До питання про правову активність як ознаку громадянського суспільства

Одним із векторів дослідження стає вивчення феномену правової активності членів громадянського суспільства під час трансформаційних демократичних зрушень. Зокрема, оцінка співвідносності правової активності та юридично значущої поведінки, вивчення ролі народної правосвідомості як джерела права, розгляд формування правового світогляду особистості, наділеної соціальною свободою.
Ключові слова: правова активність, правовий світогляд, правова ідеологія, правова свідомість, джерело права, правовий порядок.

Цікавими, мало вивченими і надзвичайно важливими з огляду на сучасні політико­правові процеси в Україні стають питання, пов’язані з правовою активністю громадян. Не таємниця, що під час переломних процесів у право­державотворенні значно зростає соціальна взагалі та правова, зокрема, активність. Найкраще підтверд­ження цього – процеси, пов’язані з Майданом 2014 року. Такі «сплески» правової активності цікаві з багатьох поглядів та різних кутів вивчення. Передусім це питання формування і розвитку громадянського суспільства, його функціональна спроможність у взаємовідносинах із владою; окремий зріз вивчення – діяльність з правотворчості Майдану, доктринальні розробки щодо революційної (народної) правосвідомості, питання правового світогляду та правової ідеології тощо. У своїх працях
Є. Трубецькой зазначав стосовно походження права: в енциклопедії права нас повинно цікавити лише питання про те, як узагалі виникає право, які взагалі причини, сили, що творять право [1, с. 151].

Одразу визначимося з тим, що розгляд цього питання, цієї проб­лематики має не тільки теоретичну, сутнісну складову, а й практичний вектор, що являє собою певну й зрозумілу цікавість як для теоретиків права, практичних працівників – юристів, так і для пересічних членів громадянського суспільства.

Отже, запропонуємо поглиблений розгляд зазначеної проблематики. Наголосімо, що правова активність – один із видів соціальної активності, соціально активної поведінки особистості, яку можна й слід розглядати як юридично значущу. Поведінка кожної особи оцінюється відповідно до її наслідків, які, у свою чергу, можуть бути корисними, шкідливими або нейтральними – як для особи, так і для суспільства загалом. Отже, соціальна значущість з огляду на інтереси суспільства є корисною, якщо її передумовою є конструктивна правова активність суб’єктів. А соціально шкідливою, якщо порушуються певні соціальні норми. Тож юридично значуща поведінка, як вважає переважна більшість теоретиків права, – це врегульована нормами і принципами права поведінка особи, що має певні юридичні наслідки. Така поведінка виступає юридичним фактом, що зумовлює виникнення, зміну і припинення правовідносин, прав та обов’язків їхніх учасників, заходів юридичної відповідальності [7, с. 242–243]. У такий спосіб юридично значущу поведінку можна розглядати як соціальну свідомо­вольову поведінку особи (дію чи бездіяльність), що передбачена нормами права і спричиняє або може спричинити певні юридичні наслідки. Будь­яка поведінка суб’єктів права у сфері, врегульованій правом, є юридично значущою. Вона є формою вияву свободи особи, найважливішою формою існування усілякої професійної діяльності, що здійснюється в державі. Без поведінки у сфері дії права не здійснюються правовідносини, не реалізуються права і свободи громадян: правомірна поведінка викликає появу регулятивних правовідносин, неправомірна – охоронних і превентивних. Поведінка за межами правового регулювання є юридично нейтральною й не має юридичного значення [6, с. 447].

Безперечно, правова активність є передумовою, засадою поведінки, яку можна й слід визначати юридично значущою. Зрозуміло, що будь­яка правова активність громадян спрямована саме на результат, на виникнення відповідних правовідносин, регулювання відповідних суспільних відносин, розробку актів правотворчості, створення необхідних структурних ланок або скасування деяких в наявному механізмі держави.

Отже, правову активність можна розглядати як передумову юридично значущої поведінки, а останню – як результат відповідної правової активності. Зрозуміло, що юридично значуща поведінка має: а) соціальний характер; б) характеризується свідомо­вольовою діяльністю й не може не залежати від психічних властивостей особи, здатності усвідомлено контролювати негативні емоційні вияви і стримувати їх зусиллями волі, керувати своїми вчинками. Тобто юридично значуща поведінка є вольовою стороною правосвідомості, за допомогою якої здійснюється процес перенесення створених соціальних норм у реальну площину, реальну поведінку – правомірну, неправомірну або таку, що характеризується зловживанням правом [6, с. 448].

