№13, липень 2014

Великий театрал

Маскарони петергофського саду

Першого липня 1836 року Тарас Шевченко, учень майстра декоративного розпису Василя Ширяєва, ще кріпак, утік від тяжкої поденщини до Петергофа на влаштоване царем пишне вечірнє свято. Стояв збоку великосвітської юрми – соромився свого заляпаного фарбами тикового халата, вбирав допитливими очима чужі розваги та веселощі, пестив захопленим поглядом фонтани, вдихав димок од запахущих сигар і мріяв про одне: стати вільним. Мав лише мідного півкарбованця, за який нічого не можна було купити на бенкеті розкоші, та й хто пропустить до вишуканих яток кучматого хлопця в смугастій бавовняній удяганці? Коли здалеку побачив розповнілу дружину Василя Григоровича, а потім і його самого, колишнього кріпака, а нині самовдоволеного й величного, то несамохіть відступив у тінь. Уже не хотілося дивитися на театральне дійство та чекати ілюмінацію – повернувся до учнівського помешкання в будинку Крестовського, що сірів поблизу Володимирської церкви, й тихенько вклався спати на горищі.

Тієї ночі Тарасові привиджувалися петергофські дива – палац, верхній сад на узвишші й нижня тераса, визолочені маскарони морських чудовиськ і фонтан «Самсон, що роздирає пащу лева»… Навіть через двадцять років, як засвідчує «Щоденник», усе те видавалося чарівним сновидінням. Та й у казкових снах Тарас не міг побачити тієї миті, коли зайде до Большого театру в Петербурзі. Уперше – 13 липня того самого 1836 року. Відтоді молодий художник матиме змогу не раз і не двічі не просто обдивлятися величаву споруду, а день у день робити підготовчі малюнки для орнаментів, що прикрашатимуть розкішний плафон на її високій стелі. Працюватиме у Большому аж до листопада, а пізніше оздоблюватиме Александринський та Михайлівський театри. І нікому не зізнається, що змалечку любив усілякі пустощі, розіграші й пересмішництво, мріяв стати співаком чи лицедієм. Витончена, артистична душа аж бриніла від щастя, коли нишком, для себе, виходив на порожню сцену Александринського. Радів цієї хвильки більше, ніж тоді, коли довідався, що його рисунок для плафона цього театру затвердив сам цар.

Квитки на верхній ярус. За півкарбованця

Перша справді українська п’єса побачила світ, коли Тарасові випов­нилося п’ять років. Це була «Наталка Полтавка» вже знаменитого автора «Енеїди» Івана Котляревського. На той час і приватними, і професійними театрами славилися Полтавщина, Харківщина та Чернігівщина. У складі розмаїтих труп, часто­густо набраних із кріпаків, вирізнялися яскравими талантами молоді артисти Зелінський, Зубович, Соленик, Угаров…

У Петербурзі діяло п’ять театрів. У трьох із них Шевченко спочатку бував як декоратор, а пізніше – і як глядач. Після ремонту Большого вперше побачив на його сцені італійську балерину Марію Тальоні, яка з 1837 року, після блискучих бенефісів у паризькому театрі «Гранд­Опера», постійно приїздила до Петербурга. На все життя запам’яталися її виступи в балетах «Гітана» й «Сільфіда». За півкарбованця купував квиток на верхній ярус, який у повісті «Художник» назвав «райком», і там, як пізніше зізнавався, то щиросердно сміявся, то гірко плакав від побаченого дійства.

За кріпацтва не вибирав ані театрів, ані вистав. Інакше повелося, коли опинився на волі: і одягався як франт, і прискіпливо, зі знанням справи вивчав афіші. Оминав численні водевілі й пустопорожні ура­пат­ріотичні драми, вибагливо ставився навіть до улюб­леного Александринського театру й боляче сприймав те, що зі 186 постановок сезону 1837–1838 років лише деякі могли зачарувати витончену душу. Саме тоді на берегах Неви вперше з’явився вже знаменитий Михайло Щепкін, котрий після викупу з кріпацтва зажив гучної слави на сценах театрів Києва, Полтави та Харкова.

«Друже мій єдиний…»

З невтомним реформатором сценічних дійств Шевченко, вже вільний і волелюбний, познайомився 1843 року в Києві. Поет, поштиво звертаючись до Михайла Семеновича на «ви», засвідчив повагу до його таланту й подарував йому «Кобзар». Набагато старший театрал (народився 1788 року на Слобожанщині) розчулено пригадав і те, як його викупили з кріпацтва, і те, що Іван Котляревський саме для нього написав ролі виборного Макогоненка в «Наталці Полтавці» та Михайла Чупруна в «Москалі­чарівнику».

