№15, серпень 2014
Положення про те, що мова – це визначальний чинник формування особисті і дієвий фактор державотворення для неупереджених завжди було аксіоматично-самозрозумілим, не викликало будь-яких заперечень і не спонукало до пошуку спеціальних підтверджувальних аргументів. Адже є очевидним, ствердженим життєвим досвідом кожної людини, що її входження у світ починалося з опанування мови матері, родини; згодом відкриття і щораз масштабніше освоєння довкілля, перебування в різних сферах соціуму змінювало її мовлення, ускладнювало й удосконалювало цей універсальний засіб підкорення світу. Упродовж свого життя людина не лише долає простір і час, а й постійно рухається (хоча зовні це малопомітно, а тому недостатньо усвідомлювано!) неозорими просторами мови, де існують свої стежки і магістралі, перепони, інколи доволі складні, майже фізично відчутні.
Поширений погляд, що опанування мови завершується одночасно із закінченням системного навчання (у школі, університеті), а далі настає етап переважно відтворення набутих знань і досвіду, є глибинно хибним: пізнання людиною мови й удосконалення прийомів мовокористування обривається лише з її останньою думкою й останнім подихом у цьому світі. Динаміка довкілля, реалій громадського, політичного буття та обставин приватного життя ставлять перед людиною завдання не тільки постійно змінювати обсяг і архітектоніку знань рідної мови – розширювати коло понять, базовий лексикон, прийоми творення усних і писемних текстів, а нерідко спонукають до заступлення в багатьох ситуаціях спілкування материнської мови іншою мовою, вимагають пристосування до нерідного мовного і культурного кодів, які раніше були малознаними чи й зовсім не відомими. Далеко не
завжди життєвий шлях людини сприяє збереженню нею материнської мови, в оперті на яку природно сформувалося її мислення, національне самоусвідомлення, уклався в систему словесних (мовних) позначень здобутий життєвий досвід, наповнений і переплетений особистим – оцінками, емоціями, спогадамиалюзіями. Особистість, яка підготовлена до розуміння сутності мови, у такій зміні свого мовного буття вбачає дарунок долі: зберігаючи пієтет до рідної мови, докладаючи зусилля до збереження доброго знання і навичок користування нею, вона опановує й нову мову та пов’язаний з нею новий інформаційний і культурний простір. Свідоме розширення кола мов, якими людина здатна послуговуватися, – це відкриття нових життєвих можливостей, формування широкого видноколу, зрештою – шлях збагачення й рідної мови, яка залишається при цьому незмінним об’єктом уваги й плекання кожним мовцем.
Мова формує особистість, сприяє упорядкуванню внутрішнього змісту її буття, підтримує зв’язок із колективним минулим і сучасним досвідом соціуму, а також урізноманітнює і передає емоційні стани людини, оформляє й стимулює її художню словесну творчість. Невидимими міріадами зв’язків мова тісно тримає людину в колі родини (навіть коли від родини залишилися лише спогади, пам’ять, обов’язково оповита мовними сигналамимаркерами, особливими словамивиразами батькаматері), стимулює відчуття належності до своєї нації, рідної землідержави з її минулим і сучасним.
Українська мова, яка є рідною для переважної більшості мешканців нашої держави, а зрозумілою фактично для всіх її громадян (спілкування українською мовою громадян України різних національностей не провокує непорозуміння, комунікативного бар’єру), виконує важливу роль засобу міжнаціонального спілкування, глибинної інтеграції в український соціум. У цьому полягає одне з призначень української мови як державної: забезпечити порозуміння між громадянами з різними материнськими мовами і різномовним первісним (чи набутим) мовним досвідом, інтегрувати через комунікацію в різних сферах громадського життя феєричну різність особистостей (щодо етнічної й первісної мовної належності, орієнтованості на відповідні культурні традиції, конфесійні пріоритети) в єдиний гармонійний злютований соціум. Для цього українська мова має необхідні формальні засоби: розвинену граматичну систему; розгалужений словниковий запас; розпрацьовані термінологічні підсистеми різних галузей знань, науки, професійної діяльності; величезний фонд текстів різних жанрів, стилів і стильових течій; важливою опорою функціонування й розвитку української мови є наукове забезпечення мовопізнання й мовокористування – ґрунтовні академічні і прикладні граматики, різнотипні словники, правописні довідники, самовчителі для охочих опанувати українську мову.