Не викликає сумніву, що результатом відповідної правової активності має бути певна регулювальна дія, до якої саме й прагнуть носії правової активності. Тому важливе значення для нашого розгляду має аналіз революційної (народної) правосвідомості як джерела права.

У системі джерел права в романо­германській правовій системі традиційно виокремлюють нормативний акт як основне джерело права. Самостійними джерелами права вважаються нормативний договір, правовий звичай тощо. Специфічним різновидом джерел права визнається судовий і адміністративний прецеденти. Що стосується правосвідомості, то в умовах стабільного державного ладу, усталеної правової системи та розвиненої законодавчої техніки, коли нормативний акт як джерело права безумовно домінує, вона зазвичай не розглядається як джерело права. Водночас у багатьох історико­теоретичних дослідженнях відзначається виконання правосвідомістю функції джерела права в той період, коли формується національна правова система, відбуваються трансформаційні зміни в суспільстві, яке на певний час (хай не тривалий) є ефективнішим щодо прогресивного розвитку, ніж окремі державні інституції.

Вирішення цього питання має важливе значення не тільки з науково­історичної точки зору, а й з огляду на загальну теорію права, зокрема теорію правосвідомості, адже дає можливість отримати глибше уявлення про функції правосвідомості, її місце і роль у механізмі правового регулювання. Без цього неможливо простежити процес утвердження нормативного акта як домінуючого джерела сучасного права. Вивчення цієї проблеми може також мати значення для загального розуміння права, бо деякі вчені охоплюють правосвідомість поняттям «право» [3, с. 143], а також для програмування розвитку такого явища суспільної дійсності, як правова активність громадян.

Зрозуміло, що правосвідомість характеризувалася неоднорідністю й строкатістю під час революційних подій. Насамперед це стосувалося правової ідеології. Можна стверджувати, що сукупність способів теоретичного пояснення ролі, призначення і спрямованості права та законодавства відповідала різноманіттю й різнохарактерності політичних доктрин, що слугує ідеологічною платформою діяльності різних політичних партій та угруповань.

Специфічним є і стан правової психології. Так, істотною її рисою можна вважати недовіру народу до юридичної системи попереднього режиму. Звідси й теорії «правового негативізму», які необхідно за певний час подолати в умовах нових прогресивних процесів праводержавотворення.

Отже, революційна правосвідомість – своєрідне ідейне джерело права, найважливіший засіб і умова застосування правових норм, утілення в життя вказівок влади, реалізації нової правозаконності. Подекуди правосвідомість є підставою для вирішення судом цивільних і кримінальних справ, про що свідчить історичний досвід.

Оскільки головне призначення джерела права – давати більш­менш чітке уявлення про впорядкування суспільних відносин, можна стверджувати, що правова свідомість завжди більшою чи меншою мірою виконує цю функцію в системі нормативного регулювання. Уявлення народних мас про те, як слід поводитися в тій чи іншій ситуації, що ґрунтуються на відповідних оцінках, а в кінцевому підсумку – на відповідних інтересах і потребах, не можуть не мати нормативного значення, що підтверджено останніми подіями та певними «зрізами» нашої правової дійсності. Ідеї законності й справедливості, рівності прав та обов'язків, відповідальності за провину є провідними категоріями правосвідомості. Твердження про важливість і необхідність правового регулювання в суспільстві, про обов'язок дотримання правових приписів та ін., безсумнівно, мають нормативний характер. Правова свідомість безпосередньо входить до системи регулювання поведінки людей у правовій сфері. Правосвідомість – не тільки й не стільки «окрема частина» механізму правового регулювання: вона пронизує весь цей механізм, відображає його, впливає на нього в цілому.

Прояв нормативної функції правосвідомості неоднаковий у різні історичні моменти. Так, за часів стабільного, упорядкованого суспільного життя, коли розвинені засоби формалізації (творча впорядковувальна), він не такий гострий. Особ­ливо виразно нормативна функція правосвідомості проявляється під час соціальних революцій (про це вже йшлося), кардинальних перетворень у соціальній структурі суспільства. Підтвердження цього висновку – історія правового розвитку України. Революційна правосвідомість народу відображає ідеологічне ставлення до ролі права в суспільному житті. Оскільки не всі відносини, що підлягають правовому врегулюванню новим законодавством, регламентовані відразу після повалення старого режиму.