1844 року Шевченко прочитав Щепкіну свої найновіші твори – «Чигрине, Чигрине» зі знаменитими рядками: «За що ж боролись ми з ляхами? // За що ми різались з ордами? // За що скородили списами // Московські ребра?» та «Заворожи мені, волхве». Артист дуже часто на різних сценах декламував вір­ші поета, зокрема «Думи мої, думи мої», а через багато років, аж 10 липня 1856­го, в Москві, обливаючись слізьми, процитував від першого до останнього слова поезію «Заворожи мені, волхве». Через кільканадцять днів Щепкін переписав цей вірш, назвав його «Пусткою» (під враженням образу хати­пустки) і подарував збережений пам’яттю варіант драматургові й наказному отаманові Чорноморського козацького війська Якову Кухаренку. Автор п’єси «Чорноморський побит на Кубані», яку Шевченко свого часу високо оцінив і порадив поставити на сцені Медико­хірургічної академії в Петербурзі, хоча й не відразу, написав про це поетові. Вірш, уже з присвятою Михайлові Щепкіну, 1861 року, втретє за життя Великого Кобзаря, був надрукований у журналі «Основа». Так лірична перлина, де оспівано «сонце правди», поєднала роки й долі колишніх кріпаків.

До старшого друга Шевченко писав лише українською мовою, а в листах до приятелів називав Щепкіна «щирою козацькою душею», «геніальним актором», «великим чудотворцем». Коли вчорашній солдат повертався Волгою з десятирічного заслання, Михайло Семенович (мав за плечима майже 70 років) поїхав йому назустріч аж до Нижнього Новгорода. Саме про це поет просив 12 листопада 1857 року: «Якби­то нам побачиться, якби­то нам хоч часиночку подивиться один на одного, хоч годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою!». Не просто зворушений, а вражений Шевченко присвятив акторові поему «Неофіти» й на першому аркуші зазначив: «М. С. Щепкіну на пам’ять 24 грудня 1857­го року». Не був би Шевченко справжнім театралом, якби негайно не доклав усіх зусиль, щоб у Нижньому Новгороді поставити «Москаля­чарівника», де сивочолий актор, як завжди, грав Чупруна. Роль Тетяни закоханий поет віддав молодій Катерині Піуновій, яку після спектак­лю почав називати «моя люба Тетяся».

1858 року, добираючись до Петербурга, Шевченко не оминув Москви. Зупинився не в когось із багатьох знайомих, а саме в Щепкіна. Поет занедужав і вже навіть не згадував Тетясю. Доглядали його всією родиною, за якою поліція вже встановила найсуворіший таємний нагляд.

У березні 1860 року Михайло Семенович приїхав до Петербурга. Залишився такий спогад художниці Катерини Толстої (після одруження – Юнге) про останню зустріч двох великих друзів: «Учора в нас обідали Щепкін і Шевченко. Після обіду ми всі посідали у вітальні, й Щепкін читав нам. Він був у піднесенні й читав чудово. Він читав, як купець графа приймав, «Скупого рицаря», миле оповідання мисливця, кілька віршів Шевченка, які він так хороше читає».

Зумів чудово зіграти свою роль

Катерина була донькою віце­президента петербурзької Академії мистецтв Федора Толстого, якого часто навідував Шевченко. Уже 28 березня 1858 року, на другий день після повернення до столиці, поет зробив візит до сановитого графа. Прийняли вчорашнього засланця як рідного. П’ятнадцятирічна Катерина захоплено слухала розповіді Тараса Григоровича, пізніше перекладала його розмови з негритянським актором­трагіком Олдріджем, котрий 10 листопада 1858 року вперше в Петербурзі грав Отелло. Поет любив однойменну п’єсу Шекспіра, тим­то без вагання пішов на виставу. Гра Айри­Фредерика (1807–1867) так захопила Шевченка, що він не просто познайомився з актором, а відзначив, що той «чудеса виробляє на сцені» і намалював італійським олівцем портрет популярного представника лондонського театру «Ковент­Гарден».

У зрілі літа, як і в молодості, відвідування театрів для Шевченка було мало не щоденним обов’язком і доконечною потребою. Ще 25 січня 1843 року в листі до відомого поміщика­колекціонера Григорія Тарновського поет повідомляв: «А тепер через день дають «Руслана и Людмилу» . Та що то за опера, та ну! А надто як Артемовський співа Руслана» (мається на увазі композитор і співак Семен Гулак­Артемовський). Найчастіше поет бував на виставах разом із Карлом Брюлловим та Іваном Сошенком. Нерідко до них приєднувався журналіст і перекладач Олександр Елькан, який допомагав Шевченкові вивчати французьку мову. Добірне товариство насолод­жувалося і «Розбійниками» Шиллера, і театралізованим варіантом повісті Бальзака «Метр Корнеліус», і…Перелік класичних творів воістину нескінченний, хоча не проминали й вистав на кшталт «Роберта­диявола». Бачив поет п’єси Григорія Квітки­Основ’яненка, Миколи Костомарова і Якова Кухаренка, любив дивитися драми польською мовою в Києві та інших містах, відвідував вистави, які влаштовували в поміщицьких маєтках, захоплювався виступом харківської трупи на ярмарку в Ромнах, окрилений комічною оперою італійського композитора Гаетано Доніцетті «Донька полку», прихильно ставився до водевілів маловідомих авторів…