Міцність структури і перспективу розвитку в майбутньому української мови забезпечують:
– розвинена практика мовокористування в усіх комунікативних сферах, наявність глибокої в часі традиції творення писемних текстів (збереглися пам’ятки від кінця Х століття, а численні давні перлини словесності – «Слово про Ігорів похід», «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, оригінальні літописи та перекладні твори києворуської доби – досі продовжують дивувати досконалістю мови й вишуканістю думки);
– тісний зв’язок літературної мови з діалектами – середовищем збереження мовної пам’яті народу, живим природним джерелом вільної й неозорої щодо форм оприявнень народної словотворчості;
– традиція відкритості до переймання здобутків інших мов, запозичення іншомовних елементів та їх «фільтрування»припасування до структури української мови. Структурна розвиненість, стабільність і водночас змінність, динамізм – це ті якості української мови, які забезпечують їй роль інтегратора поліетнічного й різномовного соціуму України.
За епохи СРСР функцію засобу міжнаціонального спілкування в багатомовній країні виконувала російська мова, яка перетворилася на єдиний засіб спілкування для багатьох громадян цієї гіпердержави, заблокувавши чи й повністю знівелювавши зв’язок з рідномовним довкіллям, материнською мовою, спровокувавши глибинні зрушення свідомості та мовної компетентності значної частини мешканців неозорої держави. Це спостерігалося і в Україні як невід’ємній (політично, адміністративноорганізаційно й мовно) частині СРСР, хоча окремі загальносоюзні процеси (зокрема, у царині моделювання мовної ситуації) мали тут свої регіональні особливості.
Зі здобуттям незалежності України та конституційним утвердженням державного статусу української мови в нашій країні задекларовано, створено правову основу й розпочато перехід до суспільства з іншою мовною інфраструктурою – з українською мовою як центром силового поля мовного буття Держави. Зміна мовного орієнтиру України – з незаперечного домінування російської мови на державну українську мову – глибинно вплинула на актуалізацію національного самоусвідомлення значної частини української спільноти: відповіддю на одвічне запитання «хто ми і чиї ми діти?» стало чітке визначення національних і мовних пріоритетів, заступлення ідеологеми «єдиного радянського народу» з єдиною російською мовою націєцентричними орієнтирами, зпоміж яких центральне місце посіла українська мова.
Такі зміни в суспільстві для кожної людини не могли відбуватися непомітно і невідчутно, а для частини спільноти переросли в проблему. Виявилося, що на тлі переважання гармонійного узгодження складників ланцюжка взаємопов’язаних сутностей материнська мова – мова особистості – державна мова – національна самоідентифікація оприявнилися інші моделі поєднання цих складників. Зокрема, рідномовне довкілля і набутий упродовж років мовний (комунікативний) досвід людини виявився відмінним, не збіжним з мовою державною; часто різними є рідна мова і та мова, яку засвоєно в час активного набуття мовного досвіду, формування мовної компетенції; найчастіше новоосвоюваною була мова російська. Останнє (часткове чи повне заступлення рідної мови російською) донедавна в Україні було масовим, що стало наслідком цілеспрямованої й системно втілюваної в роки радянської влади кремлівської мовної політики з її визначальною метою – формуванням російськомовного суспільства, повним викоріненням чи маргіналізацією мов неросіян. Втіленню цієї ідеї було підпорядковано насамперед систему освіти (початкової, середньої та професійно зорієнтованої середньої спеціальної і вищої) та моделювання більшості сфер професійної діяльності як виключно російськомовних. Неможливість в Україні професійно реалізуватися українською мовою (що є один з потужних різновидів лінгвоциду) стала непорушною і всіляко заохочуваною нормою життя в епоху СРСР; ідеологічний, інформаційнопропагандивний супровід реалізації цих намірів був системним і тотальним, віртуозно відшліфованим.
Національномовними, зокрема українськомовними, зонами залишалися художня творчість значної частини письменників, обмежена кількісно і не співмірна з національним складом і потенційними запитами шкільна освіта, а також гуманітарна освіта в частині вишів (насамперед за фахом «українська філологія»). Цілеспрямоване деформування умов і простору функціонування української мови, тиск могутньої ідеологічної системи із широким застосуванням репресивних заходів (передусім проти спроб захистити українську мову як національну цінність, проявів національної гідності) формувало невиглядне, безперспективне майбутнє рідної мови українців, метастазами роз’їдало національну свідомість, історичну пам’ять.
Остаточному знищенню української мови (яке українське суспільство могло б прийняти як невідворотний доконаний факт), обмеженню сфери її функціонування до окремої територіальної зони (мовного гетто) чи професійного сегмента завадили кілька обставин, зокрема: глибока, остаточно не подолана несприятливими обставинами національна свідомість, збережена історична пам’ять значної частини української спільноти; заглиблені в час традиції української народної словесної творчості; визнані всім світом здобутки українськомовної писемності й літератури – твори національних геніїв Сковороди, Шевченка, Франка, Лесі Українки, блиск майстрів українського слова ХІХ–ХХ сторіч, зразки (хоча й нечисленні) українськомовної наукової продукції зпоза гуманітарної сфери; збереження (бодай у вельми редукованому вигляді) українськомовної церкви, а ще… жива традиція виборювання прав української мови, всього українського: від символічного Шевченкового «караюсь, мучуся … але не каюсь» аж до офірування життя – протестівсамоспалень (як вчинив на Чернечій горі 21 січня 1987 року незабутній Олекса Гірник!). Ця традиція склалася в умовах кількасотлітнього протистояння українцівбездержавників з неукраїнською державною зверхністю й чужомовним засиллям. Мовне, культурне протистояння й необхідність постійної оборони українського в Україні, мовне (як і культурне, релігійне) ламання й трансформації українців у минулому, неоднакова глибина цих процесів на різних теренах проросли в наш час відмінним ставленням до державної незалежності України, до змін мовного буття – творення нової мовної політики, запровадження нового мовного регулювання. Тому сьогодні маємо відчутні ускладнення й неоднозначності у розв’язанні проблем мовного життя в нашій державі, непростий, тернистий шлях до мовної гармонізації суспільства. Заширока амплітуда оцінок мовного стану й резонування мовних дискусій у суспільстві є закономірними наслідками складного деформованого мовного буття України впродовж тривалого часу; ці відгомони минувшини стали невід’ємним супроводом глибокого оновлення нашої держави, її руху до реальної незалежності на демократичних засадах. Мовні дискусії, пристрасті навколо питань мови, особливо щодо майбутнього української мови як державної й російської мови в Україні (мов інших національних меншин ніби й не існує в Україні, їх в запалі дискусій не згадують і до уваги не беруть!), посилюються й загострюються як зовнішнім тиском і відвертими втручаннямипровокаціями, так і кон’юнктуроюспекуляціями нашого політикуму, непослідовністю реалізації українськи зорієнтованої внутрішньої політики, її нерідко поверховістю, декларативністю, невкоріненістю в реальні масштабні дії. Звідси – численні міфи в оцінках української мови і мовної ситуації, не придатні до втілення пропонови законотворців й урядовців, відірвані від реальності форми, моделі розбудови українськомовного середовища. Водночас не бракувало в минулому і не бракує нині відвертого цілеспрямованого гальмування українськоцентричних проектів, заходів на підтримку й повноформатне удержавлення української мови на тлі активного й неприхованого лобіювання законотворчих та організаційних ініціатив, спрямованих на розпросторення приявності в Україні російської мови в статусі лінгвальної домінанти та неоміфології «русского мира».
Сьогодні важливо глибше зрозуміти характер і сутність мовної ситуації в Україні, витоки й можливі наслідки українськоросійського мовного протистояння, з яким як з першопричиною (чи то від необтяженості знаннями, чи з метою спровокувати й роздмухати міжнаціональну незгоду) пов’язують російськоукраїнський воєнний конфлікт останніх місяців, ба більше – цим цинічно намагаються виправдати російську агресію в східний регіон суверенної України.
У перші роки незалежності України перед будівничими нової Держави постала величезна кількість мовних проблем, розв’язання яких було можливе за умови опертя на глибоке наукове дослідження мовної ситуації, опрацьовані прогностичні моделі, за умови належного економічного, правового та інформаційного забезпечення всіх змін у цій сфері, пропонованих українському суспільству. Можемо лише пошкодувати, що багато рішень з мовних (ширше – гуманітарних) проблем у перші роки незалежності законодавці й виконавча влада часто приймали без уваги до позиції й оцінок науковців, без відповідного економічного забезпечення і з великим поспіхом; мовні закони часто ухвалювано методою пакетівкомпромісів, тобто «політичних домовленостей» різних партій. Не вистачало часу на зважене осмислення аргументів «за» і «проти», не було бажання дослухатися до аргументів фахівців, що уберегло б від поспішних половинчастих рішень, прийнятих нерідко з позицій «революційної доцільності». А ухвалення законів у формі парламентських «компромісних домовленостей» назагал виявилося малоефективним, оскільки має дуже мало спільного із системним і продуманим перспективним державотворенням на засадах верховенства права й справжньої демократії. Адже відомо, що там, де торги (особливо людей, випадкових у політиці), де науково обґрунтовану позицію заступлено візіямимареннями чи «приблизними знаннями», там нічого очікувати змін справжніх, глибоких, перспективних для становлення й зміцнення держави. Проте практика парламентського компромісу (вже як усталена норма) живе й розвивається й нині, через 23 роки нашої незалежності. Тому й сучасні спроби змінити законодавство про мови в Україні виявилися незграбними й ситуативно зумовленими, вкотре продемонстрували реагування на мінливу політику, а не чітке розуміння перспектив і моделей державотворення. І знову торги, хоча й змінилися учасники процесу і вельми виросли ставки...
Розв’язання основоположних питань суспільного життя не може мати успіху, якщо воно не виростає на власному ґрунті, а інспіроване ззовні. Останнє підтверджують настійливі спроби запровадити в Україні російську мову як другу державну: ці намагання не постали внаслідок внутрішнього мовного саморозвитку українського соціуму, а становлять важливу частину кремлівського геополітичного плану. Це елемент давно сформульованої концепції зміцнення Росії через розширення сфер її впливу. Мовний вплив – це складник багаторівневого системно спланованого впливутиску Росії на партнерів (радше – на чергові об’єкти нав’язливоневідступної зацікавленості). Внаслідок системного багаторічного медійного зомбування в масову свідомість українського соціуму вживлювали ідею історично закономірної й незворотної присутності російської мови в Україні, її месійність для українців. На це справно впродовж тривалого часу працювала й «п’ята колона» – хто за посадивинагороди, хто за реальну плату, хто внаслідок «непереобтяження» інтелектом та відповідальністю перед своїм народом. Це підтверджує і внесення до передвиборних програм окремих партій завдання удержавити російську мову в Україні, що далі у численних піардемонстраціях їхні лідери використовували як «наказволю виборців, голос народу».
Передумовою успіху російського медійного наступу в питаннях російської мови в Україні були дві обставини: перша – зрада влади, яка продала чи передала в неукраїнські руки майже весь медіапростір і цим посприяла формуванню антиукраїнської добре фінансованої системи зомбування соціуму; друга – наявність спадщини попередніх десятиліть радянської влади у формі цілеспрямованого зросійщення насамперед промислових регіонів через недопуск української мови до багатьох сфер виробництва, до армії й інших силових структур, багатьох сфер науки, державного управління; цьому було підпорядковано значно зросійщену систему освіти. Гіперцентралізація в СРСР, всевладний і всюдипроникний москвоцентризм мали закономірним наслідком гіперрусифікацію, за якої іншим мовам лишалася роль маргінальних декорацій, а словесні штампи про братерство мов і народів (як виявилося – братерство Авеля й Каїна!) мали знівелювати гостроту протиріч між словами (декларованою мовною політикою) і реальністю (мовною ситуацією в республіках СРСР).
Хто і що виграв і чи є виграш взагалі від такої мовної політики і мовної ситуації в СРСР? Однозначно, тривалий час вигравала сама держава, її політична система, бо російську мову було підпорядковано завданням зміцнення наддержави (згодом доля помстилася: саме протест проти гіперрусифікації став одним із прискорювачів наближення кінця цього політичного устрою й розпаду наддержави). Спершу також відчутно вигравала і сама російська мова, яку використовували на значно ширших просторах порівняно з її первісним «родовим гніздом», що давало змогу незмірно збільшити коло користувачів цією мовою й залучити до її творенняоновлення найталановитіших неросіян (згадаймо хоча б Чингіза Айтматова, Василя Бикова, Леоніда Вишеславського та інших активних російськомовних митців слова з неросіян, як і відомих учених з різних республік, які творили російською мовою…).
Проте таке розпросторення використання російської мови мало й негативні ефекти. Оскільки мова – це не тільки її технічний арсенал (слова, їх поєднання, звуковий лад, граматика), а насамперед передаваний нею величезний за обсягами культурний, інформаційний світ, що становить серцевину й кровоносну систему мови (нікому не потрібна мова, якою нічого сказати!), то російська мова на позаросійських просторах без підтримки рідного інформаційнокультурного й ментального середовищ поступово перетворювалася на суто технічний засіб, на недомову без національного підґрунтя природного саморозвитку. Якщо в Росії літературна мова співдіє з рідними (сільськими) діалектами і (міськими) напівдіалектамипросторіччям, які залишаються живильним середовищем її іманентного внутрішнього розвитку, то поза Росією такий доплив природно творених елементів російської мови відсутній. Урятувати ситуацію з «недоросійськістю» російської мови поза межами етнічної Росії не здатні ні школа, ні медіанаступи з Росії, бо позаросійські простори – це терени лише споживаннявикористання, а не оновлення й творення російської мови, це ареали її формального й смислового спотворення! На цих теренах поширені інші мови, інші корінні етноси зі своєю неповторною ментальністю, тут склалася інша історіякультура, зрештою – поширена неросійська діалектна база. Тому поза етнічними теренами Росії завжди бере і братиме гору питомоприродне неросійське мовне начало над привнесеним і завченим вторинним російським. За таких умов російська мова поза етнічними межами Росії, навіть за лояльних, зовні сприятливих обставин, приречена на втрату глибинних національних основ і змісту, а часто – і форми. Це не особливість існування й історичного розвою російської мови, це універсалія, закономірність, яка оприявнюється завжди, коли будьяка мова поширюється, переноситься на терени побутування іншої (інших) мов, на мовнокультурні простори іншого етносу.
Амплітуда розхитування норм російської літературної мови, її структури в реальному функціонуванні поза Росією, зокрема в Україні, виявилася надзвичайно широкою: на тлі елітарного володіння російською мовою (це мікроскопічно мала частка суспільства, яка постійно й цілеспрямовано працює над удосконаленням культури свого російського мовокористування) поширені різновиди мовлення тих, хто частково чи сповна втратив рідну українську й, не опанувавши посправжньому російську мову, оцінює своє мовлення як російське. Що це за формою, змістом і духом не російська мова, слухач переконується після першого ж промовленого речення; яскраві приклади такого мовлення демонструють багато депутатів різних рівнів, виступаючи з беззмістовними й безформними заготовленими «російськомовними» текстами. Не випадково, саме такі депутати творять живильне середовище оборонців російської мови як другої державної в Україні. Проте будьякий декрет про російську мову як другу державну, якби був ухвалений, не може змінити рівня володіння цією мовою, бо для справжнього її опанування необхідні значні інтелектуальні зусилля, системна праця впродовж десятиліть.