Той факт, що революційна правосвідомість на певному етапі державного будівництва виконувала роль «безпосереднього джерела права», є підтвердженням логічної закономірності, згідно з якою правосвідомість характеризується властивостями нормативності, а отже, здатна здійснювати регулювальну функцію. Функції правосвідомості, як відомо, дуже різноманітні: пізнавальна, оцінювальна, виховна, регулятивна та ін. За допомогою регулятивної функції правосвідомість впливає на поведінку людей, орієнтуючи на деякі нормативні зразки.

Зрозуміло, що регулювальний вплив правосвідомості не слід ототожнювати з впливом правових норм; це різні явища правової реальності (хоча й генетично пов'язані між собою) і їхній регулювальний ефект різний. За наявності в державі розвиненої системи законодавства та юридичної техніки й (ще раз наголосімо) чітко налагодженої діяльності правозастосовних та правоохоронних органів юридичні норми є основним чинником юридичного регулювання людської поведінки, його «відправним пунктом». Справді, норми, зафіксовані в прийнятих у чітко визначеному порядку нормативних актах, ґрунтовно увійшли в практику масової життєдіяльності людей, що захищаються та охороняються спеціально організованим і налагодженим правоохоронним та правозастосовним апаратом. Норми ці популяризовані за допомогою широкого арсеналу правовиховних і пропагандистських заходів; вони являють собою соціальну реальність особливого значення, втілені в способах поведінки, а їхня доцільність і необхідність визнана державою. Як інструмент регулювання юридичні норми вирізняються підвищеною чіткістю вимог і необхідністю безумовного, беззастережного їм підпорядкування. Діяльність зі вдосконалення юридичного регулювання спрямована переважно на вдосконалення чинної системи норм і способів утілення їх у життя; будь­який прогрес у сфері правового регулювання означає насамперед створення необхідної бази у вигляді відповідної системи норм, вираженої в нормативних актах.

Про регулювальне значення конкретних правовідносин, правової свідомості, інших ланок правової системи в сучасній юридичній літературі йдеться зазвичай менше, та й сам висновок стосовно регулювальної функції останніх нерідко береться під сумнів. Це якоюсь мірою виправдано в умовах, коли існує розвинена система законодавства, на виконання вимог якого працює, по суті, весь державно­правовий механізм. Тоді регулювальна функція правосвідомості як системи ідей, поглядів і почуттів щодо дійсного і бажаного стану юридичних норм, інструментів та установ відчувається значно слабкіше, незважаючи на те, що здійснюється постійно.

Так, ми вважаємо, що вплив на правову свідомість невід’ємний від функціональної характеристики суспільної свідомості як такої. Він не зводиться лише до сукупності поглядів або теоретичних висновків про право. Це не першорядне й не основне в структурі правосвідомості. Її істотною рисою є те, що в рамках правосвідомості відбуваються первинний аналіз і оцінка обставин об'єктивної дійсності та визначення того способу дій, який є необхідним. Саме у сфері правосвідомості певні форми поведінки осмислюються як необхідні, потребують безумовного виконання, осмислюються як належне. Їхня обов'язковість при цьому потребує державного визнання та забезпечення. Зафіксовані в правосвідомості як соціально необхідні та соціально цінні, форми поведінки визнаються орієнтирами, зразками поведінки людей. Інакше кажучи, визнається їх нормативний, зобов'язальний характер. Відображення, оцінювання необхідних форм людської поведінки у вигляді уявлень про можливе і неможливе, припустиме і неприпустиме найчастіше фіксується в юридичних категоріях прав і обов'язків і, в разі відповідної оцінки з боку держави, формулюється у вигляді положень нормативних актів.

Отже, саме правова активність може й повинна сприяти зміцненню інститутів законності та правопорядку в державі. У жодному разі регулювальна роль народної правосвідомості не повинна протиставлятися регулювальній ролі права як центрального елементу правової системи. Нормативні зразки поведінки, що народжуються у сфері правосвідомості, й правові норми у власному розумінні цього слова нетотожні; але водночас вони не можуть бути жорстко протиставлені, бо в основі формульованої норми зазвичай лежать моделі поведінки, вироблені в сфері правосвідомості. Така генетична й функціональна взаємодія дає підставу до висновку про те, що правові норми в єдності з правосвідомістю органічно включені в нормативну орієнтацію суспільства.

