Луганськ - у кільці. Область - суцільна гаряча точка

Нинішній Луганськ лякає. Зруйновані будинки, зачинені офіси, порожні вулиці й обстріли, що не припиняються ні вдень, ні вночі. Постійне відключення електропостачання, відсутність води в кранах, порушення мобільного зв'язку, виття сирен протиповітряної оборони, стовпи чорного диму й вогню в різних кінцях міста – усе це вкрай розхитує нерви навіть найстійкіших луганчан. Після 20 липня з міста виїхали ще кілька сотень жителів, переважно жінки з дітьми та молодь. Старше покоління вперто не бажає залишати насиджені місця, мотивуючи своє рішення тим, що життя вони вже прожили й чому бути, того не минути. Щиро кажучи, й полишити Луганськ стало не так просто. Наприкінці липня обласний центр опинився в кільці українських силовиків, тому безперешкодно виїхати з міста можна було тільки залізницею й коридором через Краснодон на КПП «Ізварине» в одному напрямку – Росія, Крим. Дорога, якою біженці за допомогою української влади переправлялися на північ області, останніми днями була закрита. Багато луганчан використовували будь-яку можливість, щоб покинути рідну оселю, що стала смертельно небезпечною.

Карта Луганщини, на якій фіксуються результати воєнних дій або, відверто кажучи, втрати від обстрілів, уже почервоніла від позначок. Особливо багато гарячих точок навколо Луганська та в самому обласному центрі. Останніми днями тут зруйновано підприємства, будівлі, установи, пам'ятки культури, дороги, а головне – загинуло чимало ні в чому не винних людей. Іще одна карта аналізує обстріли східних кварталів, унаслідок яких було багато поранених і загиблих. Фахівець, що зробив цей аналіз, припускає: працював міномет. Вибухи були невеликої потужності й із незначним інтервалом, а снаряди падали за навісною траєкторією, про що свідчать місця проникнення в м'який ґрунт. Проросійськи налаштоване населення звинуватило в обстрілі українських силовиків, однак ті, хто дружить із логікою, дійшли геть іншого висновку. «Частини української армії не змогли б провести такий обстріл. Вони сюди просто не дістали б. Тому провина цілковито на бойовиках «ЛНР». Це їхній почерк», – вважає автор карти.

Заручники «республіки»

Зізнаюся щиро: щоразу, коли бачу у своєму дворі людей у камуфляжі з автоматами наперевіс, відчуваю страх. Я думаю, що цього разу прийшли по мене. Декілька моїх колег уже побували в заручниках «ЛНР» і розповідають, що в підвалах зайнятих бойовиками будинків нині перебувають сотні людей. Місце тримання невільників часто визначається тим, у яких злочинах їх обвинувачують. Собі я побажала в разі затримання опинитися в підвалі обл­держадміністрації. І ось чому.

Журналісти informator’а зробили аналіз, кого і як беруть у заручники й де тримають. Отож, за даними сайта, тим, хто опинився в сухих підвалах ОДА, живеться краще, ніж в інших місцях ув’язнення. Туди переважно забирають людей за незначні правопорушення. Скажімо, за водіння в нетверезому стані, мародерство, продаж наркотиків, порушення комендантської години, а також за «доб­ре ставлення до України». Невільників тут навіть годують, багатьох відправляють працювати й б'ють тільки в перші дні. Хоча й подейкують, що нібито існує наказ лідера «ЛНР» Валерія Болотова не бити затриманих до з'ясування обставин, але, як розповідають, над людьми все одно знущаються просто для розваги навіть серед ночі. Зазвичай б'ють ногами, гумовими та дерев'яними палицями, іноді дерев'яними брусками. Хоч як це й дивно звучить, але потрапити заручником у будинок ОГА – це везіння. Люди звідти виходять частіше та швидше, ніж з інших місць, і порівняно здоровими. «Політичних» ув'язнених, а також військових і людей, за яких можна отримати викуп, відправляють у будівлю луганської СБУ. «Цілими» люди виходять звідти досить рідко. Розповідають, що катування там різноманітні та нелюдські, частіше, ніж в інших місцях, трап­ляються черепно­мозкові травми. Тримають заручників і в менш відомих пунктах, де бойовики влаштували свої «офіси»: у підвалах збірного пункту обласного військкомату, Східноукраїнського університету ім. В. Даля, у дитсадках тощо. Загалом кількість зниклих безвісти та викрадених людей оцінити складно. Чимало родичів бояться звертатися кудись по допомогу, аби не зашкодити звільненню людини.

