№13, липень 2014

Наука як джерело економічного зростання

Підвищення національної конкурентоспроможності та інноваційності економіки визначено на державному рівні одним із найважливіших стратегічних пріоритетів розвитку України. Досягнення цієї мети залежить від стану наукової і науково­технічної діяльності в країні та її регіонах. Наша країна ще зберігає досить вагомий інтелектуальний потенціал, здатний до генерації наукових ідей світового рівня і має сильні наукові школи з математики, інформатики, фізики, хімії, фізіології, медицини; унікальні технології з електрозварювання, ядерної фізики, радіоелектроніки, біотехнології, розроблення нових матеріалів, інформаційних технологій, засобів зв’язку та телекомунікацій. Україна належить до вісімки країн, спроможних забезпечити повний цикл проектування й виробництва авіакосмічної техніки; до п’ятірки країн з повним циклом виробництва танків; до десятки найсильніших у суднобудуванні країн світу. В нас розвинені й інші високотехнологічні галузі промисловості, зокрема, виробництво важкого машинобудування, енергетичного устаткування, приладобудування, а також окремі галузі порошкової та кольорової металургії. Все це – переконливий доказ значних можливостей України в переході до нового технологічного способу виробництва1.

Однак, незважаючи на високі оцінки українського наукового потенціалу, рівень його впливу на економічне зростання залишається незначним. Проблема доведення нових знань до стадії виробництва і комерційного використання стала однією з найгостріших для вітчизняної науки. Ще за радянських часів етап дослідно­конструкторських робіт, що поєднує науку з виробництвом, був найслабкішою ланкою в інноваційному ланцюзі, на який в Україні виділяли 30–40% усіх асигнувань. І хоча фінансування науки в СРСР тоді (приблизно 3% ВВП) досягало рівня провідних країн світу, це не забезпечувало ефективного використання результатів досліджень і розроблень, з яких лише 30% були застосовані в галузях промисловості. Причому 80% нових розробок впроваджували тільки на одному підприємстві, менш як 20% – на 3–4 підприємствах і всього 0,6% – на п'яти і більше підприємствах2.

Така ситуація зумовлена історичною моделлю відносин між державою, наукою і освітою, що склалася в колишньому СРСР. Так, у політично ізольованому Радянському Союзі в умовах постійного нарощування військової моці займалися розвитком самодостатньої наукової бази, необхідної, насамперед, для створення нового озброєння. Через це більшість кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів спрямовували в академічний і галузевий сектори науки на розвиток військово­промислового комплексу, ядерної енергетики, ракетобудування, космічної техніки. В таких умовах вища школа виконувала завдання підготовки фахівців середньої кваліфікації, що, зрештою, призвело до недооцінки наукових досліджень у ВНЗ і відокремлення їх від науково­дослідних установ.

Водночас галузева наука, що виступала державним замовником конкретних фундаментальних і прикладних досліджень, була єднальною ланкою між промисловістю і академічними інститутами. По суті, прикладну науку винесли за межі виробничого сектору. А наукова сфера формувалася шляхом виділення проектних і конструкторських організацій, дослідно­експериментальних виробництв і дослідних заводів у самостійні структури, розробки яких впроваджувалися одночасно на багатьох підприємствах. Тож виробництво було зосереджене в одних руках, а результати наукових досліджень – в інших.

Після розвалу Радянського Союзу незалежна Україна мала і неабиякий науково­технічний потенціал, і чимало видатних науковців, розробників та винахідників. Але підприємства не виявляли зацікавленості в запровадженні нових розробок, та ніхто й не спонукав їх до цього, що й спричинило падіння затребуваності української науки. Хай там як, а в радянські часи всі управлінські рішення приймали у вищих інстанціях та доводили їх науковцям і підприємствам до виконання. А в наступний період без ринкового попиту, коли виконані дослідження й розробки фактично залишалися незатребуваними, не було можливості отримувати прибуток і вибудовувати інноваційний вектор змін в українському суспільстві.

Однією з основних проблем, що гальмує інноваційний розвиток економіки, є неналежний рівень бюд­жетного фінансування науки. Чинна система фінансування науково­дослідних і дослідно­конструкторських робіт (НДДКР) не передбачає доведення наукових розробок до їх комерційного використання. Протягом останніх років фінансування науки відчутно не дотягує до порогового значення (понад 0,9% ВВП), починаючи з якого вона може істотно впливати на розвиток економіки.

Бюджетне фінансування наукових досліджень відбувається шляхом базового і програмно­цільового фінансування.

Відповідно до Закону4, базове фінансування надається для забезпечення: 1) фундаментальних наукових досліджень; 2) найважливіших для держави напрямів досліджень, зокрема в інтересах національної безпеки й оборони;
3) розвитку інфраструктури наукової і науково­технічної діяльності; 4) збереження наукових об'єктів, що становлять національне надбання; 5) підготовки наукових кадрів.

Програмно­цільове фінансування відбувається на конкурсній основі для: 1) виконання науково­технічних програм і окремих розроблень, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки й техніки; 2) забезпечення проведення найважливіших прикладних науково­технічних розробок за державним замовленням5 тощо.

Механізм програмно­цільового фінансування передбачає використання:

— державних грантів для підтримки державою тих R&D (Research & Development: науково­дослідні та дослідно­конструкторські роботи), результати яких не визначені або не можуть принести безпосередню вигоду в майбутньому. Зокрема в ЄС переважну більшість заходів проводять завдяки прямій підтримці грантами й позиками зі Структурних фондів;

— державних замовлень (конт­рактів), якщо результати R&D приносять безпосередню користь державі;

— кооперативних угод – одного з основних інструментів підтримки кооперації державного і приватного секторів економіки не лише в країнах ЄС, а й у США, де він був вперше запроваджений. Для таких угод, як і для гранта, не треба заздалегідь задавати конкретний результат, вони чітко розподіляють права і обов’язки між учасниками угоди, але, на відміну від гранта, передбачають право держави контролювати хід виконання робіт.

Наразі в Україні такі інструменти малорозвинені. Не сприяє їх поширенню й ускладнена процедура обслуговування Державним казначейством України спецрахунків, з яких фінансується діяльність наукових організацій і вищих навчальних закладів. Щоб змінити ситуацію на краще, треба, передовсім, законодавчо забезпечити застосування цих інструментів у практиці управління науковою і науково­технічною сферою держави.

Недофінансування наукової сфери послаблює її зв'язок із реальним виробництвом, призводить до втрати багатьох наукових і прикладних напрямів досліджень. Тому для того, щоб сфера НДДКР могла продукувати якісні зміни в економіці, потрібні значні фінансові вливання, зокрема за рахунок коштів бізнес­структур. Практика розвинених країн свідчить про значну частку бізнесу в загальних витратах на НДДКР: в Японії вона становить 77,9%, США – 71,9, Китаї – 72,3, у середньому по ЄС – 61,8% (зокрема, в Люксембургу – 70,7, Швеції – 68,7, Данії і Австрії – 68,4, Ірландії – 68,2, Німеччині – 67,4, Бельгії – 67,0, Великої Британії – 62,4)6. В Україні за останні п'ятнадцять років найбільшу частку фінансування НДДКР за рахунок коштів вітчизняних замовників зафіксовано в 2000 році. Становила вона 38,4% від загального обсягу фінансування. У наступні роки так і не вдалося перевищити або навіть зберегти значення цього показника на досягнутому рівні, навпаки, воно невпинно зменшувалося і в 2012 році становило лише 23,3% (табл. 2).

Хронічне недофінансування сфери НДДКР підриває цілісність її структури, продовжує виснажувати кадровий потенціал: упродовж останніх років чисельність співробітників наукових організацій скоротилася на 12,2%, зокрема дослідників – на 10,9%. Левову частку витрат на виконання наукових і науково­технічних робіт власними силами організацій спрямовують на оплату праці працівників, фактично зводячи нанівець оновлення парку наукових приладів і устаткування. Так, близько 75% наукового обладнання науково­дослідних організацій і лабораторій НАН України експлуатується понад 15 років. Для порівняння: в розвинених країнах термін експлуатації такого обладнання не перевищує п’яти­семи років7.

Для того, щоб посилилася конкурентоспроможність вітчизняної наукової сфери, а сама вона стала головним джерелом економічного зростання, треба, на наш погляд, забезпечити виконання комплексу заходів, які передбачають:

– нарощування поетапно, протягом 2014–2020 років, частки бюд­жетного фінансування наукової та науково­технічної діяльності до законодавчо встановленого рівня в 1,7% ВВП;

– удосконалення нормативно­правової бази у сфері наукової і науково­технічної діяльності, зокрема з проблем використання прав на результати наукової і науково­технічної діяльності, які були отримані за кошти Держбюджету України. Так, у законах України «Про Науковий парк «Київська політехніка» і «Про наукові парки» вперше йдеться про встановлення правового режиму майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності, створені за рахунок кош­тів державного бюджету. Втім, конкретні механізми комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності не прописані, що потребує їх доопрацювання;

– розвиток широкого фронту фундаментальних досліджень й підвищення їх ролі в соціально­економічному розвитку регіонів країни, адресна фінансова підтримка наукових шкіл, у яких зосереджено вагомий інтелектуальний потенціал;

– посилення маркетингової складової наукової і науково­технічної діяльності, підвищення орієнтації наукових досліджень і розроблень на платоспроможний попит промислового сектору економіки. Для цього необхідно запровадити моніторинг поточних і прогнозування перспективних потреб ринку в нових видах продукції (послуг), прогресивних технологічних процесах виробництва, організаційних і маркетингових інноваціях;

– проведення інвентаризації чинних організаційних форм спів­праці науки і промислового сектору економіки, за результатами якої необхідно підготувати пропозиції щодо підвищення продуктивності їх діяльності та поповнення переліку таких форм новими, що базуються на принципах державно­приватного партнерства, зокрема технологічних платформ. У зв’язку з цим доцільно доопрацювати й надати чинності розробленому в 2012 році Держінформнаукою України проекту розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції формування Технологічних платформ в Україні»9;

– використання податкових і фінансово­кредитних інструментів залучення коштів приватного сектору економіки в наукову і науково­технічну діяльність: списання витрат на проведення досліджень і розроб­лень, що зменшує базу для оподаткування; звільнення від сплати окремих податків; зниження ставок податків; надання податкових кредитів; запровадження механізмів прискореної амортизації основних засобів і нематеріальних активів; безвідсоткове кредитування;

– сприяння розвитку фінансово­кредитних інститутів, зокрема, венчурних компаній, інвестиційних фондів для активізації підтримки недержавними інвесторами наукової і науково­технічної діяльності;

– виділення в Держбюджеті України окремих програм із конкурсного фінансування НДДКР для підвищення рівня конкуренції та розширення кола претендентів на отримання коштів;

– забезпечення доступності інформації про конкурси для всіх учасників наукової і науково­технічної діяльності зі створенням спеціальної Інтернет­сторінки, на якій розміщувалася б інформація про поточні наукові конкурси, результати проведення попередніх конкурсів і звіти про науково­дослідну роботу з виконання конкурсних робіт;

– звільнення установ—виконавців НДДКР за госпдоговірною тематикою від сплати податку на додану вартість, що істотно підвищило б кількість замовників НДДКР та стимулювало б виконавців госпдоговірних тем у наукових установах;

– сприяння розвитку наявних і створення відсутніх елементів інноваційної інфраструктури в системі наукових установ – цент­рів трансферу технологій, наукових і технологічних парків, бізнес­інкубаторів, консультативних центрів тощо для передачі знань від їх виробників до споживачів, усунення технологічних «пасток» між ланками інноваційного процесу.