Навіть під час заслання, в похмурому Новопетрівському укріп­ленні Шевченко брав участь в аматорських гуртках – драматичному й хоровому, організував виставу комедії Олександра Островського «Банкрут, або Свої люди – поквитаємося», в якій виконав роль стряпчого Рисположенського. Безпосередній начальник поета­засланця, командир роти, а потім півбатальйону Єгор Косарєв так згадував про дійства, влаштовані в спеціально обладнаній казармі: «Шевченко зумів чудово зіграти свою роль…». Для завіси тоді використали яскраво­червону шовкову тканину з китицями, люстри зробили з багнетів, а серед акторів були тільки чоловіки – солдати й офіцери. Комендант Новопетрівського укріплення, підполковник Антон Маєвський на щедрій вечері, влаштованій після вистави, вичерпно сформулював різноманітні природні можливості Шевченка: «Багато тебе, Тарасе Григоровичу, обдарував Бог: і поет ти, і живописець, і скульптор, та ще, як виявляється, і актор».

Вирвавшись із солдатської каторги, Шевченко вже в Нижньому Новгороді часто відвідував місцевий театр. Першого жовтня 1857 року на відкритті сезону поставили посередню п’єсу О. Потєхіна «Суд людський – не Божий», і поет, відзначивши це, високо оцінив талант провідної актриси Марії Мочалової та гру в антрактах маленького оркестру, не поскупився на добре слово про шляхетну публіку. Згодом, послухавши увертюру з опери Россіні «Вільгельм Телль», занотував у «Щоденнику»: «Каковы­то теперь спектакли в Питере, на Большом театре? Хоть бы одним глазом взглянуть, одним ухом послушать».

Тогочасний Петербург, який незабаром зустріне Шевченка пронизливим вітром і густим снігом, уже мав нове приміщення театру­цирку, аплодував Семенові Гулаку­Артемовському, котрий сягнув найвищого піку слави, готував до показу оперу Даніеля Обера «Бронзовий кінь». Другого квітня 1858 року Шевченко слухав цей шедевр французького композитора. Через кілька днів подивився виставу «Москаль­чарівник», а згодом, 17 квітня, насолоджувався оперою «Іван Сусанін» Михайла Глинки…

«Ні, я ніколи не вмру!»

Шевченко так любив театр, що й сам почав писати п’єси. Першою драматургічною спробою стала трагедія «Никита Гайдай». Задум твору народився під впливом успішних гастролей Михайла Щепкіна в Петербурзі 1838 року. Тоді поет уже перебрався з темного горища ширяєвської майстерні до світлої оселі Карла Брюллова. Писав п’єсу російською мовою – довго й важко. Восьмого грудня 1841 року Шевченко повідомив Григорія Квітку­Основ’яненка, що трагедію «Никита Гайдай» він «перемайстрував» у драму «Невеста». Єдиний уривок з твору, який дійшов до нас, побачив світ у десятій книжці часопису «Маяк» за 1842 рік. Зберігся чис­товий автограф «Песни караульного у тюрьмы из драмы «Невеста».

У листі до Якова Кухаренка 30 вересня 1842 року Шевченко зазначив: «Скомпонував я ще драму чи трагедію в трьох актах, зоветься «Данило Рева». Не знаю, що з нею буде». Більше про цю назву немає жодних згадок ні в автора, ні в його сучасників: Шевченко докорінно переробив твір. Він став знаним як драма «Назар Стодоля». І сьогодні ця п’єса Шевченка – на сценах багатьох театрів. Дія твору відбувається у ХVІІ столітті поблизу Чигирина. Головний герой Назар – хорунжий козацької сотні – переконує кохану Галю в тому, що їх, коли одружаться, навіть гетьман не розлучить і що житимуть вони довго й щасливо: «Збудую тобі хату світлу, світлу та високу, розмалюю її усякими красками – і чорними, і блакитними, і зеленими, усякими, усякими, наряжу тебе у шовк та в золото… І довго, довго, поки вмру, любуватимуся тобою. Та чи вмру ж я коли­небудь? Ні, я ніколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посміє і в нашу хату заглянуть».

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Останні новини

Зеленський відкинув ультиматум Путіна: Він займається відродженням нацизму Сьогодні, 15 червня

Данія підписала меморандум про закупівлю зброї в українських виробників Вчора, 14 червня

Канада оголосила черговий пакет санкцій проти Росії Вчора, 14 червня

Україна та США підписали 10-річну безпекову угоду Вчора, 14 червня

Зеленський: Угода зі США містить положення щодо поставок Patriot та F-16 Вчора, 14 червня

Безпекову угоду України з США винесуть в Конгрес, вона буде юридично зобов’язуючою – Жовква Вчора, 14 червня

WP: У США визнають, що Трамп зможе скасувати безпекову угоду з Україною Вчора, 14 червня

На полях саміту G7 Україна підпише безпекову угоду також з Японією Вчора, 14 червня

Пісторіус: Німеччина передає Україні чверть своїх систем Patriot, більше - не може Вчора, 14 червня

Україна та Японія підписали безпекову угоду 13 червня