№13, липень 2014

Ера теплосердяЕра теплосердя

День у день 84 ангели-надомники долають кілометри столичних відстаней, купують продукти, ліки, готують їжу безпорадним дорослим дітям

Цей непримітний будинок захований у соснах і хмарочосах неподалік станції столичної підземки «Житомирська». За хвилину знаходимо штаб-квартиру людей найвищого ступеню чуйності – з огляду на байдужий світ, в якому обертаємось. Міський територіальний центр соціального обслуговування для Києва унікальний тим, що виключно його персонал працює з інвалідами, котрі мають психічні захворювання.

***

Коли поринаєш у коловерть життєвих сценаріїв, за якими можна фільмувати трагедійне кіно, як ніколи зухвалим видається припущення, мовляв, у самотності й хвороби саме на мене немає планів. І банальне «зі мною того не станеться» наражається на не менш банальне: «не зарікайся!»

Ядро міського центру – спеціалізоване відділення соціальної допомоги вдома: воно народилося заради експерименту ще 1997 року. Його завідувач Олена Вдовенко, професійний психолог, працює тут з 1999­го. За 15 років бачила всяке­всіляке.

– Чи можна сказати, що функції психіатричних лікарень, які нині через фінансово­побутові труднощі не мають змоги подов­гу утримувати хворих, держава делегувала вам?

– Так. Нині актуальна така тенденція: пацієнти, котрі можуть жити вдома, мають жити вдома. Звичайно, їм допомагає соціальний робітник. У диспансерах люди часом перебувають подовгу, лише тому, що їх нема кому доглядати, – пояснює Олена Миколаївна.

– Але ж до цих пацієнтів соціальні центри ще не так давно не мали доступу.

– Це так. До певного моменту не існувало соціальної допомоги психіат­ричним хворим від держави. Ці люди були ізгоями. І лише 29 грудня 2009 року вийшла Постанова Кабінету Міністрів № 1417 «Деякі питання діяльності територіальних центрів соціального обслуговування (надання соціальних послуг)», що законодавчо закріпила права цього різновиду інвалідів на послуги таких служб, як наша.

– Проте завдяки тому, що колишнім розпорядженням КМДА ваше відділення долучилося до благородної справи значно раніше, його працівники роками полегшували непросте буття багатьом киянам.

– Коли все починалося, ми не знали, як працювати з такими підопічними. Вчилися на своєму досвіді. Соціальні робітники, котрі потрапляли до нас на роботу, загальні навички мали, проте обов’язково стажувалися в Святошинському жіночому психоневрологічному інтернаті. І, що важливо, жоден із наших новобранців не відмовився від свого вибору. А піклуємось ми про інвалідів I–III групи. Стартовий вік тих, кого беремо під своє крило, – 18 років. Близько 40 людей мають понад 80 років. Є в нас старенькі й за 90. Загалом спецвідділення охоплює послугами 735 людей, з них 183 – інваліди дитинства.

До речі, співпрацюємо із п’ятьма столичними диспансерами. Усі лікарі про нас знають. (Наші контакти є на сайтах КМДА, Святошинської РДА).

Із листів

«Шкодую, що не звернулася до вас на 10 років раніше. Уважні, доб­рі, чуйні. Я можу сипати епітетами до нескінченності. Завдяки вам я згадала, яка прекрасна Володимирська гірка. Добра вам!». Ганна М.

«Після перелому шийки стегна мені зробили операцію. Довго лежала. Соцпрацівник буквально виняньчила мене, мила, годувала, варила... Ваша служба забезпечила мене ходунками і кріслом. Спасибі, що ви є». Зоя Д.

***

У процесі осягання нової справи колеги, збираючись, словесно препарували різні випадки. Стаючи протягом кількох відвідин пі­допічного ледь не членом його сім’ї, соцробітники чули на свою адресу: «моя няня», «моя Танька» й подекуди втрачали відчуття необхідної в таких ситуаціях дистанції. Приміром, співробітниця центру одного разу мимохіть поскаржилася дідусеві, якого доглядала, на біль у боці. Дідусь припустив, що це, певне, печінка, й порадив попити якусь травичку. Коли за кілька днів соцробітник ступила на поріг цього помешкання, її зустріла дивна тирада: «Я вас проконсультував. Моя консультація коштує 30 гривень. Якби був лікарем, коштувала б 50». Звісно, ошелешена жінка йому не заплатила, й наступного разу зіштовхнулася зі справжньою агресію. «Пожежу» загасили лише тоді, коли робітницю замінили на іншу. А для себе зробили висновок: ніколи не говоримо про свої болячки.

...День у день 84 ангели­надомники долають кілометри столичних відстаней, купують продукти, ліки, готують їжу безпорадним дорослим дітям («на руках» у кожного таких – 6–8). Прибирають, миють вікна, перуть. Викликають лікаря. Супроводжують у різні інстанції. Збирають документи для оформлення субсидій. Контактують із диспансерами. Відвідують хворого в лікарні. Беруть участь у батьківських зборах (якщо підопічний має дітей­школяриків). Навіть консервують городину. І це – аж ніяк не повний спектр побутових та соціальних діянь, про які дізнаємося у відділенні центру. Інші його підрозділи, до слова, надають транспортні послуги, здобувають для нужденних гуманітарну й натуральну допомогу.

Олена Вдовенко підтверджує гіпотезу кореспондента, що на цій ниві спроможні працювати винятково місіонери за покликанням – з огляду на менш ніж скромну зарплатню та специфічний фронт робіт.

– Ніколи й не подумала б, що до вас на роботу йдуть не схильні до багатотонної душевної праці.

– Сюди влаштовуються не тому, що немає іншої роботи. Наші кадри – це направду добрі люди. Тут докорінно змінюється світогляд. Одного разу зайшла з колегою в кафе. До нас підсів безхатченко. Ми випили каву й констатували, що таке сусідство нас давно не лякає. Адже по­іншому, терплячіше ставимося до людей. Краще їх розуміємо. У переважній більшості наші підопічні не завжди були такими, їхнє життя розладналося. Нерідко в роботі стикаємося із жебраками, які тамують голод склянкою гарячої води. У хворих, з якими маємо справу, пенсії мінімальні. А ще майже всі вони – на підтримувальному лікуванні. І щороку перелік безкош­товних ліків меншає.

– Чи буває, що лікарня лукавить, відпускаючи «в люди» пацієнтів, проблемніших, ніж позначено в довідці?

– Ні. Психіатр дає рекомендації щодо обслуговування хворого вдома, коли не бачить приводу для подальшого утримання в стаціонарі, адже загострення минуло. Але той самий психіатр несе відповідальність за написане в документі. І водночас жоден лікар не гарантує, що пацієнт не поводитиметься специфічно, навіть агресивно. Коли, наприклад, ідеться про ізольованого підопічного, кот­рий не полишає території помешкання, не платить за квартиру, не ходить за продуктами, психіатр пише вердикт: «Обслуговування до дверей». Тоді ми приносимо все необхідне до порога і при цьому не наражаємося на небезпеку.

– Трапляється, що разом із хворою дитиною ізольованими від світу є також її батьки...

– Стосовно сімей, де психічно хворі мешкають разом із рідними, подекуди спостерігаємо ситуації складніші за ті, в яких фігурують підопічні, котрі живуть усамітнено. Нервова система близької людини вкрай зношена. Важко зрозуміти, кому реально гірше – їй чи дитині. З одного боку, матері морально виснажені, бо щодня бачать хворобу свого чада, а з другого – вони є дуже стійкими. Ми жодну з них не вмовили, щоб оформила дитину в інтернат. Жодну! Няньчать до останнього. Хоча часто ця мама має купу власних недуг, навіть інколи не може вийти з квартири, щоб відвідати лікаря, піти в аптеку, не кажучи вже про лікування в санаторії, відпочинок.

Приміром, одна така пані нам пожалілася, коли в неї заболіло серце. Її майже 40­річний син зачинений у кімнаті. Коли настає час його годувати, мама відчиняє двері і ставить тарілку з їжею на шмат клейонки, що лежить на підлозі. Мама прибирає та йде. А він з­за дверей слухає, чи ходить хтось домом. Є кроки – він поводиться сумирно. А якщо тиша – несамовито грюкає, буянить. Тож наш соцробітник приходив і залишався в квартирі, допоки ця мати бігала до лікаря.

Із листів

«Моя жахлива няня мені дуже потрібна. Мені її ще вчити і вчити. А кому ж мені мізки прочищати, якщо не їй?.. Ваша служба необхідна». Валентина П.

***

Соцробітники – не держслужбовці, а звичайні бюджетники. Раніше вони мали службове посвідчення для безкоштовного проїзду в громадському транспорті. Потім, унаслідок різних реформ із затягування пасків, це право потроху випарувалося. Зарплатня, зрозуміло, не покриє витрат на численні роз’їзди столицею... Тепер з'явилася картка киянина. Вона дає право цій категорії працівників на безкоштовні поїздки в мет­ро.

Олена Вдовенко розповідає сюжет за сюжетом зовсім не задля того, щоб нажахати журналіста або читачів. Передусім бажає, щоб суспільство було уважним і лояльним до хворих такого профілю. Бо ж у кожного з нас є своє слабке місце. І ніхто не знає, що з ним буде завтра. «В одного розум помутився, бо сина вбили, – співрозмовниця ілюструє свої міркування життєвими історіями. – Інша, балерина, впала спиною з висоти, і також поповнила лави клієнтів відділення. А ці маленькі­близнючки віддали себе циркові, а тепер – також серед тих, кого тримають на плаву соціальні робітники... Усі вони живуть серед нас і мають право на допомогу!».

– Серед нас і, до того ж, зовсім поруч. Їхні квартири – по сусідству...

