№13, липень 2014
Заслуженому художникові України Миколі ПІДГОРНОМУ – 70
Кажуть, що люди, наділені Божим даром, спершу задумуються над самим життям, а вже потім знаходять, як висловити власні думки – хто в літературі, хто в акторстві, хто в живописі…
– Ми жили в Полтаві на квартирі за адресою Пушкіна, 113. Це був кінець 40х… Я не пам’ятаю, що це було, можливо, день народження чи ще якесь свято, але брат мені подарував чотири олівці. Я їх досі взагалі не бачив! Але одразу щось почав малювати… А потім, пригадую, захворів, потрапив у лікарню і, коли іншим дітям приносили туди якісь апельсини чи цукерки (і це в ті часи!), я попросив, аби мені принесли оті олівці. І я там малював уже якісь танки, машини, зброю… Бо щойно закінчилася війна, й навіть ми, післявоєнні діти, ще немов жили в цьому вирі. Отак і почалося… А потім уже в школі купував брошурки типу «Як стати художником», де писали про якісь ази: як натягти полотно, як ґрунтувати, як з фарбами… Бо ж у нашій сім’ї художників не було. Все доводилося опановувати самому. І я вже в школі умів писати олією, й ці картини висіли навіть на стінах у коридорі, в класах. А мене вже всі називали «художником». Ну, знаєте, як у дітей: «Аа, художник!..». Це чомусь мене інколи навіть дратувало, і якось у творі на тему «Ким я хочу бути» написав, що хочу бути… геологом. І пам’ятаю, як учителька навіть засміялася, прочитавши це: «Ну, це він так написав… Ми ж знаємо!.. Все одно він буде художником». Ця фраза запам’яталася на все життя. Потім я довго шукав у Полтаві якийсь гурток, де «вчать на художника», зрештою знайшов, але там, знаєте, збиралися діти, які ще зовсім нічого не вміли, а я й справді цей період уже давно «переріс». І тоді я наважився піти в «дорослу» студію! Там були вже такі дядьки, навіть військові, добре це пам’ятаю, і якось спершу було боязко поруч із такими людьми, бо думаєш: я ж іще нічого не вмію, а вони вже он… Але мене там добре прийняли, мабуть, побачили, що з цього хлопця буде «толок» і вже й на професійному, так би мовити, рівні сприймали мене як рівного. Це була така своєрідна школа життя, людських і творчих взаємин, бо я навіть аж сам відчув, як подорослішав.
У мене фактично якогось Рубікону перед вибором подальшого шляху не було: куди йти після школи? Все якось уже вирішилося само собою. І я поїхав учитися в художнє училище, п’ять років там відучився і думав учитися далі. Але мій учитель Шеховцов відсовітував мене: ну, навіщо тобі знову вчитися того, що ти вже вмієш? Давай вдосконалюйся, пиши картини, шліфуй, в тебе це добре виходить.
Архів журналу Віче
![]() |
№7 |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Вивезення будівельного сміття. Що потрібно знати
Ексдержсекретар Трампа розповів, яким може бути його "мирний план" для України
Сікорський про дозвіл Україні бити вглиб РФ: Крапля камінь точить
Як знайти надійний пункт прийому алюмінію в Києві?
Почему опытные туристы выбирают Lowa
Порівняння вісків для виготовлення свічок
Президент Словаччини погрожує Україні через припинення транзиту роснафти
Чехія готує нову ініціативу з постачання Україні снарядів на 2025 рік
Штаб Трампа подав скаргу на Гарріс через передачу грошей із фонду Байдена
Польський міністр назвав вирішення історичних суперечок щодо Волині умовою вступу України до ЄС