Хто такі «ЛНРівці»

Один з «ополченців» армії «ЛНР», котрий розчарувався в методах її «боротьби з київською хунтою», розповів про колишніх однополчан таке. У захопленій будівлі СБУ нині «мешкають» чимало осіб із кримінальним минулим. Жодних політичних ідей вони не спові­дують. Йдеться лише про особистий бізнес. Тому розмови в них здебільшого про привласнені авто й вкрадене «баб­ло». Бойовики вихваляються, хто яку машину придбав (украв), скільки «бабок» заробив, грабуючи, та яку побутову техніку «експропріював». Хоча останнє – це так, дріб'язок. Спочатку більшість у «ЛНР» становив «місцевий розлив», тобто тамтешні люди, котрі не мали постійної роботи або з низькооплачуваною роботою, а також із кримінальним минулим. Однак були серед них і ідейні прибічники сепаратизму, щоправда, мало. Експерти нараховували до 10% маргіналів і «романтиків». Нині цей показник різко впав. Пізніше, коли почалися серйозні збройні сутички, частина пропутінських «ополченців» пішла, а їхнє місце посіли російські найманці та вихідці з Кавказу. Причому «кадировці» та росіяни на блокпостах не стоять, у них, як у професіоналів, своє завдання.

Спочатку побутувала думка, що Луганська область без великих зусиль увійде до складу Росії. Потрібно лише провести референдум, захопити адміністративні будівлі, скинути й спалити прапори України, і справу буде вирішено. Мовляв, подивіться, як просто все вийшло із Кримом. Однак риторика «звернень до народу» лідерів «ЛНР» згодом змінилася. Стало очевидним, що Донбас для Росії, – як п'яте колесо до воза. Російський триколор на захоплених будівлях відразу зник, поступившись місцем прапору самопроголошеної республіки. Від таких метаморфоз частина проросійськи налаштованого населення спочатку розгубилася, потім розчарувалася в нових господарях регіону, а пізніше просто їх зненавиділа. І було за що. Грабежі, розбій, тероризм тепер є повсякденною та рутинною справою, що аж ніяк не в'яжеться з обіцянками лідера «ЛНР» Валерія Болотова «побудувати справедливе суспільство, розвинену державу», громадяни якої матимуть високі зарплати, пенсії й узагалі всі блага для «гідного життя». Замість цього в Луганську та області стали нормою збройні пограбування в будинках і на вулицях, вилучення автомобілів, захоплення інкасаторських машин, потрошіння банкоматів, викрадення підприємців, бізнесменів і «неблагонадійних» із вимогою наступних викупів.

«Уявити собі типового представника так званої ЛНР, котрий закуповує в якогось підприємства велику кількість продукції для потреб ополчення, неможливо, – каже блогер Олександр Зубков. – Це просто не вписується у психологічний портрет члена «ЛНР». Навіщо платити, коли можна відібрати? Задля показухи працює гаряча лінія «ЛНР», куди, мовляв, можна повідомити про пограбування. Деяких «нерозторопних» експропріаторів навіть залучили до примусових робіт на благо «республіки». Але ставлення до них набагато краще, ніж до «політичних» в'язнів підвалів­катівень обласного центру. Хоча й грабіжники, але ж свої за нутром пацани! Ну, оступилися, так би мовити, не вшилися вчасно. Нічого! Перевиховаємо, навчимо». Підсумки такої діяльності для Луганщини є згубними. Сьогодні тут зачинені банки та крамниці, знищено малий і середній бізнес, зупинено промислове виробництво, виник дефіцит продовольства, хліба, бензину й дизельного палива. Діючих об'єктів економічної інфраструктури – одиниці. Та найстрашніше в тому, що організація «ЛНР» поступово знищує Луганщину, завдаючи їй смертельних ударів, навмисне артобстрілюючи населені пункти.