Активна правова поведінка повинна свідчити і свідчить про високий ступінь відповідальності суб’єкта, адже під час реалізації правових норм суб’єкт діє досить активно, ініціативно, намагаючись відтворити правове регулювання, покращити саме життя, сприяти найефективнішому регулюванню суспільних відносин на користь суспільства. Утім соціально активна правова поведінка не може й не повинна бути незаконослухняною, тобто має бути відповідальною правомірною поведінкою, що характеризується свідомим підкоренням вимогам закону. Задля цього сучасні вчені мають приділяти велику увагу питанням правового світогляду і правової ідеології.

Сьогодні юридична наука характеризується процесами, спрямованими на переорієнтацію правової проблематики щодо світоглядних основ правового життя суспільства. Саме наука дає змогу характеризувати правову думку як процес розуміння соціально­правової дійсності, пізнавальну діяльність окремого індивіда і, як вираз особливого складу характеру, розуму, світоглядно­правових основ тієї чи іншої епохи, культури, цивілізації [4, с. 14–15].

Попри те слід розуміти, що навіть істотне покращення економічної ситуації в країні не змогло б швидко спричинити належного стану громадянської відповідальності, що має підґрунтям належний правовий світогляд. Вочевидь ідеться про правову проблему формування особистості, здатної самостійно мислити, прий­мати рішення, публічно висловлювати свою думку, усвідомлювати та брати на себе відповідальність за наслідки своєї публічної, й особливо політичної, діяльності.

Правовий світогляд пересічної людини в певному суспільстві не може бути відокремленим від наявної «впливової дії», насамперед права та інших соціальних регуляторів.

Учені наголошували на нелегкому шляху формування юридичного мислення, що спирається на відносини громадянського суспільства й стабільного права. «У масштабі суспільства юридичне мислення не може скластися за наказом згори, воно виникає разом із масовим повсякденним інтересом до осмислення суспільних відносин через конкретні права та обов'язки їх учасників, підстави виникнення цих прав і обов'язків, у зв'язку з процесуальними гарантіями правовідносин і відповідальністю за порушення прав і невиконання обов'язків» [2, с. 279].

Нині суспільство характеризується різким падінням уваги до права, навіть, можна сказати, зневагою до багатьох правових положень та настанов. Так, мабуть, нікого не здивуєш явищами правового нігілізму та правового песимізму [5].

Що може зробити науковий осередок для покращення ситуації в руслі відродження довіри до права?

Передусім має йтися про правову освіту в суспільстві, яка є невід’ємною частиною загальної культури громадянина, умовою формування правосвідомості та правового світогляду. У сучасних умовах саме правова освіта може стати найважливішим чинником розвит­ку особистості, становлення громадянського суспільства й демократичної правової держави в сучасній Україні, громадяни котрої зможуть жити в соціально­правовій злагоді одне з одним, з державою, владою, політичними партіями, громадськими рухами тощо. Отже, правова освіта повинна стати запорукою формування правового світогляду та належної реалізації правової активності громадян. Адже правова активність правограмотної особистості є моделлю побудови цивілізованого й розвиненого громадянського суспільства.

Джерела

1. Ковальчук О. М. Теорія права у працях вчених Київського університету (19 – поч. 20 ст.): монографія / О. М. Ковальчук. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 192 с.

2. Лейст О. Э. Сущность права. Проблемы теории и философии права / О. Э. Лейст. – М.: ИКД Зерцало­М, 2002. – 288 с.

3. Малько А. В., Матузов Н. И. Теория государства и права. Курс лекцій. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с.

4. Овчинников А. И. Правовое мышление: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.01 / А.И. Овчинников. – Ростов­на­Дону, 2004. – 40 с.

5. Оніщенко Н. М. Правовий оптимізм чи правовий песимізм: вибір, необхідний суспільству // Віче. – 2013. – № 11. – С. 20–22.

6. Скакун О. Ф. Теорія права і держави: підручник. – 2­ге вид. – К.: Алерта; ЦУЛ, 2011. – 520 с.

7. Теорія держави і права: підручник / О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін.; за ред. О. В. Петришина. – Х.: Право, 2014. – 368 с.

Автор: Наталя ОНІЩЕНКО