Заручникам - волю!

Від кайданків визволяють через суд і переговори, а від міфів?

Поки на Сході України дещо стихли залпи гармат і триває так зване перемир’я, між сепаратистами та українськими силовиками ведеться обмін полоненими. За словами Президента, звільнено понад тисячу осіб і робота в цьому напрямі продовжується. В ній беруть активну участь громадські організації.

Приміром, Українська Гельсінська спілка ще в липні подала позов на Росію до Європейського суду з прав людини про незаконне позбавлення волі й катування людей. Мета – встановити причетність «ввічливих людей» із Російської Федерації до викрадень громадян України. Тоді уряд держави­терориста буде зобов’язаний виплатити потерпілим компенсацію.

Адвокат Олег Веремеєнко, який представляє в ЄСПЛ позицію Гельсінської спілки, стверджує, що Росія в Україні діє такими самими методами, як свого часу в Чечні, й заявляє, що доказом її причетності до тероризму на Сході України є російська зброя в руках сепаратистів.

– Аналогічні справи в Євросуді ще називають «чеченськими». Адже практика взяття заручників з’явилася в 1990­ті роки під час чеченських кампаній. Тоді юристи правозахисних організацій зверталися до Страсбурга в порядку «Правила № 39» (термінові випадки) і вимагали звільнення заручників. Складність полягала в тому, що потрібно було довести зв’язок терористів із Росією й у такий спосіб обґрунтувати відповідальність її агентів, а отже, й держави.

В українських реаліях територія, на якій захопили солдатів, конт­ролюється терористами «ДНР» і «ЛНР», котрі, у свою чергу, є агентами російських спецслужб, бо отримують зброю, фінансування й матеріально­технічне забезпечення від цієї держави. Тож уся відповідальність за життя та здоров’я полонених лягає на плечі Росії, як країни, що оперує терористами. Ми посилалися на те, що в їхньому розпорядженні опинилася новітня зброя: ПЗРК вартістю 80 тисяч доларів США, танки Т­72, гармати, інша бронетехніка тощо. Сподіваюся, що суд почує нашу аргументацію, – зазначає адвокат. – Бо й справді таке озброєння в магазині не купиш.

Відповідальність за викрадення людей під час збройного конф­лікту може нести лише сторона, яка є учасником Європейської конвенції з прав людини. Тобто якщо на території, підконтрольній українській армії, зникають мирні громадяни та є докази, що це справа рук саме українських військових, держава Україна має відповідати за ці злочини.

– Якщо людей викрадають сепаратисти, то потрібно доводити, що їхні військові формування, по суті, підконтрольні Росії й вона де­факто несе за них відповідальність. Це насправді дуже складно, – стверджує Олег Веремеєнко.

Фактично Європейський суд не може звільнити заручника, проте, за неофіційною інформацією, якщо зі Страсбурга надходить сигнал про розгляд справи щодо викрадення за «Правилом № 39», з’являється надія, що цих осіб вдасться визволити шляхом перемовин між сторонами конфлікту. І такі випадки звільнення заручників непоодинокі, запевняють юристи спілки. За таких умов українська сторона починає ретельніше проводити розслідування справ за фактами викрадення людей, інтенсивніше здійснює обмін військовополоненими.

Але важливіше те, що Європейський суд на стадії комунікації справи контактує і з відповідними органами Російської Федерації, які, у свою чергу, мають безпосередній вплив на терористів. Коли вони обирають, кого із заручників слід випускати першими, можна припустити, що пріоритет мають ті, про чиє викрадення стало відомо на міжнародному рівні й ким цікавилася Москва. Ті ж, про кого ніхто не знає, й надалі продов­жують перебувати в полоні. Розуміючи всю серйозність ситуації, юристи Гельсінської спілки надають волонтерську юридичну допомогу з подання заяв до Європейського суду з прав людини родичам та близьким викрадених на території України людей.

Ці факти підтверджує на сторінках преси директор зі стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Михайло Тарахкало. Він зазначає, що військових, щодо яких подано заяви до Європейського суду, терористи зазвичай відпускають першими. Звісно, це може бути збіг обставин, та цілком можливо, що таку вказівку терористам дає Москва після отримання повідомлення зі Страсбурга.

Родичам чи близьким людини, яка зникла, щоб заявити до Європейського суду з прав людини про викрадення, слід звернутися до міліції з відповідною заявою та надати фотографію розшукуваної особи. Якщо йдеться про взяття в полон військовослужбовців, їхні родичі мають таку ж заяву в двох екземплярах подати до військової прокуратури.

У міліції заявникам видають талон­сповіщення про звернення з приводу викрадення особи до правоохоронних органів. Слід також отримати виписку з Єдиного реєстру досудових розслідувань. До СБУ, де планують операції зі звільнення, слід надіслати телеграму про викрадення. Необхідно письмово пояснити обставини викрадення та надати за можливості докази (фото, відео, свідчення очевидців тощо). Такі кроки потрібно зробити перед тим, як звертатися до приймальні Гельсінської спілки, юристи котрої безкоштовно нададуть усю подальшу необхідну правову допомогу.

Проте, звісно, самі заяви не є гарантією звільнення заручників, а лише одним із механізмів, з допомогою якого громадськість самотужки може тиснути на державу­терориста. І ще. За великим рахунком, заручниками на Донбасі є не тільки військові, що потрапили у фізичний полон, а й усі мешканці шахтарського краю. Для їх звільнення громадськість і держава мають докласти максимум зусиль, адже доки в полоні вони, доти в полоні й увесь Донбас. Цим «ментальним бранцям» треба дати можливість скинути кайдани міфів та дезінформації, подивитися на світ власними очима, адекватно оцінити ситуацію, розвіяти ілюзії й зрозуміти, що вони стали ставкою гравця, який затіяв партію світового масштабу в підкидного дурня.

Автор: Тарас РОМАНЮК