Ера теплосердя

День у день 84 ангели-надомники долають кілометри столичних відстаней, купують продукти, ліки, готують їжу безпорадним дорослим дітям

Цей непримітний будинок захований у соснах і хмарочосах неподалік станції столичної підземки «Житомирська». За хвилину знаходимо штаб-квартиру людей найвищого ступеню чуйності – з огляду на байдужий світ, в якому обертаємось. Міський територіальний центр соціального обслуговування для Києва унікальний тим, що виключно його персонал працює з інвалідами, котрі мають психічні захворювання.

***

Коли поринаєш у коловерть життєвих сценаріїв, за якими можна фільмувати трагедійне кіно, як ніколи зухвалим видається припущення, мовляв, у самотності й хвороби саме на мене немає планів. І банальне «зі мною того не станеться» наражається на не менш банальне: «не зарікайся!»

Ядро міського центру – спеціалізоване відділення соціальної допомоги вдома: воно народилося заради експерименту ще 1997 року. Його завідувач Олена Вдовенко, професійний психолог, працює тут з 1999­го. За 15 років бачила всяке­всіляке.

– Так. Нині актуальна така тенденція: пацієнти, котрі можуть жити вдома, мають жити вдома. Звичайно, їм допомагає соціальний робітник. У диспансерах люди часом перебувають подовгу, лише тому, що їх нема кому доглядати, – пояснює Олена Миколаївна.

– Це так. До певного моменту не існувало соціальної допомоги психіат­ричним хворим від держави. Ці люди були ізгоями. І лише 29 грудня 2009 року вийшла Постанова Кабінету Міністрів № 1417 «Деякі питання діяльності територіальних центрів соціального обслуговування (надання соціальних послуг)», що законодавчо закріпила права цього різновиду інвалідів на послуги таких служб, як наша.

– Коли все починалося, ми не знали, як працювати з такими підопічними. Вчилися на своєму досвіді. Соціальні робітники, котрі потрапляли до нас на роботу, загальні навички мали, проте обов’язково стажувалися в Святошинському жіночому психоневрологічному інтернаті. І, що важливо, жоден із наших новобранців не відмовився від свого вибору. А піклуємось ми про інвалідів I–III групи. Стартовий вік тих, кого беремо під своє крило, – 18 років. Близько 40 людей мають понад 80 років. Є в нас старенькі й за 90. Загалом спецвідділення охоплює послугами 735 людей, з них 183 – інваліди дитинства.

До речі, співпрацюємо із п’ятьма столичними диспансерами. Усі лікарі про нас знають. (Наші контакти є на сайтах КМДА, Святошинської РДА).

«Шкодую, що не звернулася до вас на 10 років раніше. Уважні, доб­рі, чуйні. Я можу сипати епітетами до нескінченності. Завдяки вам я згадала, яка прекрасна Володимирська гірка. Добра вам!». Ганна М.

«Після перелому шийки стегна мені зробили операцію. Довго лежала. Соцпрацівник буквально виняньчила мене, мила, годувала, варила... Ваша служба забезпечила мене ходунками і кріслом. Спасибі, що ви є». Зоя Д.

***

– Сюди влаштовуються не тому, що немає іншої роботи. Наші кадри – це направду добрі люди. Тут докорінно змінюється світогляд. Одного разу зайшла з колегою в кафе. До нас підсів безхатченко. Ми випили каву й констатували, що таке сусідство нас давно не лякає. Адже по­іншому, терплячіше ставимося до людей. Краще їх розуміємо. У переважній більшості наші підопічні не завжди були такими, їхнє життя розладналося. Нерідко в роботі стикаємося із жебраками, які тамують голод склянкою гарячої води. У хворих, з якими маємо справу, пенсії мінімальні. А ще майже всі вони – на підтримувальному лікуванні. І щороку перелік безкош­товних ліків меншає.

– Ні. Психіатр дає рекомендації щодо обслуговування хворого вдома, коли не бачить приводу для подальшого утримання в стаціонарі, адже загострення минуло. Але той самий психіатр несе відповідальність за написане в документі. І водночас жоден лікар не гарантує, що пацієнт не поводитиметься специфічно, навіть агресивно. Коли, наприклад, ідеться про ізольованого підопічного, кот­рий не полишає території помешкання, не платить за квартиру, не ходить за продуктами, психіатр пише вердикт: «Обслуговування до дверей». Тоді ми приносимо все необхідне до порога і при цьому не наражаємося на небезпеку.