Завдяки реалізації запропонованих заходів в сьогоднішніх умовах глобалізації, наука, як головний економіко­відтворювальний чинник, надасть нашій країні можливість забезпечувати свій розвиток за рахунок вдосконалення наявних технологій, техніки та застосування принципово нових наукових досягнень.

______________________

1 Амоша О. І. Інтеграція науки, освіти і виробництва як стратегічний напрям формування інноваційної економіки / О. І. Амоша, А. І. Землянкін, І. Ю. Підоричева // Прометей: регіон. зб. наук. праць з економіки. – Донецьк: ІЕП НАН України, ДЕГІ, 2012. – № 3. – С. 56—67.

2 Онопрієнко М. В. Оцінка інноваційних спроможностей дослідно­виробничої бази НАН України / М. В. Онопрієнко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://iee.org.ua/files/alushta/64­onoprienko­ozinka_inn.pdf

3 Яцків Я. С. Науково­технологічна сфера України. Загальна характеристика / Я. С. Яцків // Науковий світ. – 2004. – № 5. – С. 8—13.

4 Закон України «Про наукову і науково­технічну діяльність» від 13.12.1991 р. № 1977­XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1977­12 (редакція від 05.12.2012 р.).

5 Там само.

6 Innovation Union Scoreboard 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://ec.europa.eu/enterprise/policies/innovation/files/ius­2011_en.pdfр, р. 62—63; OECD in Figures 2009. Science and technology [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://dx.doi.org/10.1787/oif­2009­en, р. 38—39.

7 Національна академія наук України. Короткий річний звіт за 2012 р. – К.: ВТС Принт, 2013. – 32 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nas.gov.ua/text/report/2012ua.pdf, с. 5.

8 Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. / Держкомстат. – К., 2003. – 274 с., с. 72; Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. – К.: ДП «Інформаційно­видавничий центр Держстату України», 2005. – 362 с., с. 95; Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. – К.: ДП «Інформаційно­видавничий центр Держстату України», 2008. – 361 с., с. 89; Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. – К.: ДП «Інформаційно­видавничий центр Держстату України», 2010. – 347 с., с. 67; Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. – К.: ДП «Інформаційно­видавничий центр Держстату України», 2011. – 282 с., с. 81; Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. – К.: ДП «Інформаційно­видавничий центр Держстату України», 2013. – 287 с., с. 77; Статистичний щорічник України за 2012 р. / Державна служба статистики України; за ред. Осауленка О. Г. – К.: ТОВ «Август Трейд», 2013. – 552 с., с. 30.

9 Інформаційно­аналітичний звіт «Про діяльність Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України у 2012 році». – К., 2013. – 76 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dknii.gov.ua/?q=node/1192, с. 8.

Автори: Анатолій ЗЕМЛЯНКІН, Ірина ПІДОРИЧЕВА

Останні новини

Зеленський відкинув ультиматум Путіна: Він займається відродженням нацизму Сьогодні, 15 червня

Данія підписала меморандум про закупівлю зброї в українських виробників Вчора, 14 червня

Канада оголосила черговий пакет санкцій проти Росії Вчора, 14 червня

Україна та США підписали 10-річну безпекову угоду Вчора, 14 червня

Зеленський: Угода зі США містить положення щодо поставок Patriot та F-16 Вчора, 14 червня

Безпекову угоду України з США винесуть в Конгрес, вона буде юридично зобов’язуючою – Жовква Вчора, 14 червня

WP: У США визнають, що Трамп зможе скасувати безпекову угоду з Україною Вчора, 14 червня

На полях саміту G7 Україна підпише безпекову угоду також з Японією Вчора, 14 червня

Пісторіус: Німеччина передає Україні чверть своїх систем Patriot, більше - не може Вчора, 14 червня

Україна та Японія підписали безпекову угоду 13 червня