Сьогодні справжня мета «оборонців» російської мови в Україні – не захист прав наших громадян на використання цієї мови в різних сферах спілкування (бо такі права реалізуються сповна, що підтверджує щоденна практика), а недопущення повноформатного функціонування української мови як державної в Україні та посилення її ролі як інтегратора соціуму й чинника зміцнення суспільства; їхня мета – досягти відчутної мовної нестабільності в країні, створити потужне джерело напруги і водночас відвернути максимально більшу кількість громадян від українського ідейного осердя – розбудови Незалежної Української Держави.
Відчутного удару російській мові було завдано в кінці 80х років, на початку процесу розпаду СРСР, коли в етнографічне за суттю поняття (використовуване в статистичнопереписних операціях) російськомовне населення було вкладено правовий і політичний зміст. Це поняття охоплює громадян інших держав, які користуються російською мовою. Відповідно до специфічних, не зрозумілих світові моделей мислення кремлівських політиків, такі громадяни інших держав підлягають захистові Росії на рівні з громадянами РФ. Зауважимо, що навіть етнічні росіяни, ставши громадянами іншої держави, втрачають правову основу захисту Росії, бо захищати в правовому полі можна лише своїх громадян; про національно споріднених громадян інших держав можна і треба дбати, підтримуючи їхню історичну пам’ять, прагнення зберегти мову й традиції, проте не переступаючи меж законів держав проживання одноплемінників. Чи можна уявити, щоб Велика Британія заявила претензії до Канади чи США на тій лише підставі, що в цих країнах проживають англомовні громадяни, а Британії чимось не сподобалися мовні приписи цих держав?! Сьогоденні мовні претензії РФ до України – приклад абсурдного надуманого приводу для реалізації інших планів, з мовою ніяк не пов’язаних. Зазначимо, що на початку бурхливих 90х такій софістичній зміні змісту поняття «русскоязычное население» світова спільнота не надала належного значення, як не зауважила і далекосяжного своїм можливим використанням виразу «российское ближнее зарубежье». І лише згодом, коли «захист російськомовних громадян» інших суверенних держав Росія використала як привід для погроз, політичного тиску, шантажу (а у відносинах з Україною – вчинила прихованоявну агресію), створюючи й інтенсивно підживлюючи російськомовні протестні рухи в різних пострадянських суверенних державах, стало зрозумілим, що поняття «російськомовне населення» – це не риторична фігура, не термінологічна неточністьнедогляд, а давно визначена наступальна зброя для політичної, економічної й територіальної експансії, «пристойний» привід для затяжних міждержавних конфліктів, заготовлені набої для майбутніх воєн.
Тому будьякі кроки до запровадження російської мови як другої державної в Україні сьогодні та в найближчому майбутньому є вкрай ризикованими: вони здатні здетонувати новими протистояннями й війнами. Такий крок українських законотворців, до якого їх так послідовно підштовхують кремлівські ідеологи і що так наполегливо намагаються втілити прокремлівські депутати Верховної Ради України, – це шлях руйнування незалежної України, утвердження реального протекторату Росії над Україною з наступним її повним поглинанням. Створити ситуацію, коли в Україні буде дві державні мови, означає створити дві держави на одній території, які матимуть дві столиці, два центри управління – Київ і Москву. Цій самій меті – знищенню України як самостійної держави – підпорядковано і втілення такої бажаної для «п’ятої колони», інспірованої ззовні фрагментації України (названо федералізацією), що непомітно може бути реалізоване через так звану децентралізацію. (Пам’ятаймо, що наші політики досконало освоїли мистецтво езопового мовлення: говорячи про децентралізацію, можуть мати на увазі реальну федералізацію. А на практиці – просто продаватимуть Україну. Тихо, безгамірно, спершу частинами…)
Розв’язання мовного питання в Україні – процес складний, і триватиме він не одне десятиліття. Задля зняття зумисне створеної напруги в суспільстві сьогодні особливо актуальними є чітко визначені й прозорі сигнали дорожньої карти мовної розбудови України, очікувані від очільників нашої Держави. Цей планорієнтир мав би містити таке.