Хто стріляє й куди

З висоток у центрі Луганська дуже добре проглядається частина міста, і під час артобстрілів іноді можна побачити, звідки стріляють і куди. І якщо раніше частина луганчан іще сприймала поширювану бойовиками дезінформацію про те, що в мирних жителів стріляють Нацгвардія та «Правий сектор», то нині навряд чи хто сумнівається, що це справа рук самих бойовиків. А вони, власне, й не приховують своїх задумів, учиняючи злочини демонстративно й зухвало. Мешканці обласного центру вже не раз були свідками того, як машина з гарматою зупинялася на якомусь перехресті міста й починала стріляти. Просто так, навмання, куди влучить. Влучає в житлові будинки, школи та дитсадки, в місця скупчення людей. Зробивши кілька пострілів, машина швидко від’їжджає. Розповіді очевидців, часто підтверджувані фотозйомкою, доводять: артилерійські та мінометні обстріли проводяться з територій, контрольованих терористами «ЛНР». Навряд чи це відбувається через недосвідченість навідників або ж недостовірну інформацію про розташування українських військ. Найпевніше, в такий варварський спосіб «ЛНРівці» намагаються переконати населення «у злочинних діях сил АТО» і дискредитувати Збройні Сили України. А головними їхніми помічниками в цій брехні стають журналісти російських телекомпаній. Зазвичай першою на місці обстрілу опиняється знімальна група, яка обслуговує «ЛНР».

«Когда в товарищах согласья нет…»

Валерій Болотов не приховує, що серед його соратників немає єдності й різні угруповання іноді між собою воюють, ділячи сфери впливу в місті та області. Відомий, наприклад, його конфлікт із Олексієм Мозговим, із котрим вони свого часу захоплювали будівлю СБУ та, власне, починали створювати «республіку». Згодом товариші не поділили владу і їхні шляхи розійшлися. Болотов очолив «ЛНР», а Мозговий зробився воєначальником: очолив створений ним­таки батальйон «Прізрак». Останнім часом угрупованню Мозгового були підконтрольні міста Лисичанськ, Рубіжне, Сєверодонецьк та інші. До речі, ці території окупувало також козацьке військо російського отамана Козіцина, й між двома силами часом траплялися «розбірки», хто з них головніший. Та й узагалі угруповання Мозгового та російські найманці постійно перебувають у жорсткій конфронтації одне з одним.

Після активного наступу української армії у двадцятих числах липня отаман зі своїми шибениками змушений був піти, заявивши, що «в оточенні він не працює». «Прізрак» теж не витримав натиску сил АТО й поспішно залишив позиції в Сєверодонецьку та Лисичанську, перемістившись до Алчевська. Валерій Болотов одразу відхрестився від колишнього друга, заявивши, що «Олексій Мозговий не був і не є лідером народного ополчення Луганської Народної Республіки. Він лише командир одного з підрозділів армії ЛНР». Якщо вірити чуткам, то на місце Болотова нині претендує ще один командир на прізвисько «Лєший». «Є окремі розрізнені загони, які намагаються панувати та «прогнути під себе» якісь райони, – змушений визнати Болотов. – Із цим нині активно боремося. Неможливо воювати з одним ворогом і мати ворога в себе в тилу». Аби це визнання не витлумачили так, що в армії «ЛНР» почався процес деморалізації, Болотов заявляє про небувалу військову міць «республіки». Як повідомила прес­служба «ЛНР», Болотов шукає фахівців, здатних полагодити зенітно­ракетний комплекс «Бук», що вийшов з ладу. Бойовики хочуть використовувати його для ефективного відбиття атак української армії. Тим часом українська сторона заявляє, що всі «Буки», які перебувають на озброєнні України, обліковані й терористи не захоплювали жодного з них. Тому постає запитання, звідки в «ЛНР» ця несправна техніка. Крім того, Болотов повідомив, що для прориву кільця українських сил навколо міста планується створити батальйон для боротьби з танками та системами «Град», а також доукомплектувати загони ППО. Він заявив, що на озброєнні «ЛНР» з'явився навіть свій СУ­25 – буцімто збитий і відновлений «інтелектуальною елітою Луганської республіки» літак Збройних Сил України. «Цікаво, яким клеєм приклеювали йому крила, відновлювали фюзеляж, у яких крамницях знаходили боєкомплект? – іронізують скептики. – З якого футбольного поля злітає цей літак? Найімовірніше, з території сусідньої держави».

***

Кільце навколо Луганська щодень звужується. Населенню дуже важко виживати в умовах війни. Оптимізму додає лише звістка про те, що українські війська відбили в бойовиків нові населені пункти. І так хочеться якнайшвидшого визволення!

Автор: Алла ПАВЛЕНКО