– Квартирне питання в контексті наших підопічних – вельми багатошарове. Ці люди, часто самотні, як ми вже казали, мають свої пристрасті, скажімо, звідусіль несуть до свого житла банки, коробки, сміття. Сусіди скаржаться. Але ж людину не закриєш у клітку. Проблема ще й у нечіткому розподілі функцій між різними структурами, тоді як ЖЕК має робити стосовно хворого ось це, міліція – ось це, соцслужба – ось це, санстанція – ось це... В одного дядечка із нашої цільової групи забився туалет. Прийшли сантехніки й побачили: ага, дядечко не сповна розуму. За їхньою логікою, якщо прочистити унітаз, він його завтра знову заб'є, тому замість ремонту перекрили воду. Наслідки – ще драматичніші. Сусіди тривалий час терпіли сморід. Терпець увірвався. Виявляється, той чоловік, якому перекрили воду, взимку ходив у туалет у назбирані коробки (влітку бігав у кущі). До квартири соціальні робітники зайшли у протигазах. Коли підняли коробки, з них кинулися врозсип сотні мишенят. Ми викликали міліцію, ЖЕК. Я просила: відкрийте воду! Станьте, врешті, на наш бік! Від нас приходить жінка, в договорі у неї написано: підмести, помити. Але це не означає, що вона має унітаз чистити. У ЖЕКу почали з нами торгуватися: «Якщо винесете сміття й помиєте туалет, так вже тому й бути, проб'ємо його». І ми вивезли 11 контейнерів сміття. Двірник лютував: ви забили мені всі контейнери, а сміттєвики приїздять один раз на тиждень.

– Можливо, даються взнаки прогалини в нормативній базі?

– Так, нюанси не прописані в нормативах. Маємо придумувати власні виходи. Тоді як потрібна співпраця із санепідемстанцією стосовно санітарної обробки приміщень, з ЖЕКом – щодо проведення ремонтних та сантехнічних робіт, з міліцією – стосовно захисту прав людини, із закладом охорони здоров’я – щодо медичної допомоги.

– Певне, стаєте свідками фіктивних шлюбів? Адже ваші підопічні – дичина для тих, хто бажає заволодіти чужою нерухомістю.

– Однак звинуватити когось у цьому дуже непросто. На наших очах старенький і дуже хворий пі­допічний зібрався одружуватися з молодицею. Різниця у віці – шалена. Зрозуміло, що для нього це – короткий шлях залишитися без житла. Видно було, що соцробітник дуже заважає його «нареченій». Тому вона дідуся «накрутила», і він написав заяву із проханням зняти його з нашого обслуговування. Я звернулася до ЖЕКу, щоб там не давали жодних довідок стосовно квартири. Мені відповіли, що в кожної людини є право одружуватися, розлучатися. В результаті дівчина квартиру продала, купила собі іншу. А «коханого» відправила до родичів у село.

Розмірковуючи про почуте, поволі здогадуєшся, що ера теплих сердець – не майбутнє, не фікція. Це – вже реальність, яку творять звичайні­незвичайні добряки.

На останніх тактах бесіди Олена Миколаївна згадала уроки колег­психологів: «Вони нас вчать, що професійні проблеми для нас ­ це пальто, і ми після роботи маємо зняти це пальто і поринути у власні справи. Тому що ми – теж живі люди, маємо свої проблеми... Ну ніяк у нас не виходить зняти це пальто!».

Із листів

«Чи чув хто­небудь, щоб нагородили або відзначили працівника соціальної служби? І я такого не знаю. Але знаю, що існує ця служба, щоб совість не заважала можновладцям спати. Ще б пак. Можна на всіх перехрестях галасувати, як турбуються в нашій країні про хворих пенсіонерів. У багатьох із нас не залишилося нікого і нічого. Ну «нікого» – це зрозуміло всім. А ось «нічого» – потрібно пояснити: це коли не знаєш, за що зачепитися. Інтереси, вбрання і навіть книжки – все це вже померло. А ти ще живеш на цьому «кладовищі». І тільки думка – «Сьогодні прийде моя дівчинка!» – робить цей день подією. І оскільки вже випала така оказія, хочу подякувати вам, дорогі мої люди, з 2004 року присутні в моєму окаянному житті, які роблять його на порядок міцнішим і комфортнішим... Обурливі ваші зарплати. І мені пригадується жарт: зарплата, а ти знаєш, що я працюю?» Алла Б.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Останні новини

Зеленський відкинув ультиматум Путіна: Він займається відродженням нацизму Сьогодні, 15 червня

Данія підписала меморандум про закупівлю зброї в українських виробників Вчора, 14 червня

Канада оголосила черговий пакет санкцій проти Росії Вчора, 14 червня

Україна та США підписали 10-річну безпекову угоду Вчора, 14 червня

Зеленський: Угода зі США містить положення щодо поставок Patriot та F-16 Вчора, 14 червня

Безпекову угоду України з США винесуть в Конгрес, вона буде юридично зобов’язуючою – Жовква Вчора, 14 червня

WP: У США визнають, що Трамп зможе скасувати безпекову угоду з Україною Вчора, 14 червня

На полях саміту G7 Україна підпише безпекову угоду також з Японією Вчора, 14 червня

Пісторіус: Німеччина передає Україні чверть своїх систем Patriot, більше - не може Вчора, 14 червня

Україна та Японія підписали безпекову угоду 13 червня