Поперше, необхідно було б ствердити непорушність положення Конституції України, її 10ї статті в тій частині, яка стосується української мови як державної: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України»; заключну частину цієї статті («В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин»), у якій виділено зпоміж мов меншин російську мову, необхідно згодом скоригувати, знявши таке виділення. Адже саме російськомовну складову мовної архітектоніки України сьогодні пропонують посилити шляхом надання російській мові статусу «особливої мови» чи «мови із спеціальним статусом», що суперечить чинній Конституції України, а в сьогоденних умовах може слугувати потужним каталізатором загострення протистояння в суспільстві. Така ясність позиції керівництва Держави відчутно знизить ефективність можливих політичних спекуляцій (особливо в період нових виборів до Верховної Ради України) навколо питань української мови як державної, пропонов надати статус другої державної чи офіційної або спеціальної російській мові.
Подруге, сьогодні вкрай актуальним залишається скасування закону КіваловаКолесніченка, який свого часу Національна академія наук України, багато інших (включно з міжнародними) центрів правової експертизи у своїх висновках рекомендували відхилити як конфліктогенний і антиукраїнський за прогнозованими домінантними наслідками. Сьогодні існує альтернативний законопроект, створений робочою групою під керівництвом Леоніда Кравчука (як форма блокування й заміни згаданого витвору Ківалова і Ко), у якому конструктивно узгоджено повноформатне утвердження й розпросторення функціонування української мови як державної з підтримкою мов меншин, включно з російською. Необхідно твердо усвідомити, що мовне будівництво належить до високозатратних суспільновагомих проектів. Вибудовування чи зміна інфраструктури поширення чи утвердження мови будьякої національної меншини, як і кардинальне трансформування функціонального поля української мови, передбачають значні фінансові вкладення, що в ближчій перспективі є нереальним. Тому всі плани мовних змін у Державі необхідно насамперед атестувати на тлі національного бюджету, і лише потім, чітко визначивши пріоритети і співвіднісши їх з реальними економічними можливостями, поетапно втілювати в життя.
Потретє, необхідно створити перспективну й несуперечливу державну програму мовного будівництва України, окрему повноформатну, а не в ролі сегмента чи додатка до програми гуманітарного розвитку. Мовна перебудова України – держави з такою складною і суперечливою мовною спадщиною – вимагає відповідної інфраструктури та спеціально підготовленого корпусу менеджерів з кола мовознавцівполітологів і управлінців, яких сьогодні, на жаль, ще не готують українські університети.
Реалізація зазначених першочергових завдань сприятиме переходу від романтичного візіонерства до реального державотворення в царині мовного будівництва, убезпечить проростання на ґрунті бездіяльності й імітацій руйнівних для України та української мови ідей.
Українська мова – могутня своїм структурним розмаїттям і багатовіковими осягненнямитрадиціями – вистояла в епохи бездержавності, чужомовного домінування й цілеспрямованого лінгвоциду, без належної підтримки й захисту пройшла тернистий шлях розвитку й удосконалення народоммовотворцем. Сьогодні, в Незалежній Україні, яка виборює своє європейське демократичне майбутнє, українська мова зміцнює свої позиції як мова державна, далі розвиває свою структуру й комунікативний потенціал, поступово набуває правобов’язків інтегратора багатонаціонального українського суспільства.
Автор: Павло ГРИЦЕНКО
Архів журналу Віче
![]() |
№2 |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Премʼєрка Данії: Росія – реальна загроза безпеки Європи, треба переозброюватись
Келлог розповів деталі візиту в Україну
Зеленський проти того, що членство України в НАТО прибирають з переговорів про "мир"
Шольц перед самітом у Парижі закликав Європу об’єднатись для підтримки України
США у Мюнхені вимагали від України негайно підписати угоду про надра для зустрічі з Венсом
ЗМІ: Німеччина проти відправки військ в Україну без залучення США
Екстрений саміт в Парижі: низка країн розчаровані, що їх не запросили
Зеленський: Україна не братиме участі в переговорах у Саудівській Аравії між РФ та США
Книги как инструмент развития мышления и творческих способностей
Інноваційні технології в пралках: як зберегти тканину й колір одягу