто про це розповідає солдатові? Проте численні асоціації психологів­практиків та просто волонтери готові долучитися до цього заходу.

Проведене фахівцями опитування військовослужбовців, які перебувають на лікуванні після поранення в госпіталях (зокрема в містах Ірпінь, Київ, Вінниця), дає змогу також стверджувати, що декларовані в нас етапи надання психологічної допомоги в зоні АТО діють лише на папері. А тому посттравматичного синдрому і до уваги не беруть… Структури, котрі працюють з особовим складом Збройних Сил України та інших військових формувань, заповнені кадрами, не здатними створити систему психологічної підтримки вояків, а тим паче налагодити систему боротьби з ПТС. Штатних структур (фахівців), що працюють з сім’ями військовослужбовців, майже немає. У Європі, куди ми прагнемо, здоров’я людини справді понад усе. 19­й артилерійський полк ЗС Великої Британії чисельністю 600 осіб на час ротації в Афганістані в пункті постійної дислокації залишив 6 фахівців для роботи з членами сімей. У нас, у військових частинах, даруйте, з аналогічних фахівців не залишили практично нікого. Тому матері та дружини вояків звертаються не в частину, а до адміністрації Президента.

На нашу думку, громадські організації на місцях могли б певним чином виправити становище, надати допомогу у створенні та діяльності структур для роботи з особовим складом ЗС України.

Кілька слів треба сказати і про роботу з ветеранами після завершення АТО.

По­перше. Необхідно забезпечити системність і публічність у розробленні нормативних актів соціального захисту учасників АТО, їх прий­няття та практичну реалізацію. Це відразу допоможе зняти напругу в суспільстві і стримає намагання деяких деструктивних сил перетворити добровольчі батальйони на чинник політичної боротьби або навіть антидержавної діяльності.

По­друге. На розвиток (загострення) ПТС дуже впливає синдром незатребуваності досвіду учасників АТО. Якщо людина не може дати виходу своїй енергії в службовій діяльності, а після АТО виконує нікому не потрібні господарські роботи, то цей вихід все одно станеться. Наприклад, у сім’ї, або під час жахливого сну. Тобто потрібне також перезавантаження системи бойової підготовки та повсякденної діяльності, а для демобілізованих воїнів – їх активне залучення до професійної та суспільної діяльності, найперше, військово­патріотичної спрямованості. Що знову таки створює широке поле для діяльності громадських організацій.

По­третє. Облік, індивідуальна робота та постійний психологічний і медичний супровід учасників АТО.

Тобто ці заходи мають бути переважно випереджальними і такими, що зведуть до мінімуму необхідність реагувати на події «по хвостах», проводити емоційні зустрічі з матерями військовослужбовців, пресою тощо і виправдовуватися.

По­четверте. Невикористаним резервом залишається ідея формування народного ополчення як прообразу майбутньої системи територіальної оборони держави. Очевидно, що кращого чинника для стримування намірів агресора у вигляді масового народного прагнення захищати свою державу знайти важко.

Автор: Тетяна САВЧЕНКО