– Стосовно сімей, де психічно хворі мешкають разом із рідними, подекуди спостерігаємо ситуації складніші за ті, в яких фігурують підопічні, котрі живуть усамітнено. Нервова система близької людини вкрай зношена. Важко зрозуміти, кому реально гірше – їй чи дитині. З одного боку, матері морально виснажені, бо щодня бачать хворобу свого чада, а з другого – вони є дуже стійкими. Ми жодну з них не вмовили, щоб оформила дитину в інтернат. Жодну! Няньчать до останнього. Хоча часто ця мама має купу власних недуг, навіть інколи не може вийти з квартири, щоб відвідати лікаря, піти в аптеку, не кажучи вже про лікування в санаторії, відпочинок.

Приміром, одна така пані нам пожалілася, коли в неї заболіло серце. Її майже 40­річний син зачинений у кімнаті. Коли настає час його годувати, мама відчиняє двері і ставить тарілку з їжею на шмат клейонки, що лежить на підлозі. Мама прибирає та йде. А він з­за дверей слухає, чи ходить хтось домом. Є кроки – він поводиться сумирно. А якщо тиша – несамовито грюкає, буянить. Тож наш соцробітник приходив і залишався в квартирі, допоки ця мати бігала до лікаря.

«Моя жахлива няня мені дуже потрібна. Мені її ще вчити і вчити. А кому ж мені мізки прочищати, якщо не їй?.. Ваша служба необхідна». Валентина П.

***

– Квартирне питання в контексті наших підопічних – вельми багатошарове. Ці люди, часто самотні, як ми вже казали, мають свої пристрасті, скажімо, звідусіль несуть до свого житла банки, коробки, сміття. Сусіди скаржаться. Але ж людину не закриєш у клітку. Проблема ще й у нечіткому розподілі функцій між різними структурами, тоді як ЖЕК має робити стосовно хворого ось це, міліція – ось це, соцслужба – ось це, санстанція – ось це... В одного дядечка із нашої цільової групи забився туалет. Прийшли сантехніки й побачили: ага, дядечко не сповна розуму. За їхньою логікою, якщо прочистити унітаз, він його завтра знову заб'є, тому замість ремонту перекрили воду. Наслідки – ще драматичніші. Сусіди тривалий час терпіли сморід. Терпець увірвався. Виявляється, той чоловік, якому перекрили воду, взимку ходив у туалет у назбирані коробки (влітку бігав у кущі). До квартири соціальні робітники зайшли у протигазах. Коли підняли коробки, з них кинулися врозсип сотні мишенят. Ми викликали міліцію, ЖЕК. Я просила: відкрийте воду! Станьте, врешті, на наш бік! Від нас приходить жінка, в договорі у неї написано: підмести, помити. Але це не означає, що вона має унітаз чистити. У ЖЕКу почали з нами торгуватися: «Якщо винесете сміття й помиєте туалет, так вже тому й бути, проб'ємо його». І ми вивезли 11 контейнерів сміття. Двірник лютував: ви забили мені всі контейнери, а сміттєвики приїздять один раз на тиждень.

– Так, нюанси не прописані в нормативах. Маємо придумувати власні виходи. Тоді як потрібна співпраця із санепідемстанцією стосовно санітарної обробки приміщень, з ЖЕКом – щодо проведення ремонтних та сантехнічних робіт, з міліцією – стосовно захисту прав людини, із закладом охорони здоров’я – щодо медичної допомоги.

– Однак звинуватити когось у цьому дуже непросто. На наших очах старенький і дуже хворий пі­допічний зібрався одружуватися з молодицею. Різниця у віці – шалена. Зрозуміло, що для нього це – короткий шлях залишитися без житла. Видно було, що соцробітник дуже заважає його «нареченій». Тому вона дідуся «накрутила», і він написав заяву із проханням зняти його з нашого обслуговування. Я звернулася до ЖЕКу, щоб там не давали жодних довідок стосовно квартири. Мені відповіли, що в кожної людини є право одружуватися, розлучатися. В результаті дівчина квартиру продала, купила собі іншу. А «коханого» відправила до родичів у село.

«Чи чув хто­небудь, щоб нагородили або відзначили працівника соціальної служби? І я такого не знаю. Але знаю, що існує ця служба, щоб совість не заважала можновладцям спати. Ще б пак. Можна на всіх перехрестях галасувати, як турбуються в нашій країні про хворих пенсіонерів. У багатьох із нас не залишилося нікого і нічого. Ну «нікого» – це зрозуміло всім. А ось «нічого» – потрібно пояснити: це коли не знаєш, за що зачепитися. Інтереси, вбрання і навіть книжки – все це вже померло. А ти ще живеш на цьому «кладовищі». І тільки думка – «Сьогодні прийде моя дівчинка!» – робить цей день подією. І оскільки вже випала така оказія, хочу подякувати вам, дорогі мої люди, з 2004 року присутні в моєму окаянному житті, які роблять його на порядок міцнішим і комфортнішим... Обурливі ваші зарплати. І мені пригадується жарт: зарплата, а ти знаєш, що я працюю?» Алла